ІСТОРІЯ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ

Д. І. Багалій

РОЗДІЛ 9. СЛОБОЖАНСЬКИЙ ПОБУТ

Український побут козацької старшини. Обставини життя слободських полковників. Обставини життя козацтва, селянства та міщанства. Звичаї та риси характеру слобожан.

Український побут козацької старшини. Ми бачили, що з початку заселення Слободської України різні стани тодішнього суспільства (козаки, міщане, посполіти) не були обмежені в своїх правах, і перехід з одного стану до другого був завжди можливим. Не відріжнялися вони значно один від другого й по своїй праці, заможності, по своїх потребах, по своїх звичаях, а значить, і по свойому побуту, бо землеробством займалися ледве не усі слобожане; промисли та торгівля теж не були обмежені. І весь їх побут взагалі був чисто український. Дворянства ще тоді не було, а козацька старшина, хоч і хотіла одмежуватися од інших станів, але сього не можна було зробити раптом і се робилося спроквола, разом з тим як утворювався особливий старшинський стан. Спочатку ж, як побачимо далі, побут старшини був теж український. Гр. Донець був колись простим козаком, а зробився полковником і після того пішов новим шляхом, показавши сей шлях і своїм нащадкам — здобувати старшинство і спадкове полковництво. Кожний полковник керував цілою країною, входив в стосунки з великоросійським урядом, отже повинен був добре знати російську мову, бо усі зносини, а навіть місцеве діловодство велися на сій мові; мусив їздити й до Москви і до Бєлгорода, мусив мати діло з велико­російським начальством і приказними людьми, поводитися з ними і у Слобожанщині, і у баталіях; траплялося старшині й видавати своїх дочок заміж за російських дворян.

Усе те спонукало старшину переймати поводження й культурні потреби та звичаї російського дворянства. З часів Петра російська мова й культура почали робити великий вплив на життя і побут української старшини. Велике значіння мали теж ярмарки, де робили собі мирні здобуття велико­російські товари серед усього українського населення, а особливо серед більш заможних його станів — старшини, купецтва, багатого міщанства, духовенства (городянського). Так потроху змінявся український слобожанський побут під впливом російського, особливо у вищих верствах суспільства — серед панства по селах і у городах, починаючи від Харкова і кінчаючи повітовими.

Але спочатку майже усі жили українським побутом, і ріжниця в обставинах життя залежала од заможності і була не більша, ніж тепер, скажемо, між заможними і бідними крестьянами, схожими у основі свого побуту. Так було і в Московській державі допетровської доби, коли і царь, і бояре, і нарід ріжнилися не побутом — він у них в основі своїй був схожий — а тільки розкішшю та багацтвом сього побуту. Так було і з народним, національним побутом Слобожанщини. Переселенці цілком перенесли у Слобожанщину свій національний український побут і виявили його у всіх сторінках свого національного життя, підтримували його й почали жити таким побутом в Слобожанщині, яким жили в Задніпрянщині, бо ніхто їх не примушував до іншого побуту, бо вони усі укупі осягли нову велику країну, дуже схожу з їх Правобічною Україною, бо вони відділяли себе од великоросіян також, як і великоросіяне признавали за ними право на їх українські звичаї; себто на їх національну самосвідомість. Коли «черкасскую обьїкность» слобожане удержали і в соціяльному житті, і в промислах, ремеслах, і торгівлі, і в земельній власності, і в церковних справах, і літературі, і в мові, і у всьому складі свого національного розвитку, не могли вони занехаяти своїх прадідівських звичаїв у приватному побуті, котрий в його етнографічних рисах зберігся й до наших часів, не дивлячися на вплив російської культури й нових обставин життя.

Обставини життя слободських полковників. Подивимося тепер, який був побут слободської старшини. Про це можливо довідатися з дуже цікавих реєстрів рухомого й нерухомого майна слободських полковників: Хв. Донця, їв. Шидловського, Хв. Шидловського і Ів. Ів. Перекрестова, котре було у них секвестроване. Перші три полковники проживали у Харкові, а четвертий — у Охтирці. Усі вони були багатими людьми. У Хв. Шидловського було багацько маетностей, усяких заводів (між іншими гутяний); окрім сього він був і купцем, бо вів широку торгівлю. Як же жив сей великий пан, як то кажуть, пан на всю губу? У Харкові у нього було подвір'я з будівлею. Усі будинки були дерев'яні і там містилося 4 світлиці з лазнею, 4 кімнатки людські (для челяді) з коморями й поварнею. Будинок, у котрому проживав сам полковник Хв. Шидловський, мав тільки одну світлицю й 2 кімнатки; се помешкання, як ми бачимо, було дуже тісне для полковницького будинка, але тоді й усі панські будинки не були дуже просторі. Треба, одначе, додати, що Хв. Шидловський вже не задовольнявся своїми дерев'яними хоромами у Харкові і почав будувати кам'яний будинок у 8 світлиць, але встиг тільки збудувати нижню частину його з 8 кам'яними льохами і у трьох з них склав печі. Вікна у всіх світлицях були скляні. У дворі були дві стайні з сараєм; під сараєм — дерев'яний льох; були ще коморя та льодовня з сушнею; при будинкові був сад. У селі Рождественському у нього був двір, огорожений палями з 3—4 баштами — немов маленька кріпость. У дворі стояв будинок з 9 світлицями й кімнатками. В одній кімнаті коло вікон були залізні решотки. У п'яти світлицях були печі з зелених кахель, стіни були обложені цеглою й вибілені.

У сих хоромах було сім липових столярних столів, один з них круглий, три столярних поставця, три столярних кроваті, стайня для коней, а при ній світлиця з вікнами і з білою пічкою. Були ще дерев'яні хороми у 3 світлиці з кімнатками і кухнею і хата для челяді з сіньми, сад яблуневий, вишневий і виноградний; кузня з ковальськими снастями, лазня, солодовня з хатою й сушнею для сушки солоду, брусяна броварня з трьома чанами й іншим дерев'яним посудом. Винниця соснова брусяна з 12 чанами та діжками. При ній рублена комора. На р. Донцеві біля двору — водяний млин з З коморами, з 8 жорнами і з 3 ступами, однією сукновальнею. Трохи віддалі від двора — винниця з усяким дерев'яним посудом, з 2 хатами. За Донцем на озері для гути Збудовано було 2 коморі, щоб вироблювати та складати шкло. За тією ж річкою були старі гути з хатами та майстернями, які були здані у оренду українському гутяному майстру Ант. Гутнику. Підданих українців було 18 дворів і 11 дворів великоросійських сходців. На річці Удах біля шкуратяних заводів жили виноградарі, котрі піклувалися про виноград. Хліба було у хазяйстві немолоченого 600 кіп жита і 10000 кіп сіна: пшеницю й усю ярину поїла саранча. Молоченого хліба було — жита 10 осьмачок, пшениці — 7; посіяно озимого жита 61 четверть з осьминою. Свиней було 150, птиці — гусей 85, індиків 63, качок 60, руських курей 100. У другій маєтності Шидловського, селі Іванівському, була дерев'яна церква Предтечі, котра була огорожена, немов кріпость, стоянами з соснини з баштою. Там теж був будинок Шидловського, але згорів, на місці його збудовано було 2 світлиці. Підданих було там 144 двора, а російських сходців 6 дворів. Під селом — млин на річці Гнилиці об єдиному каменю, але за безводдям не молов. Скотини — 28 волів, 14 корів, 90 овець. Хліба в копах: жита 800, пшениці 600, ячменя 200, вівса 100, гречки 360, проса 100, гороху 45, льону 14, плоскіні і коноплі 33, сіна 100; посіяного озимого жита 76 четвертей.

У третій маєтності Шидловського — Дворічному Куті була теж дерев'яна церква, будинок о 2-х світлицях з кімнатами, хата при воротах, стайня, коморя, три сараї; скотини й птиці було мало. Був хліб у копицях. Підданих було 64 двора. Були ще у Шидловського млини і пруди для риболовель. У селі Балаклейці Ізюмського полка була дерев'яна церква, двір, три хати з чистою кімнатою, стайня, льох, сарай, хліб у коп-ицях (яровий увесь поїла саранча). Худоби було: волів 20, корів 37, овець руських і українських 336, овець і баранів калмицьких 680, кіз 20, свиней 6. Була й птиця. Підданих було 81 двір, великоросійських людей — 4 двора. У селі Новомлинському була нова церква, панський двір з 2 світлицями з кімнатами, хліб, рогата худоба, птиця. Підданих 25 дворів, великоросійських 4 двора. Водяний млин зі ступами. У селі Колодяжному церква і усі хати вигоріли. Поставлено нових 141 хату. Окрім сього у Хв. Шидловського було ще 5 маєтностей у Курщині, де вже проживали, здається, не піддані, а кріпаки. Окрім свого великого сільського господарства, Шидловський вів ще дуже велику тор­гівлю. Се був, значить, як кажуть, пан на всю губу. Таке, як бачимо, було його господарство. Господарство та побут українців середнього та й простого стану одріжнялися тільки куди меншим своїм розміром.

Щодо внутрішнього убрання хат слободських полковників, то воно було доволі багате. Стіни світлиць вкриті були тріпом усяких кольорів, шкурами, килимами. Килимів було багацько — українських, польських, турецьких, перських. Мабуть, кращими, дорогими покривалася мебель, дешевими — підлога. Столи покривалися зеленим сукном, а також скатертями — швабськими , українськими з заполочі , іноді червоними турецькими шовковими; лавки оббивалися зеленим сукном або вкривалися квітчастими налавошниками і срібними або золотими шнурками. Коштовної красивої меблі було дуже мало, були тільки обиті кожею й позолочені стульці з точеними золоченими ніжками з усім, що до них належало — шовковим убором з червоною шовковою бахромою, шовковими завісами, положками, шовковими укривалами, подушками, перинами з кружевом, матрацами. У світлиці було багацько образів в багатих шатах, як тепер по деревнях у селян, були образи написані на кипарисі і жесті. У Хв. Шидловського знайшлося 47 образів, ковчег з мощами, і у їв. Шидловського портрет Петра з Полтавською баталією, портрет Меншикова і родословець Шереметьєвих. Картини Перекреетова були намальовані здебільшого на холсті, деякі на шовку. Пани полковники любили послухати й музики: у Перекрестових і Шидловських були органи, великі й малі, позолочені, з часами на верху. У Перекрестових були годинники з боєм, стінні мідяні, німецькі, також німецькі верцадла (зеркала); і у Хв. Шидловського було їх троє у рямах. У Хв. Донця були дзеркала в серебряних, позолочених сканних рямах з червоним та блакитним камінням. У Хв. Шидловського виявилася й невеличка бібліотечка. Там було 14 церковних книжок: більша частина київського друку і єдна рукописна — Мінея 208—і 10 гражданських книжок: єдна на латинській мові (переклад з німецького) і 9 на польській; у харківському будинкові Хв. Шидловського було тільки єдно Євангеліє; на окладі його на одному боці були євангелісти, на другому — реп'ї з жемчугом, посередині — образ Пречистої; застіжки — срібляні, оправа — з червоного оксамиту. Було багато рушників — турецьких, вишитих золотом, сріблом і шовком, і українських з заполоччю. Було багато усякого посуда, частина його призначалася, щоб украшати покої,— скриньки шльонської роботи, срібляний посуд: пляшки, кубки, ложки, чарки, чашки, четвертини, криштальові, шкляні, мідяні та олов'яні речі — шандали, глечики, лампади; на срібляному посуді були бронзові чоловічки. У всіх полковників було дуже багато зброї і кінського убранства; у полковника Л. Шидловського була шабля «черкасская», цебто українська, з ножнами шагреневої шкури, в срібляній позолоченій оправі з бирюзою й іншим самоцвітним камінням, срібляна полковнича булава, або пернач — жезл з головкою, котра була схожа з пір'ям глухих або прорізних стріл, звідсіль і назвисько «пернач»; самий жезл по середині був обложений білою шагреневою шкурою, а на кінці — сріблом, місцями позолоченим; обушок був мідяний, обкладений сріблом з черню, в нього вставлено було самоцвітне каміння. У Хв. Донця був бунчук: древко з головкою немов яблуком, з котрого виходив кінський хвіст; сей хвіст був прив'язаний до яблука з китицею й шовковою бахромою; китичка була з червоного китайського шовка; древко бунчука було мідяне, прорізне, позолочене. Були у слободських полковників карети, коляски і українські повозки. Траплялося ночувати в полі — і для сього були шатри, або намети. Коней у Харкові Шидловський держав 200. Було багацько й товарів про запас, по пословиці — «запас біди не чинить». А грошей було небагато тому, що вонибули положені у торгівлю та промисли — назавод шкурятиний та на горілку.

Українською взагалі була й одежа козачої старшини. Гр. Хв. Квітка, котрий добре знав і бачив сю одежу у батьківському будинку, оповідає про неї так: се були широкі жовті штани, жупан, пояс; зверху ще надівалася черкеска з одкидними рукавами, висока смушева шапка з суконним кольоровим верхом; за поясом на ланцюжку — ніж, у поході шабля. Чер­кеска була синього кольору і підбивалася галуном, шнурком або міхом. У великий парад полковники одягали зверху ще суконну керею (мантію) з пряжкою з самоцвітного каміння. Така ж одежа була і у трьох слободських полковників. Черкески у них були ріжних кольорів: червоні, зелені, обшиті золотом і підбиті хутром. .Жіноча одежа старшинського стану була теж українська, і вони її носили до пізніх часів. Се був кунтуш зі штофу, парчі й інших дебелих матерій. З під нього було видко на грудях кірсетку й спідницю з запаскою. Дома ходили у кірсетці без рукавів, у спідниці з запаскою і у вишитій українській сорочці. Були й плахти з шовку та гарусу, котрі носилися на спідницях. Уся отся одежа переходила од матері до дочок, онучок та правнучок без усякої одміни фасону. Жіноцтво нос'ило багате намисто, вінці, ожерелля.

Взагалі усе оце коштувало дуже дорого, і у сьому була велика ріжниця між багатими людьми тих і наших часів. Тоді панував ще патріархальний уклад життя; кожне господарство виробляло усе потрібне для себе, а увесь лишок йшов на майно, багате убранство та запаси. Тодішнім полковникам здавалося, що се майно не зменшиться у своїй ціні, бо воно не залежить од перемін моди, що тією одежою, яка була у скринях, будуть користуватися не тільки їх дочки, але й унучки. Але вийшло інакше: «Вони не прозрівали,— каже О. Я. Єфименко,— що наближаються інші часи, коли унуки виймуть самоцвітне каміння з їх зброї, щоб украсити їм застіжку своїх французьких черевичок, переллють свій срібляний посуд, занедбають свої парчові кунтуші або оддадуть їх, як жертву, у церкву на ризи або якусь іншу церковну прикрасу» . Наближався новий економічний побут, де мода получила величезне значіння. І ось тепер нам треба великих заходів, часу й щастя, щоб розшукати якусь злиденну частину того, що колись у безмірному числі прилюдно виставлено було у панських будинках або сховано було в скринях. Якби зібрати тільки ті речи, які реквізовані були у трьох харківських полковників, то з них вийшов би український побутовий музей, котрий міг би зрівнятися з музеями — Київським, Чернігівським (В. В. Тарновського) та Катеринославським (А. Н. Поля). А усі речи сих полковників пішли прахом, хоч і не було у сьому їхньої вини. А скільки прахом пішло таких же речей у других, у котрих не реквізували маєтностей на царя! Тут вже не було вини російського правительства, а винуваті були ті землевласники, котрі не зберегли нічого з сього до наших часів, хоч би на спомин про те, як жили їх діди та прадіди, котрі здобули для сих унуків маєтності і отеє усе майно. Його розтрінькали та позаміняли модним, не зробивши навіть того, що робили по селах селянки, ховаючи у своїх скринях плахти та запаски, котрі виходили з моди.

Знайшлися ж гроші, навіть дуже великі, коли у самому кінці XVIII ст. після скасування автономії і у початку XIX ст. почали будувати нові будинки у ріжних нових чужоземних стилях та обставляти їх новою дуже коштовною обстановою. І до сього треба додати, що старі речі, які були у старшини, взагалі були куди красивіші, ніж ті фабрикати, котрі прийшли їм на зміну, бо то були старі вироби мистецтва або місцьового українського, або й чужоземного — західньоевропейського і східньополудньового. Українські вироби та ремесло уже розвинулися на національному грунті й знаходили собі, як ми знаємо, покупщиків навіть за межами Слободської України. Ми маємо чимало пам'ятників українського мистецтва за часи Слобожанщини: церковної архітектури, гражданської, а також і малярства. Серед майна харківських полковників було багато образів українського письма. А скільки було їх по церквах Слободської України! Вже у наші часи Археологічного з'їзда у Харкові у 1902 р. незабутній професор Є. К. Редін зібрав їх стільки, що з них утворено було у Харкові два музея — церковний відділ у Музею університетському і пархіяльний Церковно-археологічний музей. І яка сила там зібрана пам'ятників церковної старовини та мистецтва! А серед них немало таких, про котрі можна написати наукові праці, а взагалі на підставі їх можна і неодмінно треба написати хоч коротку історію мистецтва старої Слобожанщини*.

* Таку розвідку вже взяв на себе добродій Таранушенко і вона вийде незабаром як одна з книжок «Культурно-історичної бібліотеки», котра друкуватиметься під моєю редакцією і першим випуском котрої являється отея моя «Історія Слободської України». Слободсько-українська старовина і пам'ятники мистецтва збереглися ще у деяких панських помістях — граф Клейнмихель навіть видрукував під редакцією добродія Лукомського книжку про дво­рянські оселі Харківської губернії, де найбільш цінні дуже добре зроблені малюнки; є і пояс­нення до них редактора . Треба, одначе, додати до сього, що тільки невеличка частина пам'ятників будівництва і інших має відносини до старих часів Слобожанщини, а найбільша з них торкається вже до нових обставин життя, яке утворилося після скасування автономії, коли слободсько-українська старшина вже перевернулася у російських дворян і почала будувати собі будинки на французький манір і обставляти їх такими ж меблями і іншими речами.

Серед тих речей, які були у харківських полковників, було немало чужоземних: були польські ножі та ножики, шклянки, сідла, карети; німецькі сідла; шльонські, цебто сілезькі, полотна, коляски, посуд; берлінські кортикі; швабські полотна, скатерті, салфетки; шведські шклянки; англійське сукно; шотландські рушниці; голландські скатерті, рукомойники, пістолі; грецькі шаблі; турецькі і перські коври, полотенця, шаблі, рушниці, ножі, сідла, сап'ян, шатри; китайські шовки, завіси, ножі. Але отсі усі чужоземні вироби розподілялися більш менш однаково — єдні не переважували других і не нищили місцьової української культури, котра панувала над ними. Так було у XVII і у початку XVIII ст. Здавалося, що українська національна культура могла би уміцнитися, якби її підтримала українська інтелігенція, яка б не одірвалася од свого народу. Але вийшло навпаки. Своє, рідне було зовсім занехаяно, забуто,— українські старшини перевернулися у російських дворян. І В. Н. Каразіну прийшлося тільки згадувати про ті часи, коли дахи будинків поміщиків, у котрих було од 500 до 1000 підданих, були криті очеретом, коли в горницях стояли лавки, вкриті килимами та коцями, коли за столом услугували дівчата у біліх сорочках. У його ж часи архітектор О. О. Паліцин збудував багацько церков і будинків по городах та селах Харківщини на новий манір. Він заохочував тодішніх багатих поміщиків (Шидловських, Надаржинських) будувати нові будинки у своїх помістях, украшати їх меблями, складати бібліотеки, заводити, як каже В. Н. Каразін, початки європейського побуту на Україні. І ось там, де сорок років тому назад, стояли старенькі хатки, криті соломою, з'явилися великі будинки з паризьким та лондонським убранством. Проти вплива європейської культури нічого не можна казати, але потрібно було б не нищити власної, української культури, треба було розвивати свою культуру на національному грунті, користуючися чужим.

Обставини життя козацтва, селянства та міщанства. Щодо побуту середнього та нижчого станів слобожан, то він був чисто український і взагалі схожий з старшинським. Відріжнявся він тільки од нього своїм убожеством. Українська козача або селянська, або міщанська хата одріжнялася од панського будинка тільки своїм розміром; матеріял же будівлі був однаковий — дерево, гонт, очерет, солома; і у заможних козаків можна було побачити навіть кахельні груби, які звичайно були у панських будинках і які ми бачили у Шидловського. У хатах козаків, міщан та посполітих були ті ж образи, лавки, килими, коці, рушники, скрині з одежою і українським убранством — тільки усе отеє було куди бідніше та дешевше. Навіть у страві і напитках теж було багато схожого. Українські народні звичаї — весілля, танки, гри — збереглися у козацтва та селянства куди краще і довше, ніж у старшин. Який же був побут слобожан взагалі і особливо у козацтва та селянства? Звістки про се дав нам автор Топографічного опису Харківського намісництва 1785 р. Слобожане, каже він, любили у всьому чистоту і перш усього у хатах. Хати були або рублені, з дерева, або мазанки з хворосту, обмазані всередині і з усіх боків глиною. У них були просторі сіни і призьба, долівка теж була глиняна. Дах робили з великим спуском і він спускався над призьбою. Груби клалися з цегли та кахель; у заможніших кахлі були зелені, а у інших — побілені крейдою. Білили хату по суботах та перед великими празниками, улітку навіть з надвору. У рідкої хати було менш трьох вікон шкляних, здебільшого круглого шкла. Пічки топилися потрошку увесь день, й комина не зачиняли, і тому чада по хатах не бувало. Комин робили з пруття, обмазаного глиною. Топили пічки соломою, очеретом, кизяком, рідко коли дровами. Хата швидко нагрівалася, але так же швидко остигала, і треба було її знову топити. У хаті біля стін стояли скамейки, а вздовж тієї стінки, де була піч, робився піл, який заміняв кровать; у запічок ссипали для сушки зерно. У покутя біля образів стояв звичайно довгий та вузький чисто вимитий стіл, покритий у заможних килимом, а у бідних чистим рядном, і на ньому лежав хліб та сіль; у багатих замість столів, укопаних у землю, на низьких ножках стояла скриня або стіл, окований залізом, з ящиками, замкнутими на замок; скриня покривалася килимом або коцом, а зверху скатертю. Дах був очеретяний: з очерета, коли бракувало дерева, робили й стелю на тонких перекладинах, скріпляючи їх сволоком , котрий переходив через усю хату. Робили дах також з соломи і гонту. Двір обносили плетневою огорожою. Академік Зуєв теж оповідає нам , що і у Харкові хати були невеличкі, дерев'яні або мазанки і по українському звичаю поділялися на дві частини — одна половина хати була для хазяїна з семейством, а друга, з галерейкою — для гостей, бо значна частина населення шинкувала. Заможні військові обивателі проживали у містах та великих слободах. На празники одягали жупани з тонкого німецького сукна, обложені золотом або срібляним позументом; жіночі кунтуші були тільки длиніші, ніж парубоцькі. Жінки носили ще шовкові кірсетки без рукавів і спідниці, обкладені позументом. Чоботки, черевички були шкуратяні або сап'янові — червоні або жовті з залізними підковками замість закаблуків. На шиї жіноцтво носило намисто або коралі, перли, і котра була багатша, та носила й більше низок намиста; туди нанизували також по одному або по кілька медальйонів або, як називали їх, талярів, а заможні нанизували між коралі червонці, згорнувши їх у трубочку, і коли треба було грошей, їх здіймали. На головах жінки носили шапочки-кораблики з чорною бархатною облямівкою; верхня частина її була парчова або з товстого важкого штофу; під шапочку підкладалося і усе волосся. Але вже багато зачало носити замість сих корабликів платочки, а замісць сап'яних черевик — башмаки. Дівчата надівали на голову стрічку, заплетали косу на маковці немов вінчик; косу украшали квітками. А котра надівала платок, та випускала з нього косу і заплетала в неї стрічку. Носили й плахти з запаскою, підв'язуючи їх поясом. Селяне і селянки зберегли в своїй одежі більш української старовини, ніж городяне. їжа була краща, ніж у великоросіян. Рідко у кого не було паляниць та книшів; житний хліб майже у всіх був просіяний на ситі, а не на решеті; варили страву двічі на день — рано і ввечері; варили борщ з буряків та капусти, з пшонною затіркою, з сирівцем, з салом; по празникам у багатих бувала й баранина, свійська птиця, а іноді й дичина. На вечерю подавали звичайно гречані або пшеничні вареники з сиром, гречані галушки з салом, пшонну густу кашу з салом або маслом та окропом; літом готовили холодець; усякий мав свій город та баштан.

Селянське господарство мало свої українські особистості, як рівняти його з великоросійським. Українське село не похоже було на великоросійське. На се звернули увагу ті, котрі проїздили тоді по Слобожанщині, як, наприклад, академік Зуєв, котрий, приїхавши в українську слободу Липці з Бєлгорода, зараз побачив, що тут жив нарід, зовсім одмінний од великоросійського і мовою, і одежою, і звичаями. Автор Топографічного опису Харківського намісництва 1788 р. (здається, великоросіянин Загоровський) дає нам таке цікаве порівняння українського і великоросійського господарського побуту. Великоросійське село, каже він, з першого погляду немов багатше українського, воно звичайно при річці, має доволі ліса й поля, усі поля засіяні, на току доволі хліба, хати і усі інші будівлі дерев'яні. Одначе худоби мало тай та малоросла. Ліси знищені, бо на лапті обдирають кору з дерева, хата закопчується од дима і швидко пріє та згниває. Страчується багато ліса й через те, що забори й таке інше роблять не з хворосту, як в Україні, а з доброго дерева. Садів та огородів нема. Одначе значна частина великоросійського населення Слобожанщини, живучи у сусідстві з українцями, зберігаючи своє власне хліборобство, перейняла од них багато чого у свойому господарстві.

Українське село на перший погляд немов бідніше од великоросійського: звичайно можливо побачити декілька давно неораних облогів; на току небагато хліба, повітки та коморі, усяка огорожа і ворота не дерев'яні, а хворостяні. Але з другого боку, на лугах та по облогах сила трави, багацько рогатої худоби, яка має велику ціну у господарстві; усі будівлі з хворосту, але захищають скотину і од звірів, і од непогоди. Білі, чисті і світлі хати, веселі садки, огороди з усякою огородиною виділяють українське село од усякого іншого; на мешканцях його ми бачимо європейську ввічливість, а на азіатську дикість — тут не побачимо рабських звичаїв; нижчий стан населення бажає піднятися до середнього, середній — до вищого. Військовий обиватель своїм побутом наближається, оскільки може, до городянина, бо він не в зневазі, він не в убожстві; городянин, парахвіяльний піп, канцеляриста, міщанин не одхиляються од селянина, а з другого боку, наближають й до дворян — і просвітою, вихованням, повожінням, їжою, одежою, помешканням; усі три стани не рівняються, але подібні єдин до другого. Українське дворянство мало велику охоту до промислів та торгівлі й широко займалося їми. Але до торгівлі мали хить усі українці, хоч ся торгівля була середня, домова, для свого пропитання, а не для здобування багатства; тому вона широко розповсюджена була по усій країні. Треба також помітити ще й те, що було злим, не корисним у тодішньому побуті Слобожанщини. Річки міліли, замулювалися мулом через те, що нищилися ліси та було багацько гаток для млинів. Населення мусило напувати худобу загнившою водою й навіть само пити її. Риба у ріках та озерах залишилася тільки дрібна. Лісу залишилося ще доволі, і частина його була заповідною. Ліс у Слобожанщині чергувався з полем. Обробляли ліс з початку заселення гонтарі; українці ж навчали навіть великоросійське населення Бєлгородського краю будувати млини та вітряки. Лазень, на котрі йшло багацько дров у великоросіян, на Слобожанщині не було, окрім тільки тих, що були в городах та у дворян. Для освітлення слобожане мали не лучину, на яку тратилася сила гарного дерева у Великороси, а каганці, де горіло сало чи конопляне масло, а також свічки з кизяка та чорнобильнику, котрі не давали диму; на опал уживали окрім дров очерет та солому. З липи не драли кори на лапті, для чого, по заяві великоросійських селян, неначебто потрібно було на рік для одного чоловіка до 400 липових стволів (се, мабуть, занадто!), а робили з лип липові хати, котрі стояли більш ніж по 100 років; уживали старі дуплисті липи для бджіл. Любили українці розводити садки та обсажувати двори й городи вербами та тополями. Не взираючи на те що винокуріння потребувало багато дров, і поміщики, і військові обивателі зберегли свої власні ліси й на будучину, але обчеські в'їжджі ліси підданих страшенно знищилися через винниці. В лісах і між ланів було багато вуликів. Бджільництво велося на німецький манір. Вулики робилися легкі, однодонні, внизу широкі, вгорі вузенькі, з очком. На зиму бджіл ставили в дерев'яні льохи. Щодо землеробства, то слобожане сіяли більше ярового, ніж озимого хліба, бо траплялися безсніжні зими, коли озим випрівала. Землі тут здебільшого були сухі, тверді і в'язкі, заросші товстим і цупким корінням. І тому пахали їх плугом, запрягаючи од 2-х до 4-х пар волів. Плуги мали теж і великоросійські поміщики і однодворці, котрі жили поміж українцями або поблизу од них. Уживали тут і сохи, а також рала для м'яких піскуватих земель; або для другої оранки під озим, а то й по нужді. У безлісних степах піднімали цілину або довго не орані перелоги, і на таких високих нових землях сіяли просо або ганус, а на інших — яру пшеницю, на третій рік — овес, потім жито, а потім залишали поле под перелогом на кілька років. Таким побитом, дикий степ, вкритий колись тирсою та дерезою, покривався солодкою травою; після жита родився добрий пирей горошок та дятлина — се був добрий сінокос. І так щороку підіймалася цілина або засівалися облоги, і тому у всіх полях на Україні були облоги, де не було посіву. Хліб або складали в копицях на полі, або одвозили в деревню. Великоросійських овінов (сушня) слобожане не знали, а молотили снопи на токах, а заможні складали його в клуні. Середній урожай був озимого жита сам 7 227, озимої пшениці — сам 5, ярини — вівса 9, ячменя 7, пшениці 4, проса 10, гречки 7, ганусу 10, маку 20. За помол мельникам платили 1/10 зерна. Зерно зберігали в сухих ямах з соломою. На продаж хліб ішов для своєї країни і невеличка частина ярового за її межі. Значна частина населення займалася винокуренням — у кінці XVIII ст. було 976 винниць, а також ремеслами, яких було немало й по селах. Були й такі, що, не маючи своєї землі, ходили на заробітки у степи. Чимало було й таких, що займалися садівництвом та огородиною: збірали у лісах Дикі груші та яблокі або розводили сади та огороди та баштани яка промисел. Зараз за хліборобством треба поставити скотарство, яке у слобожан було широко розвинуто й поставлено яко промисел — будували сараї й загони для худоби, заготовляли для неї сіно і інший корм, ходили за скотиною, лічили її, годували і поїли. І од сього промисла мали велику користь. Велику шкоду робили у житті населення суворі зими, з завірюхами, од чого гинуло багато худоби, безсніжні зими, одлиги зимою, котрі шкодили садам та посівам, гарячі вітри — суховії, од яких усе засихало і в'яло у степу. У оселях біля болот бували лихоманки. На рогату худобу нападала пошість, вилічувати котру не уміли. Медведі нищили пасіки та худобу, а ще більше зла робили вовки; вадили лисиці і зайці. Мошкара набивалася у рот скотині, а сарана поїдала увесь хліб і рослину. Оттакий був господарський побут слобожан-українців.

Звичаї та риси характеру слобожан. Звернемо тепер увагу на звичаї, обряди і натуру слобожан. Празників у слобожан було багато, і деякі з них святкувалися кілька днів, наприклад Трійця. Було чимало й місцьових празників, наприклад, Паликопи (Пантелеймона). І чоловіки, і жінки ходили на вулицях з музикою — скрипками та цимбалами. Заходили й до шинку, пили там горілку маленькою чаркою і танцювали або український, або польський танок.

На храм являлася сила народу з сусідніх сіл. Слобожане дуже любили музику й танки: окрім скрипки, без котрої не можна було відбути весілля, були й інші струменти, наприклад: бас, флейта, цимбали (гуслі), кобза або бандура і ліра; на двох послідніх вигравали кобзарі та лірники. Гр. Сав. Сковорода грав на флейті, скрипці, бандурі і гуслях. Пастухи грали на сопілках. Танцювали метелицю, горлицю й козачка. Горілку любили і уживали її з малих літ, але більш для бесіди ніж для п'янства: п'ятеро чоловік могли в компанії просидіти і випити якусь півосьмушку горілки; пили по­троху, а більш балакали поміж себе, а коли і випивали більш як треба, то рідко лаялися і билися. Гостей збірали по праздниках та на крестини, обідали, а під вечір розіходилися. Але весілля справляли гучно і витрачували на них багацько грошей. У селян було більше усяких обрядів, ніж у городян. Цікаві звістки про весілля у слобожан і гетьманців дає Калиновський. Починалося діло з того, що посилалися свахи до батьків молодої; вони брали з собою, яко посланці, хліб та посохи. При згоді молодої, вона давала старостам рушники, котрії у багатих були вишиті шовком або золотом. Старости поверталися до родини молодого, перев'язавши себе рушниками. З того дня молодий міг навіщати засватану дівчину. У суботу перед вінчанням (воно звичайно бувало у неділю вранці) молода робила бенкет і вечерю подружкам з піснями й танками. Після вінця молоді йшли до батьків жениха на трапезу. Батько й мати жениха сиділи на кожусі, вивернутому уверх шерстю, і держали у руках хліб, котрим благославляли молодого, одпускаючи його на коні до молодої. Там батько й мати молодої виходили їм назустріч у вивороченому кожусі на кочерзі або на вилах з горщиком з водою або вівсом. На коня сідав родич молодої і немов утікав од бояр, котрі його доганяли теж на конях і приводили на двір, де він брав немов викуп за молоду. Викуп брав теж малолітній брат молодої за свою сестру. Сідали за стіл, молода у сірому або білому кунтуші, обута в червоні черевики з підковками, в плахті, запасці, в вишитій сорочці з стрічками у волоссі, в намисті; молодий — у жупані та черкесці, у суконних штанях, у високій червоній шапці. Роздавалися подарунки, потім виходили на двір танцювати до обіда під музику. Грала звичайно троїста музика — скрипка, бас і флейта. На столі стояв коровай, перед образами — шабля з запаленими свічками. Подавали багато усякої страви: локшину з свининою і куркою, борщ, жарене, капусту. Дружко роздавав коровай. Після обіда знов танцювали, а потім вечеряли. Потім їхали у двір молодого, де запалювали куль соломи, і через сей костер усі переїздили. Молода роззувала молодого, а він злегенька бив її холявою по спині. Якщо молода соблюла своє дівоцтво, усі радувалися, і з радощів били вікна і усе, що попадалося під руку (так каже Калиновський, але, здається, розбивали усе не з радощів, а тоді, коли молода не соблюла своєї дівочої честі).

У понеділок ходили з перезвою по усіх дружках і боярах й танцювали, давали молодим подарунки на нове хазяйство. Приносили курку до тещі. Так празникували та бенкетували цілий тиждень. Весілля обходилося батькам молодої у 17 карб., а молодого— 16 карб., усього у 33 карб. У тому числі на горілку виходило 12 карб. Багато дечого з цих весільних звичаїв оддає дуже великою старовиною — часами домонгольської руської і дохристиянської доби, нагадує нам весільні звичаї у предків українців — сіверян, полян. Про се нагадують і такі старі назвиська, як князь та бояре, і те, що молодий їхав верхи, і те, що родич і брат молодої брали за неї викуп; нагадує про се шабля і звичай проїздити через очищаючий усе зле вогонь; особливо ж цікавий і старий звичай роззування молодого мужа, що робила у X ст. Рогніда, роззуваючи на весіллі Володимира. Батьки сиділи на вивернутому кожусі тому, що усе мохнате було символом багатства; символичне значіння на весіллі мала й курка. Свідоцтво Калиновського про весільні звичаї слобожан підтримується й Гр. Хв. Квіткою — його «Сватанням на Гончарівці», де описано весілля у самому Харкові на Гончарівці. Там немає вже деяких звичаїв, бо городяне, очевисто, забули вже дещо. Слобожане зберегли й інші навіть ще дохристиянські звичаї, наприклад, колядування, Купалу; зберегли й християнське ходження зі звіздою на Різдво, щедрий вечір і інші (ходили, наприклад, на масницю з колодкою, щоб брати немов викуп з нежонатих). Були вечорниці, веснянки. Залишилася й віра у волшебство, заговори. Одна харківська шинкарка дістала від другої обивательки Гапки, щоб ліпше торгувати, засушену жабу. Духовне правління наложило на Гапку покуту: вона повинна була ходити тиждень у церкву з набитою на ноги колодкою. Бєлгородський єпископ Іоасаф Горленко вів сувору боротьбу проти українських народних звичаїв і навіть проти вечорниць, хоч вони нікому ні в чім не вадили. У свойому пастирському посланію до духовенства він писав: «Дізналися ми, що народ по городках та селах, зберігаючи наслідки поганства, робить «рели» (себто колиски), на котрих гойдаються на Великдень та на Петра; на Тройцю празникують якусь березу, а на різдво Івана Предтечи — купалу і вечорниці, де співають погані пісні. Се усе твориться у народі по його нерозумінню, а духовенство сього не забороняє і через се воно тепер повинно нищити у своїх парахвіях усі отсі поганські празники».

Яку ж натуру і риси характера мали слобожане? Про се залишили нам свідоцтва автори Топографічного опису Харківського намісництва 1785 й 1788 р., Статистичного обзору Слободсько-Української губернії (30 ро­ків XIX ст.), Гр. Хв. Квітка (1841 р.), Мочульський (1850 р.), Філафет (1852 р.). Перший автор оповідає про прихильність слобожан до церкви: в відносинах до начальства вони були слухняні, коли з ними поводилися ласкаво; а як строго, то хоч і покорялися, але з обуренням. Розбишацтва бували, але рідко з душегубством. ї справді, здається, що у натурі слобожанина була якась м'ягкісіь мирного селянина. Навіть народних бунтів в Слободській Україні, окрім тільки повстання Сірка, не було. Крадіжі та злодійства бували, але участь у них більш усього мали не тубільці, а захожі великоросіяне. Слобожане користувалися правом вільного винокурення і, значить, випивали дуже багато горілки, але автор «Топографічного опису» 1788 р. (сам великоросіянин) оповідає, що пили не для того, щоб напитися п'яними, а для компанії і бесіди. Взагалі треба признати, що слобожане випивали дуже багато горілки, бо вона була майже у кожного, була дешева, але такого п'янства, щоб тільки напитися, було мало, хоч п'яниці й тоді траплялися, як про се свідчать п'яницькі пісні. Автор «Статистичного обзору» каже, що слобожане — се ті ж українці, малоросіяне, тільки у своїй мові вони більше гетьманців наближаються до великоросіян, але по характеру од них дуже далекі. Великоросіянин більш трудолюбивий, услужливий, а слобожанин більш поштивий і сердешно привітливий. Змовчить, але не буде гнутися навіть перед тим, од кого залежить. Українець щедріший од великоросіянина, більше бажає освіти (особливо се треба сказати про духовенство). Українець більш здатний до мистецтва, а великоросіянин — до ремесла. Україна дає багато музиків, півчих, малярів, різчиків і таке інше, але сама приймає захожих ремесників з Великороси (каменщиків, плотників). Українець утікає од тяжкої праці, хоч і дотепний до роботи. Великоросіяне славні тим, що чого не знають, переймають з чужих країв. Але як глянути на ті переміни, які означилися у слобожан у громадському та хатньому побуту, у вихованню, у поводженню між себе, у обчеських і приватних будинках, школах і освіті, у торгівлі і розкоші, як зрівняти отеє усе з тим, що було 30—40 років тому назад, тоді прийдеться згодитися з тим, що й українець ледве чи не більше перейняв за сі часи, ніж його учителі великоросіяне. Гр. Хв. Квітка каже, що слобожанин любить чистоту, що він привітливий, поштивий у обходженню, почитає за гріх обманити кого-небудь, чесно виконує обіцянки й умови. Скорше його одурять, ніж він кого одурить. Слобожанин, як тільки є спромога, перше навчити сина ремеслу, навчає його грамоті, а потім уже вибірає йому заняття по його охоті. Українець любить музику і до неї здатний і на голос, без нот виучується грати на скрипці. Три таких музиканта складають зі себе троїсту музику, яка грає на весіллях. Дуже гарно співають по церковних хорах. Українці завжди славилися гарними голосами, із них набірали півчих до царського двора. Є і самоучки малярі, котрі малюють образи для церков, різчики іконостасів. Не знаючи «іоніческого і коринфского стилей», вони ніколи не змішували «оників» з «оринами». Преосвященний Філарет, сам великоросіянин, дуже прихильно відносився до українського населення Харківської єпархії, де був архієреєм. Він каже, що слобожане люблять чистоту і живуть чистіше, ніж великоросіяне. Багата природа була ласкава до українця, і се зробило його безпешним, лінивим і через се він не ходив на заробітки, як великоросіянин; зимою він лежить у запічку та курить люльку. До майстерства він дуже здатний і охоче переймає усе нове. Він тихомирний і розсудливий, не схильний до крадіжі й розбишацтва: з 338 злодійств, які були у Слободсько-Українській губернії у 1845 р., більша частина була зроблена захожими людьми, а не тубільцями. Лайки, особливо на старих, не люблять. Хазяйства знищуються через постійні сімейні розділи; жонатий син звичайно одділяється од батьків, і се робиться головним чином для того, щоб не було сварки та лайки між старою хазяйкою — свекрухою — та її невістками. Після того як завелося в Україні кріпацтво, пішло багато біглих у Новоросію, на Дін, але мандрівники бували часто і раніше. Мочульський каже, що українці дуже люблять судитися у судах, але преосвященний Філарет з тим не згоджується.

<< | ЗМІСТ | >>