Займанщина земель яко основа земельної власності. Окружні козачі полкові та сотенні землі. Права на дрібну земельну власність козаків-хазяїнів. Розпорядження про старозаїмочні землі Російського уряду. Початок панського дворянського землеволодіння. Монастирське землеволодіння.

Займанщина земель яко основа земельної власності. Основою економічного життя населення України була його земельна власність. На землі сиділа і од землі годувалася більша частина людності. Хто ж мав право на землю у Слободській Україні, хто роздавав сю землю? Скільки було землі і як вона поділялася між слобожанами, між тодішніми станами? Чи справедливий був поділ? Чи багато було осібних землевласників і скільки землі належало до їх володіння? Які права мав на землю російський уряд? Чим було так зване старозаїмочне землеволодіння, котре виявляє з себе найбільшу і найцікавішу особливість земельної власності у Слобожанщині? Яке було це землеволодіння — чи громадське («общинное»), чи приватне («личное»)? Нелегко одповідати на сі питання, бо вони ще не розв'язані у наукових працях, але минути їх не можливо, і я висловлюю на них свій погляд на підставі історичних джерел та деяких розвідок.

Право земельної власності у Слободській Україні було зв'язано з її заселенням. Земля ся була, як ми знаємо, диким полем, за котре йшла боротьба з татарами: вона тільки тоді увійшла у склад Московської держави, коли була заселена поселенцями: головна ж частина поселенців — се ж були українці, котрі вийшли з чужої Польської держави. І ось, з одного боку, московські царі віддавали землі слобожанам, щоб привабити їх до переселення на дике поле, і накладали на них обов'язок обороняти сю країну і московські окраїнні городи, а з другого — самі переселенці почали дивитися на сі землі яко на свою земельну власність на підставі трудового начала, котре нам відомо у звичаєвому праві народу українського й великоросійського, бо переселенці захищали землі від татар і, піднімаючи віковічну цілину, поливали її своїм трудовим потом. Тому слобожане-українці не задовольнялися тим помістним правом, на підставі котрого діставали землі великоросійські служилі люди; українці дивилися на земельну власність так, як дивилися земляки їх у Гетьманщині, тобто хотіли, щоб і тут земельна власність належала до полкових округ, щоб були окружні полкові землі як загальний земельний козачий фонд. От, наприклад, як говорили на Гетьманщині козаки села Покошиць: «Коли українці своєю кровію ослобонили Україну од ярма людського і од держави польських королів і перейшли у підданство царя Олексія, у ті часи вся земля у них була спільна й.громадська, поділена потім під полки, а в полках — під сотні, а в сотнях — під містечка, села й деревні, а там — під двори; будинки й хутори; тому усі земельні володіння українців зробилися їх власністю через заїмки. А заїмки сі вони обмежовували або оборували, або обносили копицями, окопували ровами; на заїмках будували будівлі, заводили гаї й сади, заселяли слободи, хутори, деревні на своє ймення й на свою користь; у підхожих для млинів місцях будували млини». У сих споминах старожилів вияснюється правдива історія земельної власності у Лівобережній Україні. Земля, з котрою перейшов український нарід під владу Московської держави, була власністю усього війська, котре здобуло волю, або, краще сказати, власністю усього населення, бо у боротьбі за волю і землю приймали участь не тільки козаки із старшиною, а й міщане й посполіті люди. І не дивно, значить, що й уся земля зробилася спільною та громадською, а потім незабаром поділилася на полкові округи, а ті — на сотенні і таке інше, кожний мав право заїмки земель і забірав їх у свою власність, обмежовуючи усякими способами. У слобожан справа з землею стояла трохи інакше: слобожане теж переходили у підданство Москві, значить, мали право на своє земельне забезпечення, але вони приходили з України ватагами та поодинокими людьми І не могли передати Московській державі своїх земель, як се зробив Богдан Хмельницький. Але й і вони здобули для Московської держави заселене ними дике поле, котре через се теж мусило зробитися їх власністю. У основу їх земельного володіння, як і у Гетьманщині, було положено не захоплювання земель, а їх заїмка яко земельне право. Замість великоросійського помістного землеволодіння у Слободських полках ми бачимо заїмочне, і з нього користувалася більшість населення; кажемо «більшість» через те, що рядом із старозаїмочним з самого початку, а особливо пізніше, було й інше землеволодіння. Але загальною основою земельної власності у більшості вільного населення — козацтва — була-таки заїмка вільних земель. Се був головний спосіб походження земельної власності у Слободській Україні. Такимспособом набували свої грунти не тільки рядові та їх підпомошники, а й козацька старшина, бо сей спосіб був стверджений царськими жалованними грамотами, отже, мав правову законну підставу.

Окружні козачі полкові та сотенні землі. Коли засновувався новий город у Слободській Україні, він получав окружну землю. Так, коли заселився Чугуїв, велено було писцу Ладиженському описати, виміряти ближні і дальні землі, сінні покоси, риболовлі, ліси, бортні уходи, перевісища і усякі угоди і одмежувати їх від Бєлгородського повіту. При сьому мусили бути й ті білгородці, котрі мали деякі з чугуївських земель на оброці, бо їм замість сих оброчних земель треба було дати нові. Орних земель чугуївські козаки получили по 60 четвертей на чоловіка (30 десятин), а старшина більше; окрім сього їм одведено було ще лісів, сінокосів і усяких угод. Бо Чугуївський повіт, одмежений від Бєлгородського, займав значну частину теперішньої Харківської губернії. Сюди увіходили, окрім Донця, річки Уди, Лопань і Харків. Там власне й були оброчні землі бєлгородців, де вони били звіря, ловили рибу, мали бортні дерева і таке інше. Отсі промисли потребували страшенно широкого земельного простора — сотен тисяч десятин. Із-за сих земель й вийшла у чугуївських українців з бєлгородцями суперечка. Грамоти на сі землі бєлгородці не мали, а тепер хотіли їх получити для своїх промислів чугуївці-українці. І такі промисли вони вже позаводили: пасіки чугуївців знаходилися у 20—ЗО верстах од Чугуєва, і туди навідувалися розбишаки, котрі крали коней, видирали бджіл і убивали хуторян. На Сіверському Донцю вони побудували млини, котрі ставали у перешкоді судоходству. Були й звіролови, й інші промисловці, і, значить, усі отсі землі були немов додатком до орного поля поселенців. Коли ми згадаємо далі про заселення Острогозька, то й там побачимо, що були одведені землі до оранки по четвертях і окрім того сінокоси і деякі угоди усім тим козакам, котрі складали з себе Острогозький полк. У 1673 р. Мих. Преклонський з чугуївським воєводою Ашбаловим і зміївським Ковядевим і харківським Сібільовим проводили межу земель Харківського полка від чугуївських земель. Сей межевий випис представили у 1716 р. старшини Харківського полка — обозний Ковалевський, осавул Рубан з товаришами комісару Сербину, щоб вони огледіли й описали старі межі й урочища їх полкової землі од інших городів, містечок, сел, деревень, поміщичих та вотчинних кріпосних земель, і, де стовби потрухли, поставили нові й подновили межі, а де межі немає, обмежували б по урочищах, по уложенію та писцовому наказу. Коли заселялося нове місто й робилося сотенним центром, мусили бути обмежовані його сотенні землі; так, наприклад, були обмежовані осібно землі золочівської сотні у 1679 р., те ж повинно було бути з слободами та селами. При межуванню за селянами стверджувалася їх земля, котру вони зайняли та розорали. «І своїми старими пасіками, і хуторами, і старими розораними землями,— читаємо ми у межевому виписі села Липець,— українцям володіти по прежніх своїх заїмках». Межі одводилися по указівках окольних еторожилів, ймення котрих заносилися у межеві виписи. Так, наприклад, при межеванню земель Харківського полка були старожили містечка Мурахви, Високопілля, Перекопа; були й сторонні люди. Залишилися необмеженими землі козаків Харківського полка, котрими вони володіли за валами та кріпостями різних міст і містечок. Се були орні землі та сінокоси, луги, хутори, пасіки у лісах і риболовлі по р. Орчику, Берестовій, Берестовонці і Орелі. Землі сі вони колись дістали по кріпосних актах і по старих заїмках. Тепер же треба було обмежувати їх од сусідніх полків. Дуже цікаву звістку дає сей межевий випис і про великі полкові ліси. «А у чорні великі полкові ліси,— читаємо ми там,— щоб рубати ліс на будівлі та на дрова, старшині полковій і усім полчанам полкової та городової служби в'їжджати усім взагалі, кождому у свойому городі, по своїх старих кріпосних актах». Ся звістка задля нас надзвичайно важна, бо з неї ми дізнаємося перш усього, що були і у Слобожанщині, також як і у Гетьманщині, так звані в'їжджі полкові козацькі ліси для громадської потреби; вдруге, що сі ліси були приписані до сотенних городів, і їми володіли по старинних кріпосних актах, значить, по окружних межевих виписах; втретє, що ними користувалися усі козаки — не тільки полкової служби, але й городової, себто міщане — населення міст, а також разом із козацтвом і полкова, а значить, і сотенна старшина, і в четверте — що сі громадські ліси не були поділені на паї, а з них користувалися взагалі. При заселенню Харкова йому теж одведена була земля з сінокосами і угоди у межах і в окрузі, як се видко з супліки харківців 1667 р., де оповідається, що в окружній межі Харкова поселилися силоміць біглі великоросійські люди. І здається, що сю саму землю ми бачимо і у кінці XVIII ст. Яко мійську окружну дачу (її було 22544 дес. окрім вигона). Ся земельна дача Харкова була спільна з пригородньою слободою Іванівкою і декількома хуторами по р. Харкову, Немишлі й Студенку. Сі хутори осажені були козаками для скотарства. Межі сієї окружної землі підходили до земель приватних власників — козацьких старшин й духовенства. Декотрі з них, очевисто, поосажували свої оселі по окружній полковій землі.

Схожу звістку про наділ землі ми маємо і щодо Охтирки. У 1657 р. у Бєлгород воєводі кн. Ромодановському була прислана з Розрядного приказу царська грамота, щоб він вислав з Бєлгорода на Охтирське городище свого товариша Акинфова і звелів йому разом з воєводами і приказними людьми суміжних городів Олешні, Колонтаєва й Охтирки обмежувати землі нових охтирських поселенців від їх сусідів, бо вони о тім подали прохання через свого отамана Дмитра Івановича з товаришами (се був той самий отаман, про якого ми раніше подавали звістку у розділі про козацьку автономію). І ось Акинфов з іншими повинен був нарізати земель, сінокосів та усяких угод на 1300 чоловік не убого, не злиденне і обмежити сі їх землі межами, і на межах поставити стовби, і на стовбах і на деревах насікти зарубки, і ями покопати, і у них насипати вугілля, усякі признаки учинити, і виділити їм лісу до р. Ворскли на 500 сажнів і по р. Ворсклі на 5 верст (се вийде до 520 десятин), з тим, щоб вони проклали у ньому тільки одну дорогу, а просік не робили. Одмежовано було, одначе, охтирча-нам окрім лісу ще дуброви й болота, бо у лісі біля Ворскли дерева на будівлю не було. Землі у сих межах було 55000 десятин, значить, на кожну душу приходилося по 42 4/13 десятин (55000:13000). І се зовсім можливо, бо тут був, мабуть, лишок для нових переселенців і громадські в'їжджі ліси. Ізюмському полку прийшлося вести земельні суперечки, обмежувати свої землі од земель донських козаків; у 1712 р. землі Ізюмського полка були обмежені од козачих донських. У 1658 р. московські приказні по царському указу одмежували землі нового города Сум його отаману Гарасиму Кондратьєву з товаришами і видали їм межевий випис: вверх і униз по р. Пслу і по боках по десяти верст, себто значить округа у 100 верст, приблизно у 10000 десятин. Далі у межевому випису показані межі з Путивльським повітом по урочищах і гранях і сказано, щоб землями, лісами, сінокосами і усякими угодами в сих межах володіли сумчане.

Теж саме ми бачимо і в інших містах та містечках. У 1676 р. прийшли з Задніпрянщини українські переселенці — Поддубний та інші й оселили слободу біля Вольного; по їх проханню була одмежована орна земля і сінні покоси і усякі угоди на дикому полю проміж Охтирки, Богодухова і Сінного у Слободській Україні на козачих землях. Вільготи у відбутках їм дали на 3 роки, а також промислові вільготи, землі і усякі угоди їм одведені були усім укупі («вопче») у помістя по 37 1/2 десятин кожному. Окрім того вони дістали сінокос од слободи униз по р. Ворсклі по лівуруч спільно з вольновськими козаками, ліс на будівлю і на дрова — теж укупі з вольновцями, риболовлі у р. Ворсклі — рядом з вольновцями. Українські поселенці Лебедина і Лебединського повіта, або сотні, дістали землі по межевих книгах Абакума Ієвлева (котрого року, не знаємо), а поновлені були сі межі у 1681 р. Після межевання Ієвлева у сих лебединських земельних дачах було осажено містечко Межирічі, та й по р. Пслу лебединці поосаджували села — Селище, Пристайлово, Червлене, Березки і Бишкин. А землями і лісами, і сінокосами, і усякими угодами володіли мешканці сих сел «вообще всем городомь черезь межу», а осібно сі села та деревні землями і усякими угодами не були наділені. Виходить, що й тут, як і у Харкові, лебединською городською земельною дачою володіли й мешканці усіх сіл, котрі виселилися з Лебедина й поосажували ті села. Вони там для себе порозчищували сінокоси, і декотрі окопали їх для себе; а другі, у кого таких окопаних лук не було, косили «вопче», себто гуртом. Гадяцькому полковнику Мих. Васильєву, окрім його власного ліса, дано було право в'їздити у великий лебединський ліс разом з лебединцями. Салтівські поселенці у 1660 р. получили по однаковому числу четвертей, а у 1705 р.— грамоту на старі землі і нові заїмки

Права на дрібну земельну власність козаків-хазяїнів. У основі земельної власності іїї походження лежала вільна заїмка — законне право займати усякі угоди. Про се оповідав представник слободсько-української старшини у Катерининській Комісії Кондратьєв. Не так давно, казав він, теперішня Слободська Україна була безлюдною й дикою пустинею. Царь Олексій призвав із Задніпрянщини вільних українців для заселення сієї пустині і дав їм дозвіл займати землі й угоди по їх власній волі. Простор був безмірний, і ніякої міри землям сих переселенців не було положено. Через се кожний заняв собі стільки землі і угод, скільки йому було потрібно. Оттак сей нарід, оселившися слободами і з'єднавши гражданський устрій з військовим, назвався слобожанами Слободських полків; замість жалування за воєнну службу він дістав право на безмитну торгівлю. Полковники і старшини по жалованних грамотах теж могли робити заїмки і раніше усіх зайняли собі, скільки їм було потрібно. Так оповідає про історію походження земельної власності у Слободській Україні представник дворянства у 1767 р., а він міг її знати, бо вона творилася й за його память, при його батькові, дідові та прадідові; і увесь рід Кондратьєвих добре знав, як набувалися землі у старі часи на Слобожанщині. А ось свідоцтво про це вже харківських військових обивателів, котрі вписалися у міщанство. Вони оповідають про заселення Слободської України теж саме, що й Кондратьєв, кажучи, що їх діди та прадіди були визвані московськими царями й оселилися городами, містечками та селами на Україні на, безлюдних землях, і за сей вихід з-за Дніпра переселенців і їх нащадків пожалували усякими вільготами: дозволяли їм займати усякі землі і угоди, безоброчно та безмитно промишляти та торгувати. І ось прадіди їх, а потім і вони самі, оселившися на вільних землях, зайняли собі кожний вільні паї, отруби орних, лісних і сінокосних земель, млини, хутори і інші угоди; деякі набули собі землі іще покупкою й володіли ними усі часи, навіть і після скасування Слободських полків, коли Слободські полки повернули у гусарські, а їх самих у військових обивателів. Т. Селіванов, котрий приймав участь у розмежуванні старозаїмочних земель, написав про них записку в 40 роках XIX ст. І ось він каже, що у дрібних володільців старозаїмочних земель — а такими були усі військові обивателі і декотрі з інших станів — сливе зовсім не було кріпосних актів на їх землі, окрім тільки духовних та купчих. Єдні казали, що документи їх загублені або знищені у пожарі, другі — що їх одібрало начальство, треті — що хоч документів і не було, а володіння їх од дідів та прадідів було безперечне. На підставі грамот автор брошури висловлює думку, що заїмка означала вільну займанщину або придбання земельного отруба; вже самі неправильні фігури сих займанщин нагадують, що там була вільна заїмка сього отруба. Де землю набули по кріпосних актах або від громад, там загони, ниви мають форму квадрата. Треба тільки глянути на плян Харківської земельної дачі, щоб побачити, що тут не було ні наділа, ні розділа землі: кожний по своїй волі та змозі займав те, що йому подобалося і що можливо було здобути. На підставі привілеїв, жалованних грамот багацько військових обивателів у старі часи своїми займанщинами орудували як своєю земельною власністю — продавали їх, заставляли, передавали по духовних, віддавали у віно за дочками. Деякі з військових обивателів, вступивши у військову або гражданську службу, здобули дворянство — і усе-таки у них залишилися їх прадідівські старозаїмочні землі без жадних кріпосних актів. Інші поробилися купцями, міщанами або цеховими — і все-таки володіли своїми прадідівськими землями та лісами по старозаїмкам. Виходить, по думці Т. Селіванова, що старозаїмочне землеволодіння було взагалі не обчеське, а участкове. Такого ж погляду держиться і О. Л. Шиманов, котрий присвятив сьому питанню особливу розвідку. Він каже, що старозаїмочне землеволодіння було участковою земельною власністю, а старозаїмщики — такими земельними власниками, як і козаки Гетьманщини.

Що в основі земельної власності у Слобожанщині лежала вільна займанщина земель, се підтримується справді й жалованними грамотами й іншими джерелами. У грамоті 1682 р. Харківському полковникові Донцеві дозволено було заселяти Ізюмський полк українцями Харківського, Охтирського та Сумського полків з тим, щоб вони будували й заселяли городи й розорували свої землі. У грамоті 1668 р. Донцям було стверджено, щоб полковники Слободських полків, козача старшина, козаки й міщане, де хто живе у якому місті, землями, пасіками, сінокосами і усякими угодами, котрі вони заняли собі по своїм заїмкам, володіли, як і перше, по своїх українських звичаях і щоб воєводи до українців не мішалися і їх земель не міряли. У грамоті 1705 р. сумському полковникові Кондратьєву згадується про заселення Сум, Суджі, Міропілля, Білопілля, Краснопілля українськими задніпрянськими переселенцями і про те, що за їх козачу службу, замість грошового та хлібного жалування, указано було полкову службу одбувати по українському звичаю при усяких вільготах і дозволено заїмки займати, пасіки і усякі грунти заводити.

Приведемо тепер на зразок декілька указівок з тодішнього життя на старозаїмочне походження земель у ріжних полках. Ми знаємо, що полковники мали владу одводити землю не тільки своїм полчанам, а й собі самим. І ось доказ сього. У 1689 р. сумський полковник Ондрій Гарасимович Кондратьєв проміняв свою займанщину у Миропільському повіті (пасішне місце з ліском та сінні покоси для хутора), яку він заняв по свойому українському звичаю, на пай помісної землі Суджанського сотника Матвія Олексіева. Лебединськнй сотник Супрун зайняв ліс і з пасікою і сінокоcні луки, озеро і усякі угоди, а йому їх одмежував московський приказний. Але найцікавіше, поважне і рішуче свідоцтво про старозаїмочне походження земельної власності у Слободських полках взагалі, стверджене царською грамотою, ми знаходимо у надрукованій мною грамоті Петра і Івана Олексіевичів про стару займанщину козака Безрученка, котру козаки Миропілля хотіли повернути до своїх окружних земель Миропілля. Сей козак зайняв землю, котра була обмежована йому, і туди призвав, по українському звичаю, вільних українців. При унуках цієї землі з'явилося більш, ніж було по межевому випису, і ось сей лишок і хотіли миропільські козаки прилучити до своєї городської землі. Але унуки Безрученка одповідали на се, що такі лишки по закону оддаються поміщикам, а слобожане Сумського, Охтирського і Харківського полків володіють землями і усякими угодами при своїх заїмках, хто скільки зайняв, не тільки невеликий грунт, а й тисячі четвертей і більш; і такими заїмочними землями по свойому українському звичаю володіють не тільки вони самі, а й їх жінки і діти, і унучата, і родичі. По царській грамоті велено було усю землю Ів. Безрученка, як кріпосну, так і заїмочну, залишити його наслідникам: орної землі 112 четвертей, сінокосу на 250 копиць, лісу 36 десятин та у другому місці 5 десятин та у третьому 10 десятин, бо дід його, Ів. Безрученко, з тієї землі ніс полкову козачу службу і ті землі дадені були йому, Івану, в старі часи по государеву указу і по одписках та обмежуванню бояр і воєвод, а заїмочні землі і усякі угоди зайняв він по свойому українському звичаю, як і інші його товариші-козаки, і суперечок і прохання про сі землі з 1671 по 1691 р. на нього, Івана, у Москві од миропільських козаків не було. А по царському указу старшині і козакам Сумського, Охтирського і Харківського полків землями і угодами велено володіти по їх українському звичаю, хто що зайняв, і на такі заїмочні землі їм давалися жалованні грамоти, і таких заїмочних земель ні у кого не можна було однімати, бо й по писцовому наказу навіть у поміщиків не одби-раються ті заїмочні землі, котрі з'являються поза їх межами та гранями. Найважніше для нас у сьому документові те, що заїмочний початок земельної власності царі признають звичайним для трьох старих полків Слободської України; про четвертий полк — Ізюмський — нічого не сказано, мабуть, через те, що він тоді був з'єднаний з Харківським, а Острогозький полк був поселений на Бєлгородській лінії серед великоросійських осель, де були помістні землі. Дуже цікава вказівка в супліці на те, що займанщини були величезного розміру — по 1000 й більше четвертей. Цікаво й те, що займанщини переходять до нащадків, а до того ще нарівні з кріпосною землею. Значить, заїмка давала таку ж тверду владу на землю, як і кріпосний акт. Путивльські великоросійські поміщики у 1708 р. суперечилися за землі з білопільськими українцями, і з сієї суперечки ми дізнаємося про в'їжджі ліси білопільських козаків і про те, що землями вони володіли «вопче по войсковому розділу, кто чего дістоин». Ми розуміємо се свідоцтво так, що земля почиталася військовою власністю і поділялася військом на паї поміж військових чинів по їх достоїнству — себто старшині більше, простим козакам менше. Земля білопільських козаків Сумського полка, котру вони зайняли для себе і володіли з старих часів, стверджена була за ними, разом з лишком її.

Але найбільш поважне для нас свідоцтво про займанщину дає нам «Екстракт о Слободських полках» 1734 р., котрий являє з себе офіціяльний документ і містить у собі певні звістки на підставі полкових відомостей. Ось що оповідає він нам про початок землеволодіння: «Козакам і підпомошникам у Харківському полку жалованних земель, виміряних у четверті, нікому ніколи не давалося, а з початку заселення містечок і сел поселенці займали дикий степ і розчищали ліс і з тих часів до теперішніх по свойому звичаю володіли й володіють по своїх заїмках через.межу. А коли деякі з козаків та підпомощників розійшлися невідомо куди у ріжні слободи, їх подвір'ями, землею та угодами володіють їх діти та брати та свояки і новоприхожі по­селенці, котрі служать замість їх козацьку та підпомошннцьку службу; і сим новоприхожим землі дає козацька старшина; підсусідки не мають ні власних грунтів, ні угод, а проживають у сусідах, у хатах старшин, козаків або підпомошників, при пасіках їх, при скотарських, овчарських хуторах, винокурнях та млинах, годуючися з своїх заробітків». Про Ізюмський полк там обговорено теж саме: «У Ізюмському полку як козакам, підпомошникам, так і всім мешканцям, кожному осібно, земель у дачу не давалося і вони їх не мали, а володіли з початку, володіють і нині усякими угодами по жалованних грамотах громадами («в обществож), хто що собі зоре по своїй заїмці через межу. А як козаки і їх підпомошники і інші полкові мешканці проживали на сих своїх полкових обчеських жалованних землях і перейшли у інші слободи, їх подвір'я і землі велено віддавати, по указу Апраксіна , реєстровим козакам, як старожилам, також і внов оселеним по розпорядженню полкових і сотенних старшин, а іншими володіють їх брати, родичі та свояки й покупкою. І таких безлюдних та виморочних подвір'їв, земель та дикого поля є ще доволі. Щодо підсусідків, то вони не мали й не мають ніяких земель та угод, бо вони по свойому убоже­ству проживають у чужих дворах й годуються од роботи, а як хто з них обзаведеться майном, той вступає в козачу полкову службу і тоді оре землю і володіє усякими угодами укупі з усіма козаками». У Охтирському полку було таке ж землеволодіння. Там теж як хто з козаків та підпомошників виходив у інші місця й після них залишалися хата і подвір'я та орне поле — один або два загона поля, то в сі їх пустки, з відома козацької старшини, родичі сих «сходців» або новоприхожі козаки приходили й володіли ними і за се одбували усі козацькі одбуткі; а деякі хати й тепер стоять пустками і ніхто ними не володіє. У Острогозькому полку деякі козаки з безлісних місць були переведені на р. Айдар і Богучар, і їх підгородні землі залишилися вільними, а декотрі з них свої землі продали кн. Меншикову. Хто ж виходив з слобод у інші місця, тих подвір'я трималися під охороною, а орні землі обробляли обивателі, щоб вони не запустіли та щоб і подвір'я, і землі можливо було передати новоприхожим козакам. Усі отсі свідоцтва підтримують нашу думку, що у всіх полках були полкові землі як загальний козачий земельний фонд, але кожний козак орав для себе особливі ниви та загони, котрими й користувався; і сими землями забезпечена була козача служба, котру несли козаки без жалування. Через те як хто-небудь з них виходив із слободи у інше місце, його двір та земля залишалися або родичам, або й чужому, але з тим, щоб той узяв на себе його військові обов'язки — полкову службу. Що полковою козачою землею козаки володіли по розділу, значить, окремими загонами поля, шматочками лісу, сінокосу як своєю земельною власністю, се ясно видко з уступного листа козаків сотенного містечка Золочева свойому сотникові Ондрію Голуховичу на двір і землі золочівського козака Пилипа Сосновського. Ось зміст сього дуже цікавого документа. «У 1714 р. у золочівській ратуші золочівські діди — золочівський голова з Товаришами — по совіту і любові своїй до свого сотника Ондрія Голуховича оддаємо йому, його жінці навіки подвір'я золочівського мешканця Сосновського, котрий вийшов з Золочева на слободу од полкової служби — двір і до двора дві хати, винницю, ліс до двора на урочищі Жуковщині, дві луки сінокосні і що належить до сього двора орного й неорного поля. О. Голухович, по купчій, у котрій се усе було прописано, продав хорунжому Харківського полка Роману Григорьєвичу Квітці». Оттак «по своїй любові» до старшини золочівські діди зменшували свої козачі землі й збільшували старшинську земельну власність. І все ж таки бувало, як ми бачили, й так, що охотників зайняти хати, пустки та вільні земельні загони не находилося, бо, як ми знаємо, козача служба була дуже тяжка, а землі скрізь було дуже багато й можна було оселитися на старшинських землях. Були такі землі і у Ізюмському, і у Острогозькому полках. Декотрі, виходячи з слободи, свої ниви продавали.

Як бачимо, слободсько-українське заїмочне землеволодіння схоже було з великоросійським помістним у тім, що і в ньому земля забезпечувала військову службу, але воно значно відріжнялося од нього, і сю ріжницю добре розумів й проводив на ділі московський Розряд: помістне володіння було володінням, а не повною земельною власністю, не вітчиною; воно було улаштовано навіть у подробицях особливими правилами; старозаїмочне володіння — се була козацька земельна власність, до розпорядження котрою центральний московський уряд не доторкався і її нічим не обмежував окрім тільки козачої військової служби. Коли вийшла суперечка за землі лебединських козаків, у Розрядному приказі не знайдено було указу про наділ четвертями слободських полковників, козаків і міщан, бо воєводи давали землю на пашні українцям взагалі, а не кожному особо. Старозаїмочні землі переходили од одного коліна до другого, і у кінці XVIII ст., як побачимо далі, ними володіли унуки та правнуки тих козаків, котрі їх получали з початку заселення по жалованних грамотах і по межевих виписах. Що ж до великоросійських помістних земель, то московський уряд не дозволяв великоросійським служилим людям навіть селитися на полкових козачих українських землях, бо те й друге землеволодіння у основі своїй і у походженню свойому були не однакові. І так дивилися на них і Розрядний, і Помістний прикази: великоросійські служилі люди були для них обивателями власної держави, а українці — переселенцями з чужої сторони, котрим треба було дати усякі вільготи і перш усього вільну займанщину земель, яка була їх українським звичаєм, щоб вони охоче переселялися на дике поле за московську границю. Були оселі великоросійських служилих людей і у Слобожанщині, але їх наділяли землями по великоросійському помістному, а не по українському земельному праву займанщини. І коли випадково великоросійські поміщики або служилі люди оселялися на полкових україн­ських землях, московський центральний уряд їх звідтіля виселяв. Так було, наприклад, у суперечці за землі білопольських українців з путивльськими поміщиками (1682—1685 рр.), коли велено було великоросійського поміщика В. Вишневського з товаришами з його деревні Павлівни вислати і навіть будівлі на їх подвір'ях знищити, а кріпаків перевести на їх великоросійські землі. У Ізюмському полку теж Воєнна колегія виселила з козачих земель великоросійських однодворців. Козачі землі не дозволялося продавати людям інших станів, котрі не одбували військової служби. І ось ми справді читаємо супліку на те, що у 1690 р. миропольський козак Подсененко продав свою землю, з якої одбував козачу службу, попам Безрученкам, бо се було заборонено, і попи мали право володіти тільки церковними землями. Але продавати козацькі землі старшині не було заборони. І ось куплею та займанщиною козацька старшина, як ми бачимо, й утворила собі широку земельну власність з громадських козачих земель. Сумський полковник Ондрій Кондратьєв видав у 1690 р. універсал, у котрому ствердив за їв. Чернявським гайок, котрий він заняв собі по українському звичаю з відома полковника. Розпорядження про старозаїмочні землі російського уряду. Тепер подивимося, які були видані укази про заїмочне право Слобожанщини російським урядом у XVIII ст. Це заїмочне право, стверджене жалованними грамотами, існувало на Україні до 1735 р. (тоді воно було скасовано реформатором Слободської України кн. Шаховським, котрий, одначе, признав колишні козацькі заїмки законним способом здобування земельної власності). Такі заїмочні землі дозволялося передавати дітям, унукам, родичам, хоч би на них ніяких письменних актів і не було. Се було стверджено указом цариці 16-го лютого (февраля) 1735 р. Але при кожній полковій канцелярії були установлені кріпосні контори, у котрих треба було об'явити, записати усі купчі, уступні та мінові записи, полковничі універсали й інші документи на села, деревні, хутори, млини, двори, землі, ліси, сади й усякі угоди, коли вони не були явлені та записані в великоросійських та провінці-альних канцеляріях у кріпосних книгах. Можна було записати їх в сих нових конторах безпошлинно, але не пізніше як через 1 1/2 року, а після того записували вже за гроші. Сі укази, особливо перший, скасували право займанщини на будучину, але й вони не посміли скасувати тієї заїмочної власності, котра тоді існувала, бо себ значило ограбувати увесь український трудящий нарід, відібрати у нього землю чи право на землю, котре він здобув, проливаючи кров у боротьбі проти татар і поливаючи розпахану землю своїм потом. Щодо скасування займанщини на будучину, то й тут цариця Анна зламала те, що обіцяли та своїм словом стверджували московські царі і її дядько цар Петро Великий. Як проводилося у життя се розпорядження цариці Анни, ми не знаємо. Здається, що воно у всякому разі не доведено було до кінця, бо й сама реформа кн. Шаховського взагалі була знесена при цариці Єлизаветі. Одначе при Катерині II заїмка була зовсім скасована. У 1766 р. видана була комісарська інструкція, в котрій є кілька пунктів щодо заїмочних земель. Усі обчеські грамоти на землі військових містечок велено було одібрати (щоб вони немов не втратили ся) і зберігати у комісарствах, а в містечка дати їх копії; з окремих же грамот і кріпосних актів на ймення земельних власників і виданих полковими й сотенними канцеляріями указів і усяких документів, котрі належать власне до них, а не до обчеств, дати тільки копії, а оригінал залишити у себе. Усі обивателі повинні були жити у своїх поселеннях, де вони досі жили, а переходи заборонялися, бо од них чинилася велика шкода: спустошивши землю на одному місці, переходили на друге й на третє і сим привлащали собі і ті, й другі землі, назвиваючи їх заїмками і нікому іншому поселятися там не дозволяючи. Окрім сього справедливо, щоб кожний мав обчеської землі стільки, скільки йому потрібно, не беручи зайвої, більш потреби, у обіду іншим. А як такі случаї трапляться, тоді суперечку повинні розбірати свідки й дізнаватися, хто раніше володів і кому більш потрібна ся земля. Але се торкається тільки земель, котрими володіли обчества, що ж до особистих заїмочних земель, то вони, по жалованних грамотах, залишаються за тими, хто ними здавна володів. Обчеські лани й сінокоси треба було розділити проміж обивателями, з їх загального призволення у зв'язку з їх одбутками, щоб не було кривди одному перед другим: хто платить по розкладці більше у казну, той повинен більше мати й землі. Але сюди не належать ті, хто володів власною землею по кріпостях або по заїмках. Право в'їжджати у обчеські ліси було заборонено; отже треба було описати усі ліси і зробити їх заповідними, а залишити тільки малу частину, щоб можливо було рубати дрова обивателям. А хто з обивателів на пустопорож­ній землі або у вирубаному лісі на своїй займанщині виростить ліс своєю, а не громадською працею, той має й володіти ним. Сією комісарською інструкцією була зроблена, як ми бачимо, велика земельна реформа: праве вільного перехода з одного місця на друге, а разом з ним і право нових заїмок було скасоване; старе право вільного в'їзду в громадські ліси теж було знищено, але все ж таки старі заїмочні землі залишилися за їх властителями, навіть залишилося заїмочне користування старозаїмочними землями та сінокосами, і тільки було змінено у тім, що поставлено було у залежність від казенних відбутків та від потреби обивателя. Щодо обов'язку представляти документи у комісарство, то се привело не до цілості, а до згуби їх, і потім, коли з'явилася велика потреба в документах, щоб доказати обчествам свої права на окружні старозаїмочні землі, прийшлося розшукувати їх усюди по архівах. У тому ж 1766 р. видана була центральним урядом інструкція межевим канцеляріям і конторам, на підставі котрої повинно було робитися й генеральне межування земель у Слободській Україні. По XIX розділу її треба було межувати землі військовим обивателям не кожному осібно, а усім мешканцям заразом. Але з них виключалися ті, хто записався у купці або міщане по городах, бо сі люди жили не з землі, а з торгівлі та промислів. Значить, спеціального межування дрібних старозаїмочних земельних участків зроблено не було, бо зробити того не було ніякої спромоги у тодішніх адміністраторів. Центральний уряд хоч і розумів, що землеволодіння у Слобожанщині не схоже з однодворчеським четверт­ним, але приклав до розмежування однакові правила.

У 1769 р. була одчинена у зв'язку з земельною реформою у Слободсько-Українській губернії межева контора, і в указі про се заявлялося всенародно: у Слободсько-Українській губернії є чимало пустопорожніх державних земель. Переселенці присвоїли собі з них по старому звичаю стільки займанщини, що не могли навіть розробляти їх, а окрім того ще й поширяли сі свої заїмки, стісняючи козаків в одбуванню козачої служби. Через се уряд видав комісарську інструкцію, де було велено зробити розмежування, щоб кожний знав свій наділ або заїмку, лишок повернув і мав свою земельну дачу по правильних кріпосних актах і указах так, як і великоросіяне. А щоб межування йшло скоріше, дана була рада земельним власникам, що хто хоче залишити за собою свої займанщини, мусить по добрій своїй волі, без суперечок розвестися у землях з своїми сусідами. А коли все ж таки великі суперечки заводили навіть ті, у котрих були лишки земель, то для таких одчиняється у Харкові межева контора, котра буде межувати землі по полюбовній згоді сусідів; хто полюбовно з сусідами розведеться у землях, за тим залишиться його земельний лишок, а хто заведе суперечку про землі, про котрі до 1763 р. скарг не було, у того будуть його землі виміряти і увесь лишок одберуть; теж саме буде робитися і з тими, хто у строк не розпочне полюбовного розводу землі. У Слободсько-Українській губернії володіння землею не таке, як у Великороси, бо більша частина земельних власників мають землі не по законних кріпосних актах, без визначення міри, а тільки по своїх заїмках, котрі вони потім ще більше поширили. І ось коли громада, маючи лишки, не розведеться по добрій волі до прибуття землемірів, тоді на долю кожного мусить залишитися земля без лишку, тільки у пропорції по 15 десятин на кожну людину мужського пола.
І ми маємо справді зразки такого полюбовного розділу (наприклад мерехвянського обчества 1777 р., Краснопілля 1781 р.). Як проходило генеральне межування, про се нам свідчить генеральне межування м. Охтирки. Воно було зроблено у 1769 р., значить, тоді, як у Харкові була вже одчинена межева контора. Землі охтирських мешканців були обмежовані осібно у кожного, а земля військових обивателів обмежована взагалі. її було 21252 десятини на 4986 ревизьких душ, положених у подушний оклад по послідній ревізії; виходило у середньому тільки по 4 десятини на душу замість колишніх 40 десятин. Серед охтирського населення, котре володіло сією земельною дачею, 5/6 було військових обивателів і тільки 1/6 (декілька десятків осіб) належала до інших станів; се були прем'єр-майори, підпрапорні, прапорщики, вахмістри, протопопи, попи, канцеляристи, колишні сотники і судді. Вони мали невеличкі шматочки землі — у середньому 20—ЗО десятин, і тільки дві пустоші мали од 100 до 200 десятин (одна належала до Охтирського Троїцького монастиря). Купців, міщан та цехових серед них ми ще не бачимо — мабуть, через те, що тоді не було їх у Охтирці, як і по інших городах Слободсько-Української губернії, доки там не ввели нових губернських установ у 1775 р., бо тільки тоді з'явилися сі нові стани купецтва та міщанства. Були ще виділені піддані, котрі проживали по хуторах осібних земельних власників. Вигойної землі місту Охтирці було одмежовано 2790 десятин у 1771 р.

Коли з'явилися нові стани — купецтва, міщанства та цехових у слободсько-українських городах — тоді стало гостро питання й про їх право на окружну землю. У 1782 р. харківські військові обивателі, котрі вступили у міщане— Гавришенко, Ортюх та інші, 13 чоловік,— подали харківському намісникові Черткову прохання, щоб за ним й залишилися їх земельні дачі харківської окружної землі. Вони оповідали про те, як діди та батьки їх заїмкою здобули собі власні участки орної землі, сінокосу та лісу, а деякі набули їх покупкою. Далі писали про те, як сі землі залишилися за ними і після скасування Слободських козачих полків, а у 1781 р., коли вони записалися у міщанство, їх упевнили, що сих земель од них не одберуть. Тепер же вони дізналися, що хто записався у купці або міщане, той не матиме права користуватися землями, бо їм нарізані вигонні городські землі, щоб вони займалися хліборобством. Для них же сі вигонні землі не годяться, а вони прохають повернути їх з міщан по-колишньому у військових обивателів. Чертков зробив розпорядження, щоб намісницьке правління залишило сих міщан у міщанстві і щоб залишилися за ними їх старозаїмочні землі; він додав навіть, щоб також робили з міщанами й повітових міст, бо, нарізуючи вигонні землі, уряд хотів тільки приблизити землю до городських мешканців. З комісарської відомості про слободу Хухру видко*,

*На великий жаль, документи, котрі заховані в Архіві Харківського управління державного майна, і досі не надруковані, а вони мають велике наукове значіння: надруковано у Гурова і Бродського 4 неповних відомості. Маю надію, що комісарські відомості розгляне у Архіві той, хто писатиме спеціальну розвідку на тему «Земельна власність у Слободській Україні».

що там було у 1783 р. 886 ревизьких душ і 7365 десятин землі. Всією тією землею володіли військові обивателі; при кожному прізвищу військових обивателів показано, скільки йому власне належало усякої землі — орної, сінокосної, лісної й неудобної і при усіх зроблена примітка, що це була старозаїмочна земля. Окрім сієї землі було ще 345 десятин обчеського громадського нерозділеного дровяного лісу, котрий залишили по загальній постанові для того, щоб гатити гатки і для інших громадських потреб; про сей ліс теж було сказано, що він старозаїмочний. Усього у слободі Хухрі з військових обивателів з'явилося 773 земельних власника, за котрими показано було 7299 десятин землі (решта 66, здається, належали до церкви), тобто на кожну ревизьку душу приходилося по 9,4 десятини, окрім обчеського ліса, котрого приходилося ще по 0,44 десятини на душу. Далі показано у відомостях 116 чоловік безземельних військових обивателів, про котрих сказано, що хоч у них (власне, у їх батьків та дідів) і була старозаїмочна земля, але в давніх роках вони зубожіли на козацькій службі і уступили її мешканцям своєї ж слободи, і через те тепер у них землі немає, а заробляють вони хліб роботою у тих обивателів, котрі мають землі. У свойому поясненні про ліси обивателі слободи Хухри заявляли, що лісами вони володіють на підставі жалованної грамоти 1657 р. по старих заїмках і по куплі один у другого (до 1736 р., коли купля була заборонена). У тих лісах дерево — дуб, береза, осика, вільха — частиною тільки годиться на будівлю, а більш усього хворосту; лісників у сих лісах ніколи не було й тепер немає, а кожний хазяїн береже свій власний пай (участок) й користується ним тільки для своєї потреби — на будівлю хат, на паливо, на огорожу, а зайвого не беруть, зберігаючи ліс для себе й для своїх нащадків. Окрім же сих приватних обивательських лісів, є ще нерозділений громадський ліс, котрим відає й котрий оберігає хухрянська земська ратуша; з нього, з відома обчества і земської ратуші, дається тільки хворост убогим слобожанам для огорожі подвір'їв, а більш його ніхто не рубає. В часи розмежування хухрянської землі в окрузі, по старій заїмці, без волі обчества, без полюбовного розводу і без жадної заміни у 1770 р. землеміром одмежовано було поміщиці Смаковській і сину її од першого чоловіка — Перекрестову-Осипову 2333 десятини землі орної, ліса, риболовень і усяких угод. Про сю землю ведеться суперечка між обчеством і поміщицею у охтирському повітовому суді. Пасік по лісах не було, а їх держали хазяїни у своїх дворах, а літом вивозили на свої власні лани. У одного військового обивателя був водяний млин на річці Хухрі. Усі обивателі слободи Хухри займалися хліборобством, а деякі скотарством і викурюванням горілки. Продаючи свої прибутки, вносили у казну подушне й інші громадські грошові внески. У обивателів слободи Хухри було 9 винниць, у кожній по 3 казана. Дрова рубали рідко з власних лісів, а більш усього купували у сусідніх поміщичих селах. Ні ярмарок, ні базарів у Хухрі не було. Начальником у слободі був по вибору громади староста.

Схожі звістки про старозаїмочні землі військових обивателів були і в інших комісарських відомостях, наприклад, міста Лебедина з слободами і селами, також слободи Межирічі. Теж саме, мабуть, було і у всіх комісарських відомостях, хоч про се нам ще треба довідатися. Виходить, що комісарські відомості дають нам поважні і певні звістки про найцікавіші для нас питання щодо старозаїмочного землеволодіння. Вони показують: 1) що основою слободсько-українського козачого землеволодіння була займанщина земель, 2) що земельні паї займалися у власність кожним мешканцем, 3) що для загального користування виділялася тільки невеличка частина земель, більш усього ліси, 4) що старозаїмочні землі переходили в наслідство, 5) що деяки з володільців-козаків, розпродавши свої участки своїм або чужим людям, поробилися безземельними підсусідками та робітниками, 6) що з козачих земель одмежена була значна частина їх осібним земельним власникам — козацькій старшині та іншим, 7) що взагалі старі козацькі займанщини існували з початку заселення краю до скасування автономії, пережили автономію і були обмежені з військовими обивателями усіх міст та слобід по генеральному межуванню, але тільки в окружних дачах, а не кожному дрібному власникові особисто, як се робилося з землями середніх власників. І се мало свої поважні наслідки. У XIX ст. старозаїмочні землі через се почали переділятися і перетворилися у обчеську власність (бувши у всі часи приватною), а окрім того казна обложила їх без жадного на се права податком, проти чого обчества мусили виступити на суді у звісних старозаїмочних процесах.

Харківський віце-губернатор без дозволу навіть центрального уряду у 1814 р. зробив величезну аграрну реформу — рівний переділ старозаї­мочних земель між усіма поселянами по числу душ у кожному семействі і заборонив продавати або переводити землю у чужі руки. А зроблено се було для того, щоб дати спромогу збірати казенні збори. Податки накладалися на все обчество і для сього треба було, щоб обчеська земля не зменшувалася і щоб не було серед поселян безземельних або малоземельних. Потім і сенатор Горголій, і Харківська казенна палата все більше та більше ширили серед поселян отсей переділ землі. Се робилося в 20—40 роках XIX ст. Дальші переділи йшли вже по ревізіях.

Початок панського дворянського землеволодіння. Ми дали повну історію козачого дрібного землеволодіння на Слобожанщині. Тепер нам треба звернути увагу на походження та історію поміщичої — старшинської, дворянської, а також монастирської земельної власності.

У 2-му та 5-му розділі ми вже торкалися питання про панські старшинські слободи з їх підданими посполітими, але більш оповідали про населення сих слобід, тепер нам треба дати звістки самих земельних маєтностей. Земля була військовою власністю, але право на заїмки, по царських жалованних грамотах, мали не тільки козаки, а й козацька старшина; значить, старшинське землеволодіння мусило з'явитися одночасно з козацьким. Полковники мали право роздавати землі старшині, і сим правом вони й користувалися. Діставала листи на землю старшина і від московського уряду як на помістя та вотчини. Здобували землі й куплею, і усякими не зовсім законними, а іноді й зовсім незаконними способами. Ми маємо відомості 1749 р. про окружні козачі землі. Вони нагадують нам звісне і дуже поважне для історії Гетьманщини «Генеральне слідство о маєтностях» 1729 р. У сих відомостях оповідається про те, які старшинські слободи і коли осажені були на окружних козачих землях. Ось, наприклад, відомості про слободи, села, деревні та хутори приватних власників, котри були засновані ними в сотенній мерехвянській козачій окрузі. Слобода Артемівка генерал-прокурора і майора лейб-гвардії кн. Н. Ю. Трубецького. Вона була осажена сто років тому назад (значить, ніби в 1649 р., в дійсності пізніше) в дачах мерехвянськоі сотні на полковій землі в двох верстах од Мерехви харківським полковником Ів. Сірком, і тоді в ній було 2 подвір'я підданих. Землі при сій слобідці було 30 четвертей (45 десятин) та лісу версти на три (се вже вийде десятин 900). Сірко віддав сю слобідку й млин при р. Мерехві з усіма угодами у віно за дочкою зятю свойому, тодішньому сотнику їв. Артеменку, котрий довго володів нею, а потім продав бригадиру Слободських полків Хв. Осипову, котрий провів межу сієї купленої землі по урочищах. Осипов володів Артемівкою років з 10, а потім продав її полковнику Шидловському; той знов продав її полковому судді Данилевському, котрий проміняв її мерехвянському сотникові Щербині на село Бурлук в Ізюмському полку; удова Щербини продала у 1739 р. слободу кн. Трубецькому (тепер там було вже більше ста дворів підданих). Згодом управителі князя силоміць заволоділи сотенною козачою землею на чотири версти (себто більш ніж 1500 десятин), чим зробили великі утиски козакам.

Село Рокітне у семи верстах од Мерехви було осажено на полкових землях харківським полковником Гр. Донцем років з 50 тому назад (значить, у 1699 р.), і володів він тим селом і занятими вільними козацькими землями — орним полем, сінокосом і дібровою, на півверсти біля села; після смерті його володіли удова і син Іван, а у 1716 р. продали вони липецькому сотнику Черняку, по проханню котрого одведені були йому харківською полковою канцелярією з вільних козацьких земель ще сінокоси і усякі угоди через сотників і старожилих мерехвянськоі сотні; по смерті ж його володіли до 1746 р. син і удова, котра вийшла заміж за підполковника Мат. Куликовського; а Куликовський без усяких кріпостей зайняв млинову гатку на сінокосних луках козака мерехвянськоі сотні і при тому млину поселив слобідку і скотарський хутір, захопивши силоміць козачої мерехвянськоі землі по р. Джгуну і позарічного орного і неорного поля, сінокосів і інших угод вширину версти на 4 й більше, а вдовжину на 10 верст, і тим зробив утиски мерехвянським козакам у землях. Ізюмського полковника — деревня Аксютівка. Козаки та підпомощники сієї деревні продали йому років 20 тому назад свої подвір'я, з орними полями, сінокосами в дачах її на версту (більше ста десятин), а окрім того він сам заволодів силоміць козачою землею на 1/2 версти та подвір'ями і сим зробив утиски козакам і підпомошникам; другі підпомошники уступили йому свої подвір'я, але купчих на них не дали й проживали в них, володіючи усякими земельними угодами і укриваючися від козачої служби за полковником; себто виходило так, що вони записані були його підданними, щоб не одбувати козачої служби. Слобідка Гуляй-Поле у 15 верстах од Мерехви поселена була років з 30 тому (у 1719 р.) назад на полковій землі харківським полковником Гр. Квіткою там, де були займанщини-хутори, пасіки, сінокоси, поля козаків Островерховки, котрі ними володіли по старих заїмках з вільних земель біля урочища Гуляй-Поля версти на чотири; там же були заїмки, зайняті з вільних земель другими козаками з старих часів з початку заселення мерехвянськоі сотні; і сі землі Квітка купив і осадив там слобідку Гуляй-Поле, а тепер володіє син його, харківський полковник Іван, версти на 4. Деревня Гут, або Гнипівка, кн. Крапоткина була поселена на полкових землях, а спочатку тут заняв гатку на млин козак мерехвянськоі сотні і заснував хутір, котрим володіли його діти років з 10, а потім продали козакові Гнипу з братом, і вже сі володіли хутором до 1736 р., а у сім році Ів. Гнип таємно од брата продав хутір разом із батьківською займанщиною — подвір'ям у Мерехві з левадою, огородом, сінокосом, 10 нивами, яблуневим садом у лісі і пасічним місцем кн. Крапоткину, котрий поселив там у 1737 р. слобідку Гнипівку і збудував при тій слобідці гуту і до сієї гути невідомо з чого заволодів бором на 1 версту з полкової землі. А козак їв. Гнип після сього продажу не захотів уже відбувати козачої служби і перейшов у слободу Уразову кн. М. М. Голіцина, залишивши брата свого у великих недостатках; брат не міг одбувати козачої служби і через се зменшився і козачий комплект. Слобідка Гузівка генерала Девитца була осажена мерехвянським сотником Бульським років з 20 тому назад (у 1729 р.) в урочищі при гузівському млині, котрий був зайнятий в старі часи з вільних полкових козачих земель козаком Гузем, а той продав його харківському полковникові їв. Донцю-Захаржевському, а той — харківському городничому Голуховичу, син котрого продав її сотнику Бульському. Бульський при сьому млині на козачій полковій землі мерехвянської сотні осадив сю слобідку і володів нею 6 років, а опісля продав майору Полубояринову, а той — Девитцу, котрий захопив сінокосні луки деяких козаків та орну землю на 1 версту та байрак козака Рубана та ще навкруги його ниви та сінокоси та ліс на 1 1/2 версти, чим зробив великі утиски в землях козакам. Село Борки абшитованого майора Юр. Куликовського у 6 верстах од Мерехви було осажене полковника Гр. Донцем років 50 тому назад (у 1699 р) на полковій землі в мерехвянських дачах, і до нього належало окружної землі сажнів на 20. Син Гр. Донця продав його харківському полковникові Прок. Куликовському, котрий володів ним років з 20 до смерті, а потім воно перейшло до сина — Юр. Куликовського, котрий силоміць ще захопив з козачої полкової округи землі верст на 6, а то й більш. Хутір Водолажця Крамара в версті од Мерехви. Ще в давні часи козак Білокур заняв собі там млинову греблю і володів нею років з 20, а після смерті його вона перейшла до його трьох дочок, котрі усі укупі володіли нею років з 10, а потім продали удові сотника Щербини, а та — Бульському, а той — Крамарю, котрий завів там хутір і заволодів ще 2 нивами з козацьких земель. Слобідка Кременне-Комарівка. Років 70 тому назад вона була осажена полковником Гр. Донцем для поширення казенних здобутків і його служб на куплених ним у козака Гудзя і інших землях у великих і непроходимих лісах, нетрях і пасіках поблизу кримського погряниччя. Перш сими землями володіли козаки полтавського малоросійського полка, розчистивши ліси своїм коштом у 6 верстах од Мерехви. В тій слобідці він збудував млин, двір та винницю і володів нею до смерті, а після його смерті вона перейшла до сина його — Хв. Донця, а після його смерті — до рідного брата Івана, котрий населив там більш 30 дворів вільних підданих і продав полковнику Л. Шидловському за 800 карб. І на ті грунти по куплі й заїмці свого батька він дав купчу, де були означені землі по урочищах, і по тій купчій сим грунтом володіли батько і син Шидловські, а потім син Шидловський продав полковнику Бульському за 500 карб. Кн. Як. Крапоткин 25 років тому назад силоміць повідіймав у великому лісі пасічні місця з липовими тесаними хатами й іншими пасічними потребами, розведеними яблуневими садками у ріжних козаків мерехвянської сотні, хоч ті позаймали ту землю собі у давні часи, років з 100 тому назад (мабуть, трохи менше) і володіли ними років з 70. Будівлі він сплюндрував, хати переніс у свою Буду, а яблуневими садами і лісом володів силоміць сам, а тепер володіє його удова кн. Гір. Крапоткина.

Се скорочена мною відомость тільки про одну, мерехвянську сотню, які на її землях явилися слободи, села, деревні та хутори приватних власників. Такі ж відомості ми маємо й про інші сотні Харківського полка — мартовецьку, валківську, вовчанську, салтівську, золочівську, соколовську і перекопську. Було б цікаво роздивитися, як і в сих сотнях складалася земельна власність старшин, але й там робилося теж саме, що у мерехвянській сотні — були тільки інші пани, а здобували вони собі землі у сотенних козацьких округах точнісінько так, як і у мерехвянській сотні. Те ж робилося і по інших сотнях Харківського полка і навіть по усіх інших полках. У мерехвянській сотні на козацьких землях з'явилося 17 усяких панських осель, котрі зайняли значну частину полкової козацької землі; значить, старшинська земельна власність виділилася з загальних козачих окружних полкових земель. Коли полкові козачі землі забірали пани — старшини, козаки мусили звідтіля виселятися. Так зробили золочівці після того, як їх землю позаймали Голухович та кн. Крапоткин. Сі панські слободи виникли головним чином з старих козачих займанщин, котрими козаки володіли, часом, як дрібні власники. Але були й такі случаї, що заїмку робила козацька старшина, бо й вона мала право на займанщини укупі з козацтвом. Заїмочними землями мали право розпоряджуватися власники по своїй волі — продавати, міняти, передавати у нащадок і таке інше. І ми справді бачимо, що маєтності часто переходили од одного власника до другого. Переходячи, вони звичайно збільшувалися, бо нові власники, особливо великі вельможні пани, захоплювали собі землі з полкової округи, хоч тим і робили утиски козацьким громадам; іноді вони примушували продавати їм землі за дешеву ціну. Іноді продавали землі й такі люди, котрі не мали на них ніякого права. Хутори та греблі для млинів ширилися та переверталися в деревні, слобідки; деревні та слобідки — в села та слободи. Приватні власники володіли землями по урочищах і захоплювали нові шматки мірою на версту або й на 10 верст, або й більше. Значить, їх землі не були як слід обмежені од полкових. Бачимо й таке, що піддані, себто посполіти, користуються землями для хліборобства укупі з козаками з загальних козачих окружних земель в межах окружної дачи. Серед приватних земельних власників бачимо більш усього козацьких старшин, але разом з ними йдуть великі магнати великоросійського походження — як, наприклад, кн. Трубецькой або кн. Крапоткин. Коли слободка Сірка Артемівка попала у руки кн. Трубецького, число підданих виросло з 20 до 100, і захоплено було навіть не самим князем, а його управителем та підданими козачих земель на 4 версти. Були тут й інші великоросійські земельні власники, як Бульський; були й прості великоросійські поселенці; були й попи, були й монастирі. Ми бачили раніше, скільки було панських слобід у Слобожанщині і земельних приватних власників, як складалося з них слободсько-українське дворянство. Ми знаємо, що були тут і великі магнати з великоросійського та чужоземного дворянства, котрі мали величезне число підданих. А звісно, що велике число підданих свідчить нам і.про велику земельну власність. Значить, серед приватних земельних власників Слободської України була купка таких, котрі мали не сотні і не тисячі, а десятки тисяч десятин землі. Таким, наприклад, був рід Кондратьєвих, котрий дав кілька полковників Сумському полкові, а полковничі уряди дали йому землю. По актах генерального межування роду Кондратьєвих належало 119 083 десятини землі, причім Кондратьєви ще з давних часів почали для певності володіння укріпляти свої землі царськими вотчинними грамотами, переводячи землі з помістя у вотчину в рід свій на вічні часи, бо така грамота справді покривала й захищала земельне володіння, яке б воно не було. Змагатися проти такої грамоти було неможливо, хоча й би раніше земля була набута й не зовсім законно; особливо потрібно було се робити Кондратьєвим у Сумському полку, де вони купували помістя у великоросійських поміщиків і однодворців.

Другим власником великих маетностей з козацької старшини був рід Перекрестових — особливо полковник Ів. Ів. Перекрестов. Але його маєтності були узяті в казну, в особливу комісію і після того їх почали продавати та роздарювати. Зберіг невелику частину перекрестовських маєтностей зять його Гречаний; друга частина була повернута синові його Данилу. Ясенове і частина Мартинівки опинилася у руках кн. Меншикова. їв. їв. Пере­крестов, як ми знаємо вже, набував собі маєтності усякими способами. У село Лутище, наприклад, він перевів силоміць 20 дворів козаків з полко­вого села Подарей Охтирського полка, себто, виходить, повернув вільних козаків у підданих. Взагалі треба сказати, що земель до панських слобід належало дуже багато: до двох слобідок гр. Гендрикова у валківській сотні захоплено було землі на 15 верст; до слободи Непокритої, в котрій було 100 дворів, належало на 25 верст в окрузі, до деревні Цаповської (кн. Крапоткина) — округа на 7 верст длинини і 5 ширини. До панського дворянського землеволодіння належало ще монастирське — монастирі теж набули собі великі маєтності і земельні угоди.

Монастирське землеволодіння. Так, у Харкові був заснований у 1726 р. Покровський монастир, котрий давав кошти на Харківський колегіум. Для сього приписані були до нього пустині, а окрім того він набув жертвами багато маєтностей. Жертвували більш усього ради Колегіума. Коли монастир був закритий, він мав 3076 десятин землі, 600 підданих, 50 млинових кол, З винниці, скотарські двори, сади. У Валківському повіті до нього належала деревня Рубанівка — жертва удови валківського сотника Рубана, слободи Пісочки і Замоський Кут — жертва кн. Голіцина, у Харківському — хутори Клочко, Липецький, Немишлянський, Шаповалівський, Данилівський, Череватий, пустоті — Уставникова і Куленчовська, Гринців Ріг і деревня Гуки, котра була куплена єпископом Єпифанієм, у Зміївському повіті хутір Воп'яковський. А ось як охазяйнувався і здобував собі землі Курязький монастир біля Харкова. На місці монастиря була колись пасіка Олексія Курязького серед густого ліса, котрий тоді йшов од Харкова аж до Куряжа. У нього се місце купив за 150 грошей Тенетевський, а у сього купив за 200 злотих, давши ще впридачу млин з землею під Данилівкою, харківський полковник Гр. Донець з другими старшинами Харківського полка — титарем Логвином Хведоровичем і іншими. Вибравши ігумена, вони дали на монастирське хазяйство бджіл, 100 овець, плуг волів і куплені землі. Окрім того полковник, по своїй полковничій владі, одвів новому монастиреві вільний ліс вверх по р. Куряжу, а в ширину на 1 версту і подарував свій власний грунт, котрий він купив у дітей боярських. Титарь Логвин, харківский мешканець, робив вклади і в церкви міста Харкова. Робив земельні вклади в монастир увесь рід Донців: Кост. Донець дав монастиреві чотири озера коло річкі Чепеля, Хв. Донець — кілька шматків землі, укупі з братом Іваном — млин з землею по р. Удах, по духовній свого батька; ізюмський полковник Мих. Кост. Донець отдав Чепельську дачу з лісом і сінокосами. Один харківський мешканець подарував Курязькому монастирю на будівлю церкви хутір з угодами на люботинській землі. Гр. Донець у 1678 р. передав Курязькому монастирю займанщину двох мельників, котрі за часів полковника Хв. Репки поубивали бєлгородських служилих людей, і доручив Логвину Хведоровичу на його власний кошт збудувати там водяного млина. У 1687 р. монастир получив царську жалованну грамоту на свої землі, щоб забезпечити себе од тих харківських мешканців, котрі в монастирських урочищах позаймали собі займанщини; велено було навіть зробити чертеж усім монастирським землям. З другої царської грамоти 1686 р. видно, що монастир прохав оддати йому вновь поселені сельце Сінолицівку та Пісочин, деревні Гаврилівку і Коротич, де жили вільні переселенці з-за Дніпра. Грамота потребувала, щоб про сі села та їх населення були зложені переписні книги. З грамоти не видно, чи получив монастир сі 4 сельця, але у 1732 р. він володів в селі Пісочині слобідкою й хутором, в Сінолицівці — хутором, селом Полевим, де було 267 підданих, і при ньому хутором Курязьким. Одна жінка у Харкові продала монастиреві свій хутір із ставком і свою стару земельну займанщину за 500 злотих. Про Святогорський монастир ми оповідали уже раніше, тепер же тільки додамо, що с початку Святогорський монастир володів величезним числом угод — більш усього риболовлями по р. Донцю — по обох берегах Донця од гирла р. Оскола до гирла р. Жеребця і Бахмута, себто на 50 верст у довжину. Тут вище монастиря був перевоз через Донець на Тор, з якого ченці мали значний дохід. Але у 1664 р., коли оснувалося місто Маяки, його передали мешканцям сього міста. Монастирські землі та угоди позаймали цареборисовці та маячане. У кінці XVIII ст. до Святогорського монастиря належало 27000 десятин землі і 2000 душ підданих. Охтирський Троїцький монастир мав у 1785 р. у ріжних місцях 1574 десятини землі. У 1762 р. монастир мав 180 підданих, мельників при своїх млинах, землі й угоди у ріжних місцях, хуторці та млини. Дивногорський монастир у кінці XVII ст. мав чимало земель та угод — риболовель при гирлі р. Богучара і Дона, котрі здавалися у оброк острогощанам. У початку XVIII ст. Дивногорський монастир мав вже добре хазяйство: у Острогозьку подвір'я і часовню (укупі з жіночим монастирем), у слободі Селявиній — землі й 100 хат підданих. Сіннянський сотник Григор'єв віддав усе своє майно на заснування Сіннянського монастиря і був першим його ігуменом; усієї землі монастир мав на 2 версти длини і на версту ширини і 100 підданих: син охтирського полковника Миколи Матвієва подарував монастиреві вигон. По відомостях 1787 р. всієї землі під монастирем і в слободі Братениці було 3661 десятина'та в деревні Чернеччині 452 десятини, окрім того монастир володів слободою Малою Писарівкою. Сумський полковник Гарасим Кондратьєв заснував Сумський Успенський монастир. Монастир мав 6 садів більш ніж на 48 десятин, у деревні Чернеччині — млин з 10 колами, чимало земель, котрі набув більш усього куплею. Наприклад, у 2 сумчан був куплений хутір з ліском, сінокосом і займанщина на новій греблі за 40 талярів 204 — се була їх батьківщина. Але були й земельні жертви. У 1686 р. монастир получив царську грамоту на свої землі. По відомостях генерального межування Сумському монастиреві належали: деревня Чернеччина з 648 десятинами землі і 75 підданими, хутір Чернеччина-— з 213 десятинами і 82 підданими, пустош Тихонівщина з 13 десятинами, деревня Чернеччина в Краснопільському повіті. Озерянська пустинь мала у 1773 р. 5 садів, 7 десятин орної землі, 6 десятин лугу і 3 десятини ліса. Зміївський Миколаївський козацький монастир мав пожалованні і куплені землі; у 1681 р. йому була одведена заїмочна земля — орна, сінокосна і риболовлі по р. Гомольші; стверджена також і земля по купчій. Маємо опис його хазяйства 1702 р. По відомостях 1784 р. монастир мав броварню і гончарську майстерню, де вироблялися кахлі та гончарний посуд. Було також у нього 17 садів, з котрих один виноградний. Піддані варили пиво в броварні та робили кахлі. Монастир володів слобідкою Гомольшою, в котрій жило 194 душі мужського пола і було 5987 десятин лісу. Краснокутський Петропавлівський монастир був заснований переселенцем з-за Дніпра полковником Штепою, котрий збудував його на своїй власній займанщині. Коли сей монастир був скасований, у нього було 1543 десятин землі — більш усього лісу. Аркадіївська пустинь набула собі 150 десятин лісу, 236 десятин орної й сінокосної землі і мала 3 сада. Гороховатська пустинь по відомостях генерального межування мала 88 десятин лісу, 728 десятин орної землі, 1157 десятин сінокосу і сади. Частину земель монастир набув жертвами. Оттак, як ми бачимо, слободсько-українські монастирі здобули собі багацько земель і усяких угод. Здобули собі вони їх ріжними способами — більш усього, здається, благодійними жертвами од усяких добродіїв, потім куплею, пожалуванням царів та свого козацького уряду, а іноді, траплялося, й примусом. Полковники й козацька старшина не тільки помагали монастирям у їх земельних нуждах, а навіть, як ми бачили, самі засновували монастирі. Таким побитом, початок монастирської власності був такий же, як і панської старшинської. І монастирі, особливо у XVIII ст., поробилися такими ж сільськими господарями, як і поміщики-старшини. Вони теж мали підданих, котрі на них робили всяку роботу і на таких же умовинах взагалі, як і поміщикам. Вони мали такі ж промисли при землероб­стві, як і старшини,— і млини, і риболовлі, і садки родючого дерева, і пасіки, і броварні; особливо вони кохалися у садках, іноді з виноградом, та риболовлях. У Слободській Україні було більш 2 десятків монастирів (21) і, як ми бачили, деякі з них мали великі земельні угоди; чимало земель було навіть у невеликих монастирів — пустинь, де було зовсім мало ченців. Правда, ченці не повинні були б зовсім мати маєтностей і у всякому разі мусили б самі, своїми трудами обробляти землю, а вони, як бачимо, набули маєтностей далеко більш, ніж їм було потрібно, і мали посполітих підданих, котрі на них працювали. Вони збирали великі кошти, багатіли, купували нові маєтності, і у кінці XVIII ст. своїми земельними багацтвами визвали заздрість у Катерини II , котра й одібрала їх землі у казну. Так прахом й пішли усі їх заходи про землі та усякі добра, а укупі з сим знищені були й ті садки, котрі вони порозводили, і усе їх монастирське, іноді добре поставлене хазяйство.