Главная » Статьи » «Історія міст і сіл Української РСР»

Таранівка

УДК 93/94 (477.54)

ББК Т63.3 (4Укр–4Хар–2)

ТАРАНІВКА

_______________________

© Л. Г. Гольдфарб, І. М. Войнарівський, І. Н. Ельштейн, П. Ю. Котлов

Таранівка — село, центр сільської Ради, розташоване за 22 км від Змієва і за 60 км від Харкова. Через село проходить електрифікована залізнична лінія Харків — Лозова, з містом Змієвим — автобусне сполучення. Населення — 6776 чоловік.

Таранівській сільській Раді підпорядковані населені пункти Козачка, Дудківка, Першотравневе, Борки, Безпалівка, Джгуни, Федорівка, Жаданівка, Погоріле, Кравцове, Кислий, Карпівка, Гужвинський, Кирюхи, Михайлівка.

Археологічні знахідки свідчать, що на території Таранівки в середині І тисячоліття н. е. існувало ранньослов’янське поселення черняхівської культури.

Таранівка заснована близько 1685 року на старовинному Муравському шляху, біля річки Берестової. Першими її жителями були українські переселенці з Правобережжя, або, як їх називали, «черкаси»; вони прибували сюди, рятуючись від польсько-шляхетського гніту. Оселялися тут також і російські служилі люди. Російський уряд наділяв усіх прибулих землею, за це вони зобов’язувалися нести військову службу, відбивати набіги кримських татар.

Протягом тривалого часу Таранівка була одним із опорних пунктів проти нападів татар. Неодноразово доводилось їй боронитися: в 1693, 1694, 1697 та 1730 роках. Вона була обнесена земляним валом; його залишки збереглися й донині. Таранівка вважалася сотенним містечком Харківського полку.

У Таранівці в 1732 році проживало: 292 козаки-компанійці (117 дворів), 166 російських служилих людей (31 двір), 188 підпомічників (69 дворів), духівництва — 8 чол., сотник та чотири його робітники. Всього — 659 чол. у 219 дворах. В першій половині XVIII століття підпомічники Таранівки, бідні козаки, як і у всій Слобожанщині, були переведені на становище напівкріпосних. За грамотою Петра Одарованою слобідським полкам у 1700 році, вони закріплялися за козацькою старшиною та полковими козаками і повинні були давати їм гроші для придбання зброї, коней та амуніції, у походах бути погоничами на підводах, виконувати інші повинності.

Коли на Слобожанщині остаточно було оформлено кріпосництво, таранівців перевели до стану державних селян. Навколо Таранівки виникли поміщицькі маєтки колишньої козацької старшини Андреева, Жукова, Шатинського, Склярова та інших, які ще в 1733 році були прирівняні в правах до офіцерів і зараховані до дворян.

З посиленням кріпосного гніту загострюється класова боротьба. В 1764—1770 рр. в районі Таранівки, Змієва та Олексіївки діяли гайдамацькі загони, в лавах яких боролись і таранівці.

Наприкінці XVIII століття Таранівка стала волосним центром Зміївського повіту.

Жителі села займалися землеробством, а також побічними промислами по обробці дерева. Зроблені вози, сани, борони тощо таранівці продавали тут же, на місці, — адже через село проходив Муравський торговий шлях, яким чумаки їздили на Південь по сіль та рибу. Розвивалося у Таранівці і винокуріння. В 1781 році тут було п’ять гуралень на десять казанів. Починаючи з 1799 року в селі щороку провадилось чотири ярмарки.

У Таранівці та волості споруджувалися вітряні та водяні млини. У 1837 році їх налічувалося близько 40. На той час у селі було 375 дворів, шинок, 3 крамниці, 5 заїзних дворів, продовжували діяти і ярмарки.

Зростало населення Таранівки. У 1750 році воно становило 1090 чол., через 20 років — 1567, а в 1850 році — вже 4319 чоловік.

Скасування кріпосного права значно зменшило селянське землекористування, У Таранівській волості в селян лишилося всього 60 проц. дореформеної земельної площі.

Після 1861 року в Таранівській волості на ревізьку душу припадало по 1,8 десятини землі. Селяни були позбавлені випасів для худоби, луків. Гостра нестача землі змушувала таранівців орендувати її на кабальних умовах.

Грабіжницький характер реформи викликав обурення селян. У с. Борки селяни відмовилися прийняти уставні грамоти, що фіксували розміри землі, яку їм виділяли, не захотіли виконувати повинності в маєтках поміщиків Андреева, Жукова і Куликова. Коли 18 квітня 1862 року селянський сход у присутності предводителя дворянства та справника знову відмовився прийняти грамоти, посильні справника намагалися заарештувати «призвідників», але були побиті селянами. Лише через тиждень, після прибуття еспадрона Бєлгородського уланського полку та арешту керівників заворушення припинилося.

Крім відбування повинностей, селяни змушені були платити різні податки. У 1887 році, наприклад, таранівці сплатили державних податків на суму 17 713 крб., земських повинностей — 1950 крб., волосних зборів — 122 крб. та 1946 крб. страховки. А загалом припадало понад 4 крб. на кожну душу населення.

Про тяжке становище трудівників Таранівки свідчить те, що багато сімей не мали молочної худоби. На ,5 тис. селян припадало в 1887 році лише 352 корови. У пореформений період неухильно зменшувалась кількість населення Таранівки. Це пояснюється тим, що селяни, які розорялися, йшли, шукаючи заробітків, до Харкова, на Дон, у Донбас. На 1864 рік у Таранівці було 4185 жителів, тобто на 134 чол. менше, ніж 14 років тому. Про відхід селян свідчить і кількість паспортів на право виїзду: у 1882 році їх було видано 495, у 1883 — 538 і в наступному році — 4984.

Землі бідняків скуповували майже за безцінь сільські багатії. В документах того часу зазначено, що деякі таранівські «заможні селяни, які всіма правдами і неправдами зібрали капіталець…» купували у своїх односельчан-злидарів усі їхні ділянки за дуже низькими цінами. Вони ж прибрали до своїх рук і громадський ліс. Найняті ними бідняки різали з цього лісу шпали і відправляли залізницею на південь. Ця ж залізниця (Курськ — Харків — Севастополь), що її проведено через Таранівку ще в 70-х рр. XIX століття, сприяла дальшому розвитку деревообробних промислів у селі: виготовленню возів, дерев’яного посуду, діжок. Місцеві жителі йшли працювати на залізницю, а також на підприємства Харкова. У 1905 році в селі налічувалося близько ста робітників.

На початок XX століття у Таранівці дальшого розвитку набрала торгівля. В селі вже було понад десять крамниць. Як і раніше, діяли чотири ярмарки, відбувалися щотижневі базари.

Ці часи характерні погіршенням становища трудівників Таранівки. Неухильно зменшується середній розмір земельного наділу на двір. Малоземелля, допотопні знаряддя і методи виробництва не давали змоги розвивати господарство. У 90-х роках XIX століття на кожен посіяний пуд зерна одержували врожай не більш як 2—3 пуди. В цей період все більше селян потрапляло в поміщицьку та куркульську кабалу. У селі з’явились великі куркульські господарства Шуліки, Кругликова, Бабкова та інших.

Не лише злидні, а й темрява гнітили селян Таранівки. Тільки у 1866 році в селі було створено школу, де почало навчатись 48 дітей (і це на 4200 жителів!). Закінчили ж у цьому році навчання лише 11 чол. Через 20 років тут працювали дві школи, але в них було всього 78 учнів, з них 7 дівчаток. У наступні роки кількість учнів також зростала дуже повільно. Аж до самої Жовтневої революції вона не перевищувала 100 чол.

Не кращим було і медичне обслуговування таранівців. Приблизно з 80-х років XIX століття і до 1917 року в селі діяв лише фельдшерський пункт, який обслуговував один медичний працівник.

Тяжке становище не раз викликало протести трудящих. Ці протести виявлялися в різноманітній формі. Так, наприклад, справник повідомляв, що 31 жовтня 1883 року селянин Таранівської волості С. А. Рибалко був заарештований за образу особи царя.

Революційні події 1905—1907 рр. не обминули села. Залізничники Таранівки в лютому 1905 року страйкували разом з робітниками всієї Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниці.

Крім місцевих робітників, що працювали на залізниці та підприємствах Харкова, великий вплив на розвиток революційного руху в селі мала інтелігенція. Так, учитель Таранівської земської школи І. І. Зозуля знайомив молодь села з марксистською літературою, провадив антиурядову агітацію. Зміївський справник повідомляв, що у 1905—1906 рр. І. І. Зозуля разом з учителем Дичкою і селянином Пустовойтом розповсюджували серед населення заборонену літературу «про землю, викупні платежі», влаштовували таємні сходки, закликали селян до боротьби. І. І. Зозулю та Пичку було звільнено з роботи, а потім заарештовано за доносом місцевого попа. Коли за ними прибула із Змієва кінна поліція, таранівці оточили волосне управління суцільною стіною, не даючи змоги вивезти арештованих. Поліції вдалося зробити це лише вночі.

Одним з вихованців І. І. Зозулі був П. І. Буценко. Навчаючись у Зміївському ремісничому училищі, він брав участь у страйку учнів цього училища в листопаді 1905 року. Щотижня навідуючись до Таранівки, Буценко створив з передової молоді села революційний гурток. Гуртківці влаштовували нелегальні збори, на яких виступали з революційними промовами, розповсюджували в Таранівці та навколишніх селах прокламації, зокрема листівку «Новое издевательство над рабочим классом», видану Федеративною Радою Харківських комітетів РСДРП та звернення «К рабочим Харьковского паровозостроительного завода», надруковане Харківським комітетом РСДРП.

Відкрито виступили таранівці проти царату 4 червня 1906 року. Ініціаторами виступу були жителі села, які працювали на Харківському паровозобудівному заводі. Разом із революційно настроєними селянами вони влаштували мітинг, на якому виступили Савелій Ягода, Калістрат Шарун, Степан Івуша та ін. А потім під червоним знаменом, співаючи «Марсельєзу», тричі пройшли вулицями, проголошуючи: «Геть царя!», «Хай живе революція!». На вимогу начальника Харківського губернського жандармського управління виявити всіх учасників маніфестації зміївський повітовий справник відповів, що цього зробити неможливо, «бо майже все населення Таранівки пройняте революційним духом і не бажає виказувати людей, яким воно симпатизує». Пізніше активних учасників маніфестації було посаджено до в’язниці на різні строки, а потім вислано з Харківської губернії.

Під впливом революційних виступів у Таранівці активнішими стали заворушення по всій волості, частішали випадки самочинних випасів худоби у казенних лісах. Так, жителі хутора Пасіки (поблизу Таранівки) Є. І. Решетняк, Т. 3. Пустовойт, І. М. Глущенко та інші самовільно випасали худобу на лісних дачах. Селян було заарештовано.

В роки столипінської реакції учасники революційного руху діяли у глибокому підпіллі. Охранка встановила таємний нагляд за багатьма жителями Таранівки. Так, жандарми доповідали, що в селі суворо законспіровану роботу провадив у 1908—1910 рр. «запеклий атеїст, переконаний революціонер» — селянин В. Д. Шулик. У 1910 році Шулик, переховуючись від поліції, виїхав із села. П. І. Буценко в ті роки працював слюсарем на заводі в Алчевську (нині Комунарськ). Досить часто відвідуючи родичів у Таранівці, він продовжував брати участь у підпільній революційній боротьбі земляків.

У роки реакції посилюється розорення основної маси трудівників Таранівки. На їх біді наживаються куркулі: вони скуповують бідняцькі наділи через селянський банк. Десять куркульських господарств виділилося з старої Таранівки на хутори Валкове, Сіриковку, Дисковку, Берестове, Марюхіне, Здоровку, Касьянівку, Пожарну та інші. Селяни, що розорилися, виїхали в Тургайську область, це створили нове село Таранівку.

Звістка про Лютневу революцію дійшла до села, коли переважна частина революційно настроєних таранівців — П. І. Буценко, В. Г. Ревуцький (Козирєв), К. М. Гарбуз, С. П. Лазуренко та інші — перебували в армії. Восени 1917 року багато з них повернулось до села; вони створили тут партійну групу більшовиків. Більшовики закликали селян до захвату поміщицьких земель, збирали сили для боротьби проти Тимчасового уряду. Наприкінці 1917 року до партійного осередку входили К. М. Гарбуз, Я. С. Крохін (учасники Жовтневого повстання у Петрограді), Ф. Г. Шевченко (матрос, учасник революційних подій у Севастополі), В. Г. Ревуцький, І. Р. Яценко (колишні робітники Харківського паровозобудівного заводу) та інші.

В цей же час у селах Таранівської волості було створено Ради.

Після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції в Таранівці було скликано волосний з’їзд Рад.

11 грудня 1917 року Перший Всеукраїнський з’їзд Рад, який було скликано в Харкові, обрав Український Радянський уряд і проголосив Україну Республікою Рад. Таранівська волосна Рада активізувала свою діяльність, приступила до здійснення ленінського Декрету про землю, вела боротьбу з прибічниками Центральної ради. 24 лютого 1918 року Таранівська волосна Рада ухвалила таке рішення про пособника Центральної ради — куркуля Деркача: «Заслухавши .доповідь слідчої комісії і розглянувши толкування Д. І. Деркача, постановили: клопотати перед повітовою Радою селянських депутатів про вигнання Деркача з Таранівської волості і недопущення його на будь-яку державну і громадську роботу».

У квітні 1918 року нашестя кайзерівських військ припинило роботу Ради. У Таранівці створюється і активно діє підпільний партійний комітет більшовиків. Головою його став В. Г. Ревуцький (Козирєв), членами — П. І. Буценко, Ф. Г. Шевченко. В зв’язку з тим, що німці і гетьманська варта основну увагу зосередили на Змієві, більшовики зробили Таранівку центром своєї діяльності. Під їх керівництвом створюється підпільний ревком. Ним керували П. І. Аров (Мордаченко) — представник Харківського губпарткому, П. І. Буценко, В. Г. Ревуцький.

Ревкоми діяли в Олексіївці, Борках, Гуляй-Полі, Западні, Гомільші та ін. селах. Під керівництвом ревкомів почали формуватися партизанські і повстанські загони. Одним з перших було створено партизанський загін у Таранівці. Рішення про його створення прийняли на партійних зборах, які відбулися нелегально в липні 1918 року у Жуківському лісі. Основну увагу на зборах було приділено придбанню і доставці зброї. Ядро партизанського загону було сформовано тут же, з учасників зборів. Командиром загону обрали Ф. Г. Шевченка.

Загін почав швидко зростати. Серед таранівців, що були в загоні,— Я. С. Крохін, М. П. Горошко, М. Безуглий, О. Линцов, А. Ладоня, А. Морозов, О. Липовий та ін. До його лав йшли не лише таранівці, але й жителі Олексіївни, Лихачового, Охочого, Ленівки, Гуляй-Поля та ряду ін. населених пунктів.

Велику роль у боротьбі за відновлення Радянської влади на Україні відіграло організаційне оформлення КП(б)У, яке відбулося на її І з’їзді в Москві 5—12 липня 1918 року. Від партійної організації Зміївського повіту представником на з’їзді був П. І. Буценко, якого обрано членом ЦК КП(б)У.

Через місяць після з’їзду було скликано першу повітову партійну конференцію. Вона проходила недалеко від Таранівки — у Золотопупівському гаю. Обминаючи німецько-гетьманські пости, на конференцію прибули делегати від усіх крупних більшовицьких осередків повіту: із Змієва, Чугуєва, Балаклії, Гуляй-Поля, Таранівки, Охочого, Замостя та ряду ін. населених пунктів. Усього на конференції було 45 чол. Обговорювалася доповідь П. І. Буценка про роботу Першого з’їзду КП(б)У і про підготовку повстання проти німців та гетьманців. Конференція прийняла рішення посилити агітаційну роботу партійних організацій серед населення, зміцнити партизанські і повстанські загони, встановивши між ними контакти. Конференція обрала делегатами на II з’їзд КП(б)У В. Г. Ревуцького та П. І. Арова.

Після II з’їзду КП(б)У відбулася друга повітова партійна конференція. Вона проходила у селі Пасіках, в клуні залізничника Гунька, під самим носом у німців, піврота яких розташувалася недалеко від станції Безпалівка. І цього разу в роботі конференції взяли участь представники партійних осередків Зміївського повіту: Змієва, Чугуєва, Охочого, Борок, Семенівки. В. Г. Ревуцький у своєму звіті про роботу Другого з’їзду КП(б)У вказав на необхідність посилення дій партизанських загонів і підготовки збройного повстання. На конференції також було заслухано звіт П. І. Арова про роботу повітової партійної організації, затверджено план наступної роботи.

Конференція сприяла зміцненню партійних осередків повіту, посиленню їх роботи серед мас, розширенню партизанського руху. Так, у Таранівці нелегально відбулися партійні збори з питання підготовки збройного повстання. У першій половині листопада партизанський загін вже мав 2 ящики гвинтівок, 5 ящиків патронів, кулемет «Максим», ящик гранат. Збройне повстання вирішили розпочати одночасно в усьому повіті.

Однак повстання сталося передчасно. Воно стихійно почалося в Таранівці, на базарі, куди прибуло близько 3000 чол. селян, у т. ч. понад 60 партизанів. Вартові, як звичайно, збирали «данину». Один з них намагався побити селянина. Той закричав: «Годі катувати! Бий кровопивців!» Селяни оточили і обеззброїли карателя. Інші вартові почали стріляти по натовпу. Партизани змушені були відкрити вогонь. Спільно з селянами, озброєними голоблями, вилами, сокирами, вони розгромили варту, захопили волосне управління, телефонну станцію та ін. установи. Відбувся мітинг, а ввечері — волосні збори, на яких було обрано ревком на чолі з Ф. Г. Шевченком та М. І. Прихтою.

Та через передчасність і стихійність повстання не було підтримане іншими волостями повіту. Наступного дня зі Змієва прибув великий кавалерійський загін гетьманців. Почалися масові арешти, знущання. Куркулі допомагали карателям розшукувати партизанів і більшовиків. Було ув’язнено 80 чол. Через кілька днів вистежили і кинули до зміївської в’язниці командира партизанів Ф. Г. Шевченка. Заарештованих піддали катуванням, а потім частину з них, у т. ч. Ф. Г. Шевченка, Івана Яценка, Андрія Глущенка, Опанаса Липового, Кузьму Гарбуза, Костянтина Глущенка, Опанаса Гадючку, Григорія Смагла та інших кинули до камери смертників.

Зміївський підпільний осередок встановив зв’язок з арештованими через тов. Лядового, якого вдалося влаштувати наглядачем зміївської в’язниці. «Якось увечері,— пригадує Шевченко,— до нас у камеру зайшов товариш Лядовий і повідомив, що вночі нас повинні розстріляти. Необхідно негайно діяти, підняти повстання арештованих і влаштувати втечу». Було розроблено відповідний план дій. Обеззброївши охорону, втікачі забрали зі складу зброю і зникли в лісі. Варта опам’яталася і прибігла до тюрми, коли там уже нікого не було.

Після вигнання німців і гетьманців у Таранівці деякий час безчинствували петлюрівці. Вони пограбували селян, вивезли з села багато хліба. Після їх втечі у Таранівці в січні 1919 року відновлюється Радянська влада, створюється волосний ревком на чолі з Ф. Г. Шевченком.

На цей час Таранівський партійний осередок налічував 27 комуністів. Він проводив діяльну виховну роботу серед населення, влаштовував мітинги, лекції. У січні 1919 року обрано Таранівську волосну Раду в складі 40 депутатів, а також делегатів на перший Зміївський повітовий з’їзд Рад. На з’їзді виступив делегат від Таранівської волості — комуніст О. П. Гевлич.

Рада проводила перерозподіл землі за їдоками, вилучала хлібні лишки у куркулів для розподілу їх серед нужденних. У квітні в Таранівці створюється комітет бідноти. Спираючись на нього, комуністи села добилися прискорення розподілу поміщицької і частини куркульської землі та організації допомоги біднякам в освоєнні цієї землі.

Творчу роботу таранівців перервав наступ денікінських полчищ. Комуністи села на партійних зборах вирішили вступати в Червону Армію і кинути заклик до всіх безпартійних трудящих: «Всі на фронт проти білогвардійців!». 69 таранівців, майже всі комуністи і багато безпартійних, пішли добровольцями на Південний фронт.

Денікінці встановили в селі терор, нещадно розправляючись з учасниками боротьби за владу Рад, відновили владу поміщиків. Але вони недовго панували. Частини Червоної Армії разом з повстанськими і партизанськими загонами, що діяли на Зміївщині, в грудні 1919 року визволили Таранівку та інші населені пункти повіту.

25 грудня 1919 року було створено волосний ревком у складі голови — Андріана Комира, його заступника — Антона Горошка та членів ревкому — Івана Подплетька, Сидора Золотопупа і Андрія Кашпура. Відновив свою діяльність волосний партійний осередок. Його секретарем став С. С. Фалько. Осередок почав роботу з проведення агітаційної кампанії по виборах до Рад. У березні 1920 року було обрано Таранівеьку сільську Раду в складі 50 депутатів, в основному з бідняків. Ради було обрано і в інших селах. В березні почала діяти і Таранівська волосна Рада, якій передав свої функції волревком. Головою волвиконкому став О. П. Гевлич, Ф. Г. Шевченко відав земельним відділом, а згодом — відділом народної освіти, Т. Ф. Семененко очолював продвідділ.

Сільські та волосна Ради брали на облік землі та майно поміщицьких і великих куркульських господарств. Було описано маєтки поміщиків Шатинського (149 десятин), Учасова (320 десятин), Склярова (288 десятин), а також господарства куркулів Комира (80 десятин), Пугачова (40 десятин), Мураховського (33 десятини) та інших.

У березні 1920 року волосна Рада провадить розподіл взятих на облік поміщицьких і куркульських земель між безземельними та малоземельними селянами. Адже в Таранівці на цей час 42 куркульські двори мали стільки ж землі, скільки 907 бідняцьких та 997 середняцьких дворів, разом узятих.

Рада виявляла велике піклування про червоноармійські родини. Крім наділення землею, їм було подано допомогу в придбанні палива, видавалися продовольчі пайки. У березні таку допомогу одержало 57 сімей, а в наступні весняні місяці — 182 родини з 540 їдоками, влітку — ще 20 сімей.

Велику увагу партійна організація приділяла не лише господарському життю, а й розвитку культури. Вже в березні 1920 року при сільбуді Таранівки діяли гуртки художньої самодіяльності, ставилися спектаклі, читалися лекції, було створено бібліотеку.

Контрреволюціонери чинили соціалістичним перетворенням запеклий опір. Однією з форм такого опору став куркульський бандитизм. Так, з метою зриву виборів до Рад куркульська банда в січні розгромила Нижнєорельську виборчу дільницю, знищивши всі передвиборні матеріали. Банди тероризували населення, зокрема комуністів і радянських активістів, порушували нормальну роботу установ.

Велику роль у подоланні опору куркулів відіграли комітети незаможних селян. На кінець 1920 року в Таранівці і ще у чотирьох селах повіту було створено КНС, куди ввійшло 80 чол. Першим головою КНС Таранівки був І. М. Палій. КНС подавали істотну допомогу Радам у правильному розподілі землі, будівель, інвентаря, у проведенні продрозверстки і мобілізації до Червоної Армії. Комнезами передавали біднякам для посіву частину куркульського хліба.

Перехід до мирного господарського будівництва відбувався у тяжких умовах, У 1920 році в Таранівській волості вдалося засіяти лише 2912 десятин землі, було зібрано зерна по 5 пудів з десятини.

Гострих форм на цей час набрала класова боротьба. Коли куркулі та інші ворожі елементи почали робити спроби проникнути до Рад, за вимогою КНС та всіх трудящих було позбавлено виборчих прав у Таранівці 22 куркулів, 8 карних злочинців, 4 священнослужителів, 3 спекулянтів, 4 колишніх городових.

У травні 1921 року знову відбулися вибори до сільради та вибори делегатів на волосний з’їзд, який 1 червня обрав волвиконком на чолі з С. П. Лазуренком, а також 14 делегатів на повітовий з’їзд.

Третій Зміївський повітовий з’їзд, що відбувся 24 червня 1921 року, схвалив нову економічну політику, зокрема заміну продрозверстки продподатком.

Коли у 1922 році в Таранівці через неврожай почали з’являтись голодуючі у селі з ініціативи комнезаму відкрили їдальню на 100 чол. У фонд допомоги голодуючим було також вилучено церковні цінності: 78 срібних речей вагою 3 пуди і З фунти та інше. На волосних зборах комнезамів у 1922 році було розроблено заходи допомоги дітям бідняків.

В цьому ж році комнезам Таранівки вирішив колективно обробити поміщицькі землі, перетворивши їх у зразкові соціалістичні господарства. Тільки так, зазначали комнезамівці, можна врятувати себе від голоду і куркульського засилля. 17 вересня 1922 року президія Таранівського волвиконкому розглянула заяву ініціативної групи і вирішила виділити для створення сільськогосподарського колективу колишні землі генеральші Делярової з усіма будівлями, млином і ставком, а також 90 десятин землі поміщика Учасова. У грудні того року була створена сільськогосподарська артіль «Червона Зірка». Водночас у селі організувалося сільськогосподарське кредитне товариство, яке подавало допомогу селянам у придбанні машин, сортового насіння і племінної худоби. На 1922 рік у Таранівці жило 7899 чоловік.

У квітні 1923 року виникла Таранівська волосна організація Комуністичної спілки молоді, в якій вже незабаром було 80 членів. Комсомольці брали найдійовішу участь у житті села. Вони допомагали створювати кооперативи, самі першими вступали до них, чергували вночі на вулицях села, охороняючи жителів від нападів бандитів. Коли цього ж року напала сарана, комсомольці, всі як один, вийшли в поле, щоб врятувати врожай.

Наприкінці 1923 року, з ліквідацією повітів і утворенням районів, Таранівка стала центром щойно створеного Таранівського району, до якого ввійшло 10 сільрад. Він проіснував до 1931 року. У зв’язку з укрупненням районів Таранівка стала центром сільської Ради Зміївського району.

В 1923/24 господарському році у Таранівці було створено два машинно-тракторні товариства, які подавали селянам допомогу в обробітку землі та збиранні врожаю.

Зростав добробут таранівців.

У 1926 році колишній будинок поміщика Шатинського переобладнано в школу-семирічку ім. П. І. Буценка. Тоді ж споруджено і чотириквартирний будинок для вчителів. На цей час навчалися 352 учні, тобто в 3,5 раза більше, ніж до революції. У школі працювало 13 вчителів.

За ініціативою комсомольського осередку села методом народної будови було створено клуб на 300 місць. При ньому діяли хоровий, драматичний та інші гуртки.

Поліпшувалася справа охорони здоров’я таранівців. Крім відбудованого акушерського пункту, у 1921 році почали діяти амбулаторія, інфекційне відділення на 15 місць, аптека. В 1926 році у селі було збудовано лікарню.

Село прикрасилося новими будинками райвиконкому, сільради, контори сільгоспкооперації тощо. Через Таранівку було прокладено шосе.

У період відбудови народного господарства перед комуністами і всіма трудящими Таранівки постали нові завдання. Нові умови і зростання кількості членів партії вимагали створення первинної таранівської сільської партійної організації. До цього комуністи села входили до складу волосного осередку. В 1927 році було створено сільський партосередок, що налічував 14 членів та 15 кандидатів. До партійного бюро обрали товаришів Мордовенка (секретар осередку), Дубового, Островерхова, Горошка і Терентьева.

Читати продовження

 

© Л. Г. Гольдфарб, 1967, 2017

© І. М. Войнарівський, 1967, 2017

© І. Н. Ельштейн, 1967, 2017

© П. Ю. Котлов, 1967, 2017

 

Посилання на цю статтю:

Гольдфарб Л. Г. Таранівка / Л. Г. Гольдфарб, І. М. Войнарівський, І. Н. Ельштейн, П. Ю. Котлов // История Змиевского края. – Змиев. – 30.09.2017. – URL : https://colovrat.at.ua/publ/17-1-0-337, https://colovrat.at.ua/publ/17-1-0-338

Категория: «Історія міст і сіл Української РСР» | Добавил: Yurata (30.09.2017)
Просмотров: 120 | Теги: Історія міст і сіл Української РСР, Таранівка