ІСТОРІЯ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ

Д. І. Багалій

РОЗДІЛ 1. ГЕОГРАФІЧНИЙ НАРИС СЛОБОДСЬКОЇ УКРАЇНИ. І ПОЧАТОК її ЗАСЕЛЕННЯ

Дике поле — Слободська Україна, її поверх і взгір'я. Річнії і їх вплив на заселення. Степ і ліс — їх вплив на заселення. Природні багацтва Слободської України. Татарські броди та перелази. Шляхи. Новоросійський степ. Московське заселення України. Українські переселенці з Польщі у XVI і першій половині XVII ст.

Дике поле — Слободська Україна, її поверх і взгір'я. Слободська Україна — се одна з частин нашого рідного краю України. Цікаво, що наш Харківський український філософ Григорій Савич Сковорода називав Лівобережну Україну, або, як він казав, Малоросію*, своєю матір'ю, а Слободську Україну — своєю рідною тіткою, бо тут він проживав і любив сей край, як пояснює його біограф М. І. Ковалинський. Виходить, що у кінці XVIII ст., коли жив Сковорода, по скасуванню автономного строю Гетьманщини і Слободської України, назвисько «Україна» належало власне до Слободської України. І справді, ся країна більш, ніж остатні частини української землі, повинна була так прозиватися в територіяльнім значінню сього слова, бо се була «україна», цебто окраїна, русько-української землі. Колись руський літописець називав україною Руських земель погряниччя Переяславської землі з половецькими степами; і там і тут відчуваємо, окрім етнографічного, і географічне значіння сього слова. Для кожного мешканця Дніпровського Правобережжя і навіть Лівобережжя тодішнє дике поле, котре потім заселили своїми слободами українські переселенці і котре раніше, у домонгольську добу, у XI — XIII ст. було заселено прадідами слобожан — древніми русичами Чернігово-Переяславської землі, хоч було дідизною українців XVII ст., але далекою україною. Слободська Україна нині займає майже усю Харківську губернію й деякі з повітів Курської і Воронезької губерній. Подивимося тепер, що се була за країна з географічного погляду. Се була площа, по котрій де-не-де простяглися невеличкі взгір'я. Вища інших була північна частина Харківщини, а на південь вона робилася все нижчою та нижчою, доки не доходила до отвершків Донецьких стягових гір. Курська губернія найвища серед сусідніх Харківської і Воронезької, але й там є тільки стягові гори. По них ішов водорозділ Дніпровського і Донського водозборів, де лежав славетний в історії края Муравський шлях. А вже від сього водорозділу розходилися на захід ложбини з балками і ярами, де багато було річок і струменів. Воронезька губернія теж невисока і поділяється річкою Доном на дві частини — західну, більш високу, і східну — нижчу, де тільки праворучні береги річок трохи вищі, ніж уся низина навкруги. Усі три губернії не тільки не отділяються одна від другої якимись там межами, а навпаки зв'язуються одна з другою їх стяговими горами. Східня частина Воронежчини належить до Донського краю, з котрим її зв'язує Дін. Найбільш високим і забезпеченим від ворога місцем було право­бережжя річок Дніпра і Дона; воно виявляло чудову природню красу. На Донцеві в теперішньому Ізюмському повітові були Святі гори, про котрі ми маємо звістки в дуже давніх пам'ятках нашого письменства; на них тепер красується Святогорський монастир. Скільки разів не був я у Святих горах,— і завсігди з великим почуттям дивився на величню панораму, котра одкривалася перед моїми очима з тих крейдяних скель, де збудована церква на такому, як здавалося, ненадійному грунті. З високого правого берега Донця відкривався широкий краєвид на донецьке лівобережжя, з його широкими, просторими ланами, лугами і лісами. І ясно стає тоді, якою природньою твердинею являлися Святі гори для руського народу проти татар, котрі володіли тоді Донецькими степами. Вже на початку XVI ст. російські вартові й станичники оповідали Герберштейну (посланцеві германського імператора) ", що вони бачили у Святих горах якісь-то кам'яні статуї і фігури, се, певно, й були крейдяні скелі Святогір'я, а, може, ще й кам'яні баби, яких чимало залишилося по степах України ще і в наші часи. На Дону, там, де річка Тиха Сосна вливається в Дін, пишаються дивною красою Дивні гори, котрі описав митрополит Пимен у своїй подорожі до Царьгорода у XIV ст.:«Оттуда ж,— писав він,— приплыхомъ къ Тихой Сосне і видихомъ столбы каменны белы дівно же й красно стоятъ рядомъ, яко стозі мали, белы ж і светлы зело надъ рекою Сосною». І тутечки, на сім чудовім місці, був заснований Дивногорський монастир, а в п'яти верстах од нього зосновався Шатрищегорський монастир на високій могилі Шатрище. Небагацько було в Слобожанщині, як ми бачили, гір, і через те її міста і навіть села будувалися на городищах, себто запустілих старо-древніх руських городах дотатарської доби, бо вони — сі городища — були як би природними кріпостями серед рівного степу, що простягся без кінця і краю.

Річки і їх вплив на заселення. Річки Слобожанщини належать до Дніпров­ського й Донського водозборів; меншість — до першого, більшість — до другого. Тепер з тих річок жодна не судоходна, але колись було інакше: Сівер-ський Донець, Псьол, Ворскла і Оскол були судоходні,бо на дні їх знайдені якорі, а по Донцеві сплавлялося колись чимало байдаків з хлібом від Бєлгорода до Чугуєва, а звідти їздили й на Дін. Од Чугуєва до козацького городка Донецьких Роздорів треба було їхати водою три тижня, а звідтіля до Озова ще чотири дні. їхати вверх, проти води, звісно, було трудніше й далеко довше. По Осколу у кінці XVI ст. московські служилі люди пливли на байдаках до гирла сеї річки з усім припасом для будування міста Цареборисова (в теперішньому Ізюмському повітові біля Святогорського монастиря). В царювання Івана Грозного славний козацький отаман Дмитро Вишневецький (козак Байда козацьких дум) побудував чайки і спустився на них у Дніпро, щоб плюндрувати кримські кочовища. Але з XVIII ст. слободсько-українські річки починають щороку міліти, бо ліси тоді зменшилися й порідшали і береги багатьох річок через те оголилися, річки замулювалися мулом з ярів, балок та гребель і гаток, зложених для млинів, коли повінь зносила з них хмиз та багно. Вадило річкам і те, що вони текли у широких долинах, весною розливалися і затоплювали низину, а потім під спекою гарячого сонця висихали. Праві береги річок були, звичайно, покриті лісом, а ліві були низькі й лугові, а іноді піскуваті. Такі береги мали — Донець, Ворскла, Псьол, Мерла, Харків, Нежеголь і інші. Але є й такі річки, як, наприклад, Уди, Лопань, Мож, Корень, Короча, Мерехва, що мали ліси по обох своїх берегах. Були і зовсім степові річки без усякого лісу, як Вовча, Мокрий Бурлучек, Балаклія, Ізюмець.

Який же вплив мали річки на заселення краю? Вони були звичайними шляхами для розселення людності. Дніпровські вітки — Псьол, Сула, Ворскла — зв'язували Слободську Україну з Лівобережною — Полтавщиною; р. Вир у Сумському повіті Харківщини вливається у р. Сейм, а той у Десну — головну річку Чернігівщини. Псьол і Ворскла починаються у Курщині, а головна річка краю Донець зв'язувала Курщину й Харківщину з Доном і Донським козацтвом. Вітки Донця, Оскола і Айдара наближаються до Воронезького краю. Дніпровські річки зближалися з донськими: вітка Ворскли — Мерчик — підходить до вітки Донця — Уд, а Ворскла — до Донця. Маленькі річки мали теж вплив на заселення і розселення перших поселенців країни. Як колись давньоруські слов'яне селилися понад річками, так саме і слобожане перш усього починали селитися там, де було більше води. Ось через що західні частини краю заселилися густіше й раніше, ніж східні, бо на сході було менше річок. Усі найважніші й найстаріші міста й слободи осажувалися на річках: Суми — на Пслі, Лебедин — на Ольшані, Охтирка — на Охтирці, Вільний — на Ворсклі, Краснокутськ і Богодухів— на Мерлі, Золочів — на Удах, Валки — на Мжі,Харків — на Харкові і Лопані, Цареборисів — на Осколі, Вовчанськ — на Вовчій, Тор(Слов'янськ) — на Торці, Чугуїв, Зміїв, Ізюм, Святогорський монастир -— на Донцеві. По маленьких річках ішло народне заселення. В річках гатили греблі й робили млини.

Степ і ліс — їх вплив на заселення. Не дивно, що сі степи спокон віку вабили до себе таборища кочових гуннів, аварів, печенігів, торків, куманів і татар. їм не треба було сталої оселі, не треба було обробляти землю й вести хліборобство: кочовник жив і годувався з кінських табунів, з овечих отар, а вони паслися майже цілісінький рік на степах; зимою він спускався на південь, а улітку підіймався на північ. Осілому на Україні поселенцеві нелегко було знайти колись половчанина, а потім татарина в його кочовищах шукай, як то кажуть, вітра в полі. А татарин навпаки — раптом наїздив на села й хутори землероба, убивав і уводив у неволю селян — слобожан, грабував скотину і усе добро. Ось через що слобожане повинні були захищатися від татарських нападів лісами, болотами, горами, високими могилами, городищами, земляними валами, дерев'яними огорожами, засіками і таке інше. Виходить, степ не був перепоною для розселення осілого люду, але разом з сим він не захищав його від татарина.

Інше діло ліс. Він трохи затримував заселення, але разом з тим й захищав осілого переселенця від ворожих нападів: на лісову слободу трудніше було неждано-негадано напасти і татаринові, бо йому треба було вільного, одвертого шляху, щоб пуститися навтікача, як прийдеться піймати облизня. Лісу тоді було незмірно більше, ніж тепер. Я зібрав дуже багато звісток про ліси у Харківщині XVII і XVIII ст., по сих звістках можна було б навіть скомпонувати мапу (карту) лісів Слобожанщини за ті давні часи, на зразок звісної мапи Боплана. Ліси й поляни, наприклад, чергувалися по усьому побережжю Донця від Оскола до Змієва; по вітках Донця теж ішли густі ліси, іноді по обох берегах; усі ті ліси мали свої назвиська — Ізюмський ліс, Теплинський, Черкаський і т. п. Багато було лісів по річках Удах, Лопані, Харкову, Бабці і Тетлезі, Ворсклі, Пслу, Сулі, Мерлі. На мапі Боплана ми бачимо великий ліс по Ворсклі од верховини поза Охтирки до Мерли. Ліси, звичайно, простягалися по правому високому берегу річок, але часто бувало й так, що й по лівому тяглися теж ліси. Частіш усього зустрічалися вільха, ліщина, верболіз. За лісами починався степ. По ребрах і верховинах балок траплялися й окремі ліси — байраки.

Природні багацтва Слободської України. З лісу слобожане робили собі дерев'яні кріпості навколо міста й замки у самому місті, будівлю і все, що потрібно було в хазяйстві; нищилося страйіенно багато ліса також на буди, гути, бурти, вітряки, млини і винниці 20, котрі зараз почали будувати українські слобожане, як тільки одержали привілеї на усякі промисли. Більш усього переводилося лісу у винницях, бо тоді кожен українець мав право гнати горілку. Натура щедро наділила Слобожанщину самородними здобутками — усякими дикими й садовими деревами: грушею, яблунею і кущами — терном, ліщиною, порічками, агрусом, калиною, бузиною. Садки з пасіками були частенько першими оселями — хуторами країни. Край був багатий диким звіром: у лісах водилися зубри, медведі, вовки, бабаки, тхорі, бобри, соболі, лисиці, куниці, борсуки-харсуни (Меlеstа xus), зайці, білки, виднихи, або видри, горностаї, лосі, вепрі, у степах — сайгаки і дикі коні. Дикого птаства теж було дуже багацько — куріпок, перепелів, хохітви (стрепетів), бекасів, вальшнів, дрохв, тетерваків, соколів, кречетів, яструбів, куликів, вуток, журавлів, лебедів, орлів. Не дивно, що тоді розповсюджено було ловецтво. У річках була страшенна сила риби, найбільш усього у Дону, у Донцеві, Ворсклі, Пслу. Мінералів було обмаль — тільки солі було дуже багато, і її здобували на торських (по річці Тору), нині слов'янських, і маяцьких озерах. Ізюмська околиця Слобожанщини оселена була найголовніше тими переселенцями, котрих приваблювала отся сіль, яку потім чумаки розвозили по усіх усюдах. Здобували, окрім солі, ще й камінь для жорнів, крейду, котра йшла на хати-мазанки, гончарську глину, з котрої вироблявся усякий глиняний посуд. Отже для культурного життя, розвою і достатків ся країна була дуже здатна. Грунт був більш усього чорнозем, земля була невиорана, а цілина, вона родила й жито, й пшеницю, і усяку пашницю, огородину й садовину. У Чугуєві заведені були, окрім баштанів з кавунами й динями, навіть виноградники для московських царів. У широких безкраїх степах легко було розводити та розплоджувати табуни коней та рогатої худоби, отари овець, гурти волів, череди корів та телят. Клімат був тутечки несуворий — повітря весною, літом і восени тепле.

Татарські броди та перелази. Все це вабило до себе людність, але після монголо-татарського нападу ся країна довго була вільна, гуляща, а звісно, як кажуть, де є гуляще місце — там і сідай. Ось таким гулящим місцем і були дикі степи; татари сюди частенько навідувалися й понадавали навіть свої татарські назвиська деяким перевозам — перелазам — на Донцеві, як ми бачимо це у «Книзі Великого Чертежа». Москва поставила тут своїх вартових і станичників, котрі дозором дозирали й пильнували степ, мали на йому свої варти й станиці, клали тамечки свої «пам'ятки», себто листи зі звістками про зустріч з татарами і про їх напади і заміри нападів на Україну; звістки про це вони одержували від татарських полонеників — бранців, або, як тоді казали, «язиків», бо вони повинні були розказати усе, що знали про свої напади. Відновлялася боротьба за степ між татарином-кочовником і осілим слов'янином-русічем, і багато сили стратила Русь, доки не посіла й не опанувала Дике поле. Татари добре знали шляхи у заселену Московщину і вибірали такі, щоб не треба було переправлятися через глибокі й широкі річки. А коли все ж таки траплялася їм на дорозі яка річка, то на ній знали вони свої осібні броди, або перелази, щоб, як кажуть, не спитавши броду, не сунутися в воду. «Книга Великого Чертежа» перелічує нам одинадцять таких бродів або перелазів — Каганський, Абашкин, Шебелинський, Ізюмський, Татарський і інші; окрім сіх було ще багато інших, котрі не мали назвиська. Були татарські перелази і на інших річках — на р. Сеймі, Коломаку, Вовчій, Мерчику, Торчі, Осколі; на Тихій Сосні було 14 перелазів, на котрих зроблені були башти і палі (ощепени — надолби).

Шляхи. Татарські шляхи в Україну простяглися по межиріччя. Славетний Муравський шлях простував по межиріччю Дніпрового й Донського водозбірів од самого кримського Перекопу до Тули проміж верховин багатьох річок, але не пересікав ні одної з них. З Перекопу сей шлях ішов до верхів'я Молошних Вод, проходив поміж верхів'ями Молошних і Кінських Вод, по р. Бику, ішов між р. Вовчими Водами і Торччю і далі по Харківщині і Курщині теж поміж річками Дніпровського і Донського водозбірів, по межиріччю водозбірів Дона й Оки до Тули; сім шляхом татари доходили колись до Тульської засіки. Він проходив по теперішній Таврійській, Катеринославській, Харківській, Курській і Орловській губерніям. Між річками Мжою і Коломаком, у теперішньому Валківському повітові, був глибокий яр — Перекоп, котрий об'їхати було неможливо, бо з обох боків сюди підійшли ліси й болота. Тамечки з давніх давен стояли московські вартові. Як ми згадаємо, що Тула од Москви у 160 верстах, тоді й побачимо, як далеко заходили татари в Московщину у кінці XVI і в початку XVII ст. Від Муравського шляху відділялися Ізюмський й Калміуський — перший починався у самої верховини Орелі в Катеринославщині і ішов по Ізюмському й інших повітах Харківської губернії й знову єднався з Муравським на Курщині. Калміуський шлях одходив іще більше на схід і йшов од верховини Молошних Вод до міста Ливен (Орловської губернії), проходячи по Харківщині, Воронежчині й Курщині. Протоптали сей шлях, або, як казали тоді, сакму, татари в XVI ст. Окрім сих найголовніших було чимало інших татарських шляхів, наприклад, Бакаєв шлях, так званий по татарському мурзі Бакаю, котрий ходив тим шляхом на Курський і Орловський край, коли не було ще городів Бєлгородської лінії. Були ще шлях Кончаковський й інші менші. Се були немов теперішні степові дороги, котрі виводили на три биті великі шляхи. Окрім сих татарських шляхів, були ще ймосковські й українські: Старий Посольський, Новий Посольський, Ромодан, так званий по йменню боярина Ромодановського, в Сумському повітові, Сагайдачний шлях, котрий нагадує нам славетного українського гетьмана Сагайдачного. Звідкіля взялося назвисько Муравського шляху? Воно татарське, бо у одному документі я знайшов прізвище татарина Муравського.

Назвиська річок, городищ були почасти слов'яноруські: річки Уди, Лопань, Красная, городища Хорошево, Сіверське, Мохначево; почасти татарські: річки — Мож, Айдар, Балаклея, Ізюмець, городища Кукуево, Тортичово, Азацьке. І се від того, що ся країна з давніх давен була почасти слов'яноруська, почасти тюркська; се було погряниччя Русі й тюрків.

Новоросійський степ. Справжній степ теперішньої Новоросії починався за Диким полем; у Слобожанщині ще лани широкополі чергувалися з лісом, а в степах новоросійських — в Катеринославщині, Херсонщині та Таврії — більше було площини, окрім тільки Донецьких стягових гір та поодиноких могил; лісів за р. Самарою вже не було, замість лісів де-не-де траплялися байраки по балках з кущами терна та шелюги; усюди, куди не глянути оком, була тільки висока трава, як море безкрає, а ближче до моря — солонці. Можливо було проїхати десятки верст — і не знайти солодкої води. В пекуче сухе літо річки пересихали й починалася така суша, що усе засихало; тоді живий, зелений і веселий степ перевертався в жовту мерлу пустиню.

Московське заселення України. Московська держава нешвидко, потроху посувала своє пограниччя на південь, хоч тамечки не було ніякої сусідньої держави, котра б володіла землею і мала б свій нарід і уряд. Але, як ми бачили, туди частенько навідувалися кримські татари, бо хоч самі жили у Криму, але орди їх мали свої таборища й кхоші з отарами у степах Новоросійських та без упину робили наїзди на московські украйни. Московський уряд для захисту своїх границь будував кріпості. У XVI ст. при Іванові IV південна границя Московської держави досягала тільки Чернігівщини; се була Сіверська Україна з містом Путивлем на чолі; то було Путивльське пограниччя з Литвою. При Федорі Іоаничу, у кінці XVI ст., збудовані були Воронеж, Валуйки, Бєлгород, Курськ, Ливни — границя, як ми бачимо, посунулася на південь на так звану «польськую» (від слова «поле»), себто степову, украйну. Царь Борис Годунов збудував дуже далеко на півдні, на Донцеві, недалеко од Святих гір, місто Цареборисів (нині слобода Цареборисівка Ізюмського повіту Харківської губернії). Якось дивно, що так далеко в самій південній частині Слобожанщини, в котрій тоді не було ще жодного осілого міста, Борисові захтілося збудувати таке дальнє місто нібито для захисту од татарських наїздів. Мабуть, були у нього якісь інші міркування — він, наприклад, допоручив сю працю Богданову-Більському, щоб таким робом збутися сього непевного боярина з Москви, а потім, хоча той дуже добре зробив доручене йому діло — збудував Цареборисів, але ж все-таки його вислано з Москви. Під час розрухи у Московській державі Цареборисів спустів і вилюднів, як і деякі інші міста по московських українах. Але в царювання першого Романова, Михайла, побудовано було багато нових міст в Курщині й Воронежчині; з них потім склалася так звана Бєлгородська лінія. За сією лінією вже починався дикий степ. До прибуття українців на се дике поле зрідка їздили тамечки тільки московські вартові та станичники; перші стояли на варті і об'їздили Донецький край, другі їздили з Путивля через Харківщину до верховин р. Самари, Тора й Міуса, цебто доїздили до Катеринославщини. Були ще й так звані «стоялі голови», призначені на те, щоб повіряти чати зі станичників. Кожне нове місто, як тільки побудувалося, починало посилати в степ своїх вартових і станичників. Але все ж вартові й станичники не були постійними поселенцями, також як і ті промисловці, котрі мали від Московського уряду так звані юрти в Донецькій волості. Було тільки кілька міст та менших осель на Слободській Україні, котрі були осажені московським урядом, а не українськими переселенцями, ще у першій половині XVII ст. Трохи більше великоросів з'явилося пізніше, за часи царя Олексія, а особливо у XVIII ст., коли там заселялася так звана Українська лінія. Тим-то й у теперішньому свойому етнографічному стані Харківська губернія має давні великоросійські поселення, і на них треба нам тепер звернути увагу перш, ніж почнемо викладати про головне українське заселення нашої країни, бо великоросійські оселі у Слобожанщині тільки вкраплені серед українських чи то гніздами, чи то стоять поодиноко. Щоб зрозуміти теперішній етнографічний склад населення Харківщини, треба звернути увагу на історію не одного українського, але й великоруського заселення, дати історичну етнографію країни. Се має і великий науковий, і окрім того практичний інтерес, щоб стояти на твердому науковому грунті при постанові й вирішенню, наприклад, питання про з'єднання Слободської України з Україною взагалі, про територіальну автономію України або про вибори в установчі українські збори , або про межі її з сусідами. Дуже старим московським острожком у Слобожанщині були Валки, теперішнє повітове місто. Колись там був вал та рів, як про це каже «Книга Великого Чертежа»: «А між Мжом і Коломаком на Муравському шляху рову версти зо три, а рів в ширину сажнів з півтора, в глибину сажень,а іноді й більше, а стороною того рову обминути неможливо: усюди ліса та болота». Воєвода Тургенєв у, 1636 р. писав про Валки: «А ті Валки звісні з старовини; у надежних місцях іде насипаний вал через шлях од лісу до лісу, а ліси пішли рівні, великі і меж тих лісів насипаний вал на три версти». Валки він називав тоді тільки урочищем, значить, незаселеним місцем. А у 1646 р. московський уряд збудував на тому урочищі кріпость Валки, інакше Можській острожок. Але ж все-таки іще раніше тутечки, навкруги Валок, до їх збудування, жили українські пасішники — вони й були першими поселенцями сієї краіни, вони оселилися на р. Мжі і по інших річках, пояснюючи воєводові, що таких пасік було біля Валок до 150 і що у кожній проживало од п'яти до десяти чоловік. А країна лічилася безлюдною, бо уряд і не знав гаразд, де були ті пасіки й хутори. І справді, у 1647 р. вийшла заборона литовським людям без дозволу заводити тамечки пасіки по р. Мерлі, Мерчику, Братенниці поблизу Хотмижська, Вольного, Лосицька і Валок; тих, що поселилися тут давніше, виселено за кордон. Із Валок — Можського острожка— їздили станичники на р. Самару та Орель. У 1650 р. у Валках були вже й гармати, був і воєвода. Потім сюди прийшли українські переселенці і збудували там сотенне місто Валки, хоча й здається трохи на іншому місці. Московським Розрядом були збудовані також Лосицький острожок і Колонтаєв. Туди прийшли по своїй охоті сходці з різних московських українських городів й заснували свої слобідки (між ними була й українська слобідка). У 50-х роках XVII ст. Колонтаєв зовсім заселили українці. Бобрик, Охтирка, Олешня, Каменне і Недригайлів були українськими погряничними городками, і коли у 1647 р. вони мали одійти до Московської держави, то мешканці зовсім залишили ті міста і навіть позабірали з собою свої будівлі, — на їх місце поселило московське правительство своїх служилих людей, а трошки згодом сі міста позаймали знов українські переселенці, між котрими залишилася деяка частина великоросіян. Зайняли великоросійські служилі люди і Чугуїв, котрий раніше заснували українці з гетьманом Остряницею на чолі. До Чугуєва належав цілий Чугуївський повіт і значне число великоросійських осель. Московськими служилими людьми були засновані, окрім Цареборисова, ще Тор і Маяки, але вони дуже швидко заселилися потім українцями. Московських служилих людей ми бачимо у деяких містах Слобожанщини, але тільки як великоросійський гарнізон серед більшості українського населення; тільки у двох-трьох містах були посадські торгові, а не служилі люди.

Число великоросійських поселенців у ріжних містах Слободської України то збільшувалося, то зменшувалося од усяких випадкових причин; велико­російські служилі люди залежали од московського уряду, і він їх посилав туди, де була у них потреба, наприклад, коли якесь українське місто безлюділо. Загалом се був тоді текучий люд серед заселення, і його куди легше було висилати, ніж вільних і непокірних українців. Число великоруських поселенців в українських містах, здається, не збільшувалося у XVIII ст., а навіть зменшувалося. Великоросійські села та деревні у Слобожанщині більш усього розкидані були біля тих великоросійських городів, про котрі ми тільки що говорили — біля Чугуєва, Вольного, Болхового. У Бєлгородському повіті були такі ж села — Руська Лозова, Проходи, Руські Тишки, Борщова. У Валківському повіті ми бачимо з великоросійським населенням села Славгородок, Верхопожню, Пожню, Дернову, Люджу, Верхолюджу, Тарасівку, Станичне, Порозок, Солдатське, Ницаху, Обратенище, Печини, Крамську, Каменецьке, Котанську. До Волховського повіту належало с. Уди. На західному погряниччю, де йшла колишня литовська межа, теж було кілька великоросійських сіл та деревень — Чупахівка, Боровенька, Мартиновиці, Ясенове. Але найбільш широким та просторим великоросійським повітом у Слобожанщині був Чугуївський, де ми бачимо села — Каменну Яругу, Покровське, Кочеток, Введенське, Піщане, Тернове, П'ятницьке, Васищеве, Тетлегу, Зарожне, Шубине, Бабку і Борову. Се дуже давні поселення — землі сим поселенцям були одведені ще у 1647 р., після того як українці убили у Чугуєві свого гетьмана Острянина і повернулися у Польщу. Значить, великоросійські оселі були розкидані невеличкими купами у теперішніх Охтирському, Лебединському і Зміївському повітах Харківської губернії, недалеко від погряниччя Курської і Полтавської губерній, а найбільша частина їх містилася у самому осередку губернії — у Чугуївському повітові. По селах Чугуївського повіту проживало багацько народу — по декілька сот чоловік. Села Вольновського повіта були куди малолюдніші. У 1710 р. у Чугуївському повітові жило біля десяти тисяч чоловіків і жінок. У XVIII ст. була збудована Українська лінія. Вона мала військове населення — однодворців, або так звану ландміліцію, яка повинна була обороняти ті кріпості, котрі були збудовані по сій лінії. Лінія проходила од Дніпра до Донця по р. Орелі й Береці у теперішніх Полтавській та Харківській губерніях і займала пів­денну частину Харківщини. Простяглася вона на 400 верст. У Харківщині вона проходила по Ізюмському, Зміївському та Валківському повітах. Усіх кріпостей на ній було 17. Будувати сі кріпості повинні були козаки з Слобожанщини та Гетьманщини. Оселі Української лінії були теж гніздом великоросійського заселення у Слобожанщині.

У 60-х роках XIX ст. етнографічний склад населення Харківської губернії був такий: на 87,78% українців в губернії приходилося 11,45% великоросів, себто перших було у вісім разів більше, ніж других. Великороси займають тепер частини Зміївського, Старобільського, Вовчанського, Куп'янського та Харківського повітів. Вовчанський та Старобільський повіти Харківщини у XVII ст. були ще майже безлюдними, і велико­російські поселенці там з'явилися тільки у XVIII ст., коли російські царі почали роздавати їх своїм великим панам, а ті почали переселяти туди своїх кріпаків з центральних великоросійських губерній. Таке, наприклад, походження сел Андріївки та Старого Салтова, Апраксіна та Шафірова. Таким побитом, населення теперішньої Харківської губернії не являється виключно українським, бо проміж українських сел трапляються поодинокі і цілими купами російські; тут з давних давен живуть переселенці з великоросійських губерній, і вони розмовляють на великоруській на­родній мові і мають усі великоросійські народні звичаї, одежу, будівлю. На етнографічну виставу, організовану під час Археологічного з'їзду у Харкові у 1902 р., зібрано було багацько старих народних уборів українського й великоруського населення Харківщини; се все потім пішло до народнього музею при Харківському університеті. Той музей показує нам в теперішньому народньому житті якби історичну етнографію країни, і з ним повинен ознайомитися кожен, хто цікавиться сучасним народним життям Слобожанщини. Але великоросійське заселення Слобожанщини було дуже невелике, як його зрівняти з українським; теперішня Харківська губернія по свойому історико-етнографічному складу являється українською і являє з себе органічну частину території України, а її населення — таку ж частину українського народу.

Українські переселенці з Польщі в XVI і першій половині XVII ст. Задніпрянська і Лівобережна Україна була тоді під Польщею і боролась з нею за віру і рідну мову; за землю і волю. На чолі повстанців стояли завжди козаки, яко військові, озброєні люди, але їх підтримував увесь нарід — міщане й поспільство. Шукаючи волі, заселяли вони степи, своє дике поле у Київщині, на Волині, Подолії, Полтавщині, оберігаючи там свої оселі від татарських нападів. Але й туди, у вільні степи, де нарід спасався од кріпацтва і шукав кращої долі й волі, де він мусив шаблею та рушницею захищати свою ниву від татарина, — і туди посувалося за ним лихо укупі з польською шляхтою, котра заполучала від польських королів привілеї на сі народні землі; і туди приходили кріпацтво та неволя. А про центральні країни Польщі нічого й говорити: там панувала тяжка неволя. І ось український нарід мусив залишати свої оселі і йти хоч світ за очі шукати долі в іншій, чужій стороні. Так почалося переселення українського народа в Московщину, де охоче приймали переселенців, бо се все ж таки були, хоч і з чужоі землі Польщі, чужинці, українці, а не москалі, але брати по крові й вірі; таких захожих українців приймали перш яко спільників-союзників. Таким спільником, наприклад, був отаман Дмитро Вишневецький, котрий вступив на службу до Івана IV з своїми козаками. Інших переселенців приймала Москва на службу до себе й поселяла їх в Московщині і по українських містах, разом з своїми служилими людьми. Приходили козаки, міщане, поспільство й духовенство. Осібне місце серед них займали ченці українських монастирів (Густинського) Прилуцького й Мгарського (Лубенського). Так було і до лихоліття і після нього. В царювання Михайла Романова українці стали у великій пригоді Москві в обороні її українських земель від татар. В підданство Москви поступило тоді чимало українських ватаг з її отаманами. Переселенці мали свій виборчий уряд, зберігали й шанували свої звичаї, наприклад, церковні брацтва. В 1638 р. прийшло у Бєлгород з гетьманом Остряницею одразу 865 чоловік українців з жінками, дітками малими, зі збіжжям, худобою — кіньми, коровами, вівцями. Головну частину переселенців складали козаки, і правительство вимагало, щоб вони присягнули на підданство Москві, що будуть вірно їй служити, не вернуться в Польщу, з татарами, ляхами й українцями не матимуть ніяких стосунків, нікого не грабуватимуть і на Польщу не нападатимуть, бо з королем Володиславом Москва була, тоді у спільці. За оце усе українцям ствердили їх устрій і козацькі порядки, але з тим, щоб вони оддавали звичайне послушенство воєводові й обороняли московську гряницю від татар. За­для сього їм дадені були землі на дикому полі на Чугуївім городищі, де вони повинні були самі збудувати місто і шанцями його ошанцювати. Нелегко було попервах переселенцям: вони мусили будувати і місто з шанцями, і свої власні оселі, заводити пашню і усяку хазяйську справу, а разом з тим пильно доглядати степ й оберігати його від раптових татарських нападів. А тут на лихо, коли вони вже пообзаводилися хазяйством, охазяинувалися як слід, здобувши для сього й царську грошову та хлібну підпомогу, як поміж них почалися сварки. До них, бач, з Польщі почали засилати привабні листи, переманюючи назад. Гетьман аж мусів поїхати до Москви, щоб оправити себе від ворогів — сотника Розсохи й інших. Розсоха, котрий власне й получав привабні листи, утік з Чугуєва у Польщу, але й самого Якова Острянина вбито, після чого чугуївські українці повернулися додому в Польщу. Замісць їх у Чугуїв прийшли московські служилі люди. Так перший замір самостійного будування українського міста в диких степах виявив себе невдалим, але причини тут були більш випадкові — до воєводи Щетініна вороже стосувалися не тільки українці, котрих він, як каже документ, «привів у сумлів своєю жорстокістю», але й свої московські люди.

<< | ЗМІСТ | >>