УДК 37.037
ББК 74.200.585.4
СОКОЛОВО–ТАРАНІВКА
Долі двох сіл на Харківщині – Таранівки і Соколово тісно переплелися у важкі дні 1943 року.
Зрозуміло, що з ходом часу невблаганно відходять в історію важкі, але разом з тим і яскраві дні Великої Вітчизняної. Разом з ними йдуть у минуле і люди, які колись стояли на смерть. Але пам'ять про минулу війну – гарантія того, що жахи війни не повторяться знову. Тому хоча б раз за 11 років навчання в школі кожному слід проїхатися по цьому маршруту. Щоб не забути ...
Маршрут починається з Таранівського музею Гвардійців-Широнінців. Село Таранівка знаходиться всього за десять кілометрів на захід від села Соколове Зміївського району. Таранівський і Соколівський бої були органічно пов'язані між собою. Чехословацький батальйон під командуванням Л. Свободи, і полк під командуванням полковника Кіндрата Білютіна були не тільки частинами одного з'єднання, а й виконували загальну задачу.
Радянські бойові з'єднання після Сталінградської битви та оточення армії маршала Паулюса, стрімко розвивали наступ на Воронезькому і Південно-Західному фронтах. Напружуючи всі сили, і намагаючись до весняного бездоріжжя форсувати Дніпро, вони швидко просувалися, звільняючи нові міста й селища. 16 лютого 1943 війська звільнили Харків, повністю очистивши його від фашистських загарбників. Незабаром були звільнені Зміїв, Мерефа, Валки, Нова Водолага, Красноград. Але після цього наступ наших військ призупинився. Нашим військам все важче давалося просування на захід. Основні тили радянських армій відстали від передових частин, що розвивають наступ, на 400–450 км. Бійці гостро потребували обмундирування, боєприпасів, насилу підвозилося пальне для танків і автомашин. Фронт розтягнувся на багато кілометрів, і утворився так званий Курський виступ, за який через кілька місяців розгорілася смертельна сутичка.
Рис. 1. Бій 78-го гвардійского стрілецького полка за Таранівку з 2 по 8 березня 1943 року
Жителі Мерефи, що ходили в ті голодні дні, пішки долаючи великі відстані по Харківщині та Полтавщині з метою обміну різних предметів на продукти харчування, згадують: «наші солдати як і раніше були одягнені у важкі зимові кожушки і великі валянки. Просочилися вогкістю і водою від танучого і набряклого у передвесняний період снігу, вони створювали страшні незручності і обтяжували голодних та змучених воїнів. На них було шкода дивитися. У цей час були часті відлиги, від чого сніг відсирів, дороги скрізь були розбиті, техніка грузла.
Німецьким командуванням було перекинуто резервні німецькі дивізії з Франції, Бельгії та Нідерландів. 17 лютого в ставку групи армій «Південь» прибув Гітлер. Він довго проводив нараду з групою командирів, роздратовано переконуючи їх у необхідності наступу. Останніми його словами, адресованими штабу, були: «Німеччина не пробачить вам втрати Харкова після Сталінграда».
Рис. 2. Пам'ятник героям-широнінцям у селі Таранівка
19-го лютого, підкріплене великими силами артилерії та авіації, раптово, почався наступ німецьких військ на Харків. Перед ними було поставлено три завдання:
- Ліквідувати фланги на краях Південно-Західного і Воронезького фронтів.
- Захопити Харків і Бєлгород.
- Зрізати клин на Курській дузі і тим самим оточити радянські армії.
Наприкінці лютого німецькі дивізії сконцентрувалися на головному напрямку в районі Нової Водолаги, сіл Станичне і Просяне. Це були частини, які щойно прибули з Франції, німецькі дивізії «Адольф Гітлер» і «Мертва голова». Незабаром через Нову Водолагу вони зробили рейд на села Охоче і Рябухине, звідки вийшли на Таранівку. Через Таранівку проходить залізна дорога Харків – Сімферополь, і в цьому ж місці її перетинала автомобільна дорога. Після захоплення Таранівки для гітлерівців відкривався шлях на Харків. Тут, на переїзді, і зустрів передові німецькі війська взвод лейтенанта Широніна.
Оборону в Таранівці займав стрілецький полк під командуванням Білютіна. Він один, цей полк, був висунутий проти цілої есесівської дивізії. До того ж особовий склад полку був сильно пошарпаний і налічував не більше 250 осіб. Тому, кажучи про подвиг Широнінців, потрібно враховувати, що дії проти німців робив весь Білютінскій полк.
Взвод Петра Широніна – це була особлива протитанкова, винищувальна група бійців, перевірена і спеціально відібрана для виконання важливих бойових завдань. До складу взводу входив кістяк з моряків-тихоокеанців, що билися ще на підступах до Москви в листопаді 1941-го, і тих, що стояли на смерть біля Дмитрова, Яхромі і Червоної Поляни. У дивізії багато пам'ятали подвиг Панфіловців біля роз'їзду Дубосєково під Волоколамськом. Бійці з взводу Широніна – добірні хлопці, які пройшли чималий бойовий шлях. Більшість з них були вихідцями з різних російських областей – Вологодської, Горьківської, Курської, Оренбурзької. Сам Широнін народився в місті Кірза Кіровської області.
Спочатку перед Широнінцям з'явилося 4 бронетранспортери з автоматниками, по яких був відкритий вогонь кулеметів. Один транспортер загорівся від прямого попадання протитанкової гармати Широніна, три транспортера дещо відійшли назад, але незабаром з фронту і з флангів з'явилися 15 чи 16 танків і 6 бронетранспортерів, під прикриттям яких наступав розгорнутий ланцюг автоматників. Ось з цього моменту і почалося пекельне побоїще. Зв'язок з Широнінцями незабаром перервався. Із спостережного пункту було видно, як кілька бійців кидали гранати в танки, які насувались на них, як танки гусеницями тиснули протитанкову гармату Широнінців, але бійці стояли на смерть.
«У цей момент, – пише заступник командира з політчастини М. В. Пахомов, – мені передзвонив полковник Білютін, і запитав, що робиться на переїзді. Я йому відповів: «цей взвод повторює подвиг Панфіловців!».
Кілька разів ворог танками і піхотою атакував захисників переїзду, але кожен раз змушений був відходити, не зумівши подолати опору гвардійців. Перебуваючи на напрямку головного удару ворога, бійці взяли на себе потужний удар броньованого кулака ворожих військ і вистояли, не відступивши ні на крок.
Декілька сміливців, багато з яких були поранені, продовжувала вести бій до останнього подиху. Коли прибуло наше підкріплення, то стрілки виявили на полі бою тіла вбитих гвардійців і кілька тяжкопоранених бійців, які були без свідомості.
Бої в Таранівці, які тривали до 11 березня, вели інші з'єднання полку Білютіна. І вдень і вночі гриміли безперервні бої, гул і виття артснарядів і бомбардувань з повітря заглушав людський голос, горіла Таранівка. Але на цій ділянці ворог так і не зміг пройти і тому змушений був піти на Харків через Буди, Люботин і Дергачі.
Окремий чехословацький батальйон Людвіга Свободи тільки що пішим маршем в терміновому порядку прибув до Харкова. Доїхавши до Валуйок, бійці решту шляху – 350 км по важкому снігу подолали пішки, і через Бєлгород увійшли до Харкова. Пройшовши через майдан Руднєва, 1 березня 1943 в 14-30, він був розміщений на короткий відпочинок в будівлі школи по провулку Руставелі, 10. Але пізно ввечері 2 березня, у штаб оборони Харкова був викликаний Людвіг Свобода. А вночі 3 березня чехословацький батальйон був піднятий по бойовій тривозі і в 2-30 в повному складі направлений на виконання бойового завдання.
Батальйону для оборони доручалася лінія фронту вздовж річки Мож довжиною більше 10-и кілометрів. Це було дуже важке завдання. У звичайних умовах таку довгу ділянку займала дивізія, за кількістю особового складу, що вдесятеро перевищує чехословацький батальйон.
У ніч з 2-го на 3-е березня йшов сніг і дув сильний вітер. Коли колона вийшла за межі Харкова, почалася справжня зимова завірюха. На світанку завірюха вщухла, небо прояснилося, але намітилося потепління. Вологий сніг відсирів і решту шляху бійці пройшли по мокрому, насиченому водою снігу. Якщо силам противника вдалося б зламати опір захисників Таранівки, то чехословацький батальйон, роз'єднаний на дві колони, змушений був би прийняти зустрічний бій з танками противника при вкрай несприятливих умовах. Необстріляна піхотна частина майже не мала у своєму розпорядженні протитанкових засобів. Гвардійці-Широнінці грудьми закрили шлях танкам і дали можливість чехословацьким воїнам закріпитися на вказаному рубежі.
Вирішено було рубіж оборони створити не по північному березі Мжі, а на околиці села Соколове – на південному, більш високому березі: ворог наступав з півдня. Таким чином, Соколове ставало найбільш важливою ділянкою кордону оборони батальйону. На особисте прохання Отакара Яроша оборона села була доручена його роті. Він одразу ж вислав розвідку, перш за все туди, де гримів бій – у Таранівку. Повернувшись, розвідники Войти Ербана розповіли про героїчну оборону цього села, про подвиг гвардійців-широнінців.
Чехословацький батальйон представляв собою стрілецьку частину і був підрозділом Червоної Армії, був озброєний радянською зброєю, але форма в особового складу була зразка союзних військ. Крім того, і солдати і офіцери взагалі не мали документів. Замість них у боковій кишені був круглий металевий жетон з номером. Це було передбачено для того, щоб у разі захоплення фашистами мертвого тіла загиблого воїна, не стало відомо його ім'я в окупованій німцями Чехословаччині. Інакше, родичів загиблого чекали б концтабір і катівні гестапо.
Рис. 3. Схема бою Першого Окремого чехословацького батальйону у селі Соколово
Близько півночі 7 березня через Соколове пройшли 24 танки, уцілілих з 40-а, бравших участь у боях за Таранівку. Танкова бригада надійшла в розпорядження батальйону. Вже увечері 7 березня по всьому було видно, що завтра буде бій. Чертаж (сержант) Антон Корима, який очолював розвідку, був засланий в район хутора Першотравневе, доповів Ярошу, що німці зосереджують танки і мотопіхоту в районі залізниці Мерефа-Таранівка.
А на ранок, сирий, туманний ранок 8 березня 1943 надпоручик Ярош вже був у своєму командному пункті в церкві. Із заходу було видно незрозумілий рух в районі хутора Першотравневого (Спасів Скит). Близько півдня воно набуло відчутні форми у вигляді німецьких танків в оточенні автоматників. Вони впевнено йшли на Соколово.
Рис. 4. Діорама «Бій у Соколово»
Бій почався в 13-30. На позиції спочатку пішли 14 танків і близько роти автоматників. Три танки були підбиті, решта повернула назад. Це була лише розвідка боєм, і Ярош не відкривав всі вогневі точки. В 1527 від хутора Гонтарі вирушили 60 танків, підтриманих 20-ма бронетранспортерами. Батареї знову відкрили вогонь. Однак танкам вдалося увірватися в село. Як тільки німці вдерлися в село, наші батареї змушені були припинити вогонь, щоб не бити по своїх. Запеклі бої тривали до вечора. Соколово горіло. Захисники відбивали одну атаку за іншою. Кожну хвилину десь спалахував танк чи бронетранспортер, вражений радянськими гарматами або чехословацькими бронебійниками.
Сили були нерівні, але наші відбивали атаки ворога одну за одною. Уже десятки фашистських танків нерухомо чорніли на білому березневому снігу, розвалена земля і воронки від снарядів і бомб лежали по всьому полю, а воїни стояли на смерть. Але чехи і словаки витримали.
Танки, послані на допомогу захисникам Соколова, не змогли пройти через Мжу. Весняний лід не витримав ваги, і перший же танк провалився під лід і застряг у річці. У таких умовах командування прийняло рішення: першу роту відвести на північний берег. Однак наказ не дійшов до Яроша, телефонний зв'язок було порушено, а зв'язкові загинули в дорозі. І рота продовжувала вести бій без протитанкових засобів.
Близько 7-ї години вечора напруженість бою почала спадати. Проте перестрілки не вщухали до півночі, а окремі постріли до 4-ї ранку. Есесівці в останні хвилини бою зуміли захопити важко поранених воїнів. Рано-вранці на північній околиці села відкрилася страшна картина: захоплені бійці були повішені або прив'язані до стовпів. Перед смертю їм відрізали вуха, носи, виколювали очі. Ворог по-звірячому намагався помститися за те, що не пройшов через рубіж річки Мжі.
Бої на Мжі тривали ще не один день. У ніч з 9 на 10-е березня ходили в атаку на ворога, який захопив Соколово. У ці дні ранньої весни вночі підмерзає, а вранці починає підтавати. По льоду річки, по кісточку в крижаній воді, при світлі повного місяця, бійці сміливо штурмували Соколово, але отримали наказ відступити.
14-го березня в зведеннях Радінформбюро знаменитий диктор Левітан оголосив на всю країну, що «наші війська в результаті важких і кровопролитних боїв 8-12 березня 1943 року на напрямі головного удару німців під Харковом, рубежем оборони на річці Мжа, в районі сіл Соколово і Артюхівка і на підступах до міста Зміїв, зупинили просування ворога». І після невеликої паузи, приглушеним і стриманим голосом додав: «Втрати наших військ значні».
Значення оборонних боїв в Таранівці і Соколово полягало в тому, що наші солдати і офіцери шляхом героїчного опору і нелюдського напруження сил стримали натиск противника на найкоротшому напрямку до Харкова, зірвали його план з ходу захопити Харків, виграли час, і внаслідок цього дали можливість залишити Харків в порядку відступу.
Посилання на цю статтю:
Соколово–Таранівка // История Змиевского края. Змиев. 31.05.2021. URL: https://colovrat.at.ua/publ/1-1-0-418
Дререло:
Краєзнавчі шляхи Слобожанщини: Збірник інформаційно-методичних матеріалів. Х. 2010. Вип. ІІІ. С. 19–22.
Библиовебографическое описание (ДСТУ 8302:2015):
Соколово–Таранівка // История Змиевского края. 2021-05-31. URL: https://colovrat.org/publ/1-1-0-418 (дата обращения: 2024-04-26).
Похожие статьи: