Любов до освіти у слобожан. Мандровані учителі. Шкільна наука. Число шкіл в Слободській Україні в 1732 році. Харківський колегіум яко центр просвіти на Слободській Україні. Пам'ятники словесності.
Любов до освіти у слобожан. Ми бачили вже, що переселенці приходили на Україну з любов'ю та потребою просвіти, котра високо стояла тоді в українськім народі в Правобічній Україні, де було багато брацтв, брацьких шкіл, а серед них вища слов'яно-греко-латинська школа — славетна Київська Духовна Академія; багато було друкарень, де друкувалися літературні видання в оборону православної віри й української національності.
Все це, окрім тільки друкарень та полемічної літератури проти унії, було перенесено в Слободську Україну. Переселенці з Задніпрянщини, прийшовши на нові оселі, зараз почали там будувати церкви, а разом з ними братерські та шкільні будинки. Школи з'явилися рано, бо вони були зв'язані з брацтвами. У Охтирці ми бачили школу вже у 1675 р.
Мандровані учителі. Ось цікаві звістки про тих, котрі училися та учили в тодішніх церковно-народних школах — немов біографії їх учнів і учителів. Мешканець слободи Боромлі, потім ієродіакон в Сумах, Марко Мушенко оповідав про своє навчання в боромлянській школі так: «Після смерті батька я у 1709 році, маючи 5 років, поступив по своїй охоті до школи при церкві Різдва Богородиці, де учителював дячок Іван Савченко». Другий учень школи оповідав про себе у 1749 р. так: тепер йому 30 років; читанню й церковному співу вивчився у дячка Тростянецької церкви Петра, котрий нині там попом; а коли вивчився руської грамоті, бував при церковних школах дячком. Чернець Аркадієвої пустині Іоанікій перед посвятою своєю в ієромонахи Харківського Покровського монастиря у 1740 р. оповідав про себе так: родом він українець, родився у Гадяцькому полку у селі Рябутовці; батько його у тому селі був дяком при Петропавловській церкві і він, Іоанікій, виучивши слов'янську грамоту, був 27 років мандрованим дяком; руському письму й читанню він вивчився у мандрованого дяка Павла. Святогорський чернець Паїсій оповідав про себе так: родився у Лубенському полку в с. Бієвцях, учився читанню й церковному співу в ріжних школах у дячків-учителів, після чого зробився, по українському звичаю, дячком і учителем при Георгієвській школі, де пробув 9 років. Дячок села Грунки Ол. Куліков перед посвятою своєю у попи оповідав про себе: родився він в с. Капустянці (Полтавської єпархії); батько його Семен був дячком при Воздвиженській церкві; в Київських слов'яно-латинських школах не обучався; тепер живе в с. Груньці при Михайлівській церкві у школі. Але найбільш цікаве було оповідання мандрованого дяка Кузьми Порадина, котрий 50 років свого життя — од 20 до 70 років — провів у мандрівках. Він так звик до мандрівки, що не осів навіть тоді, як оженився і у нього родився син: на 70-му році свого життя він став перед судом як безпашпортний чоловік. І де тільки він не перебував — і в Слобожанщині, і в Воронежчині, і на Дону. Був дячком і шкільним учителем при церквах, і учителем у приватних осіб — у поміщиків і селян. Ось що він сам оповідає про свої мандрування: родився у с. Калитві Острогозького полка (батько його був попівський син) і тут пробував до 20 років і вивчився російської грамоті. Після смерті батька прожив 4 роки при дядькові свойому приказчикові слободи Ольховатки, од нього по заклику мандрованих дяків Кущинського і Олексія (прозвище його Порадин забув) він перейшов для обучення нотному ірмолаю в слободу Калач; проживши при Успенській церкві один рік, вивчився нотному ірмолаю і на прохання попа слободки Голубинової, котра була недалеко од Калача, почав одправляти дячківську посаду при церкві і пробув там рік; до тієї церкви його записано і в ревизію, але в котрому році, він не згадає. З сієї слободи він знову повернувся у слободу Калач і був один рік дячком при Успенській церкві, а занедужавши, пішов у Озовський Донецький монастир, де прожив півроку, поки не видужав, а звідтіля повернувся в слободу Ольховатку до матері своєї, котра проживала у дядька його Попова. Звідтіля, узявши брата свого рідного Івана, почімчікував у Черкаськ, де прожив тільки місяць, і прийшов до Харкова, де пробув тиждень, потім у слободі Ольшаній місяць і за радою ольшанців для учення дітей помандрував у Люботин, де оселився у поміщика Черноглазова і обучав 3 місяця його дітей. Довідавшися ж од Черноглазова, що його мати переселилася з Ольховатки в Росош до небожа свого Хведора і заслабла, пішов до неї у Росош, а там, виправивши у отаманівській управі білет на вільний вихід, пішов на поклонєніє до чудотворних образів у Охтирку і слободу Каплунівку. З Охтирки пішов в слободу Олешню, де один рік був при Покровській церкві дячком. Занедужавши, по обіцянню вернувся у Охтирку і пробув півроку при Миколаївській церкві у школі, а видужавши, пішов у Охтирський Троїцький монастир, де прожив з. дозволу ігумена 2 місяця; за проханням ігумена Михайловської Предтеченської пустині його потім одправлено в сю пустинь, де він пробув півроку дячком. Після сього повернувся в Олешню, де з дозволу тамошніх попів жив при церкві рік, а звідтіль пішов у село Криничне Боромлянської сотні, де з дозволу поміщика Осипова при церкві Антонія був дячком рік. Живучи у сім селі, у 1756 р. оженився з донькою підданого і перейшов у слободу Мико-лаєвку, де два роки пробув, з дозволу поміщиці Лесевицької, дячком при церкві. А звідсіля посунувся в сельце Гринівку до дядька жінки своєї Самій-ленка, у котрого прожив зиму, і з дозволу тамошнього попа був на дячківській посаді, а в 1758 р. перейшов в село Пісочин, де, без відома духовного правління, а тільки з дозволу попа, був дячком рік. У 1759 р. все мандрував по ріжних місцях, шукаючи собі дячковської посади, а у 1760 р. прийшов в слободу Соколов Харківського полка; тут священник з парахвіянами — сотником Жуковим і товариством — прийняли його на дячківську посаду, на котрій він був 3 роки. У 1763 р. його записано при ревізії у церковний причт Успенської церкві сієї слободи. А у 1764 р. пішов він з Соколова в слободу Комарівку, в котрій з дозволу поміщиці при тамошній церкві зробився дячком. У 1766 р. перейшов в сл. Михайлівку, в котрій з дозволу поміщика і попа до 1770 р. був дячком; у сій же слободі у нього родився у 1767 р. син. У 1772 р. пішов у слободу Іванівку, вона ж Сніжків Кут, де з дозволу попа прожив рік у школі, а потім по заклику приказчика тієї слободи перейшов на житво у графський будинок, де 2 роки обучав дітей сього приказчика й інших людей. У 1775 р. по проханню валківського попа перейшов у Валки і був тут дячком при церкві рік, а у 1776 р., за радою валківського комісара, пішов у село Угольці і залишився у поміщиці брига-дирши С. Капнистової і був дячком при її домовій Троїцькій церкві. Після того він перейшов у 1779 р. на прохання підданих П. Щербініна у с. Березове, щоб учити їх дітей, і жив там до 1782 р. Коли в генеральну ревізію вислано його звідсіля, він повернувся в село Угольці, де прохав приказчика Капнистової записати його при сій ревізії, тут він пробував до 1787 р., обучаючи селянських дітей.
Усі отсі оповідання мандрованих дячків-учителів нагадують нам те, про що ми знали в Гетьманщині — себто про тодішню українську церковно-народну школу, на чолі котрої стояв пан дяк-бакаляр. П. Іг. Житецький присвятив сим провідникам освіти серед українського народу цілий розділ у своїй книзі про народні українські думи під заголовком — «Мандровані учителі у Гетьманщині». Ми бачили, що деякі з мандрованих дяків Слободської України були родом з Гетьманщини. У Гетьманщині ми бачимо по усіх її полках церковно-приходські народні школи; з'явилися вони у великому числі і в Слобожанщині, з початком її заселення. Посада дяка при церкві була з'єднана з посадою шкільного учителя, бо сі школи засновувалися при церквах парахвіянами, котрі самі й платили гроші пану директору, себто дякові. Ось через що ми називаємо їх церковно-парахвіяльними і разом з тим народними, бо їх утворював сам нарід, котрий бажав просвіти і виніс потребу її з Задніпрянщини, де йому самому доводилося дбати про освіту, щоб боронити свою віру та національність. Бєлгородські архієреї вели боротьбу з дяками, котрі не були посвячені у стихарь, а в Слободській Україні таких дяків було дуже багато, і ми бачили, як охоче приймали їх попи і парахвіяне, бо вони справді були у великій пригоді і церкві яко причетники, і усій парахвії яко учителі церковної школи. З біографії Кузьми Порадина ми бачимо, що він мандрував з часів цариці Анни до другої половини царювання Єкатерини II , коли вже навіть скасована була автономія Слободської України і заборонені були мандрівки обивателям. А Порадин і тоді умудрявся мандрувати, як і в старі часи Слобожанщини. Цікава вказівка його, що його прохали обучати своїх дітей і панські піддані. Учні сих шкіл потім самі робилися дяками-учителями після того, як самі, вивчившися у школі, пробули деякий час помічниками пана бакаляра. Такі довгі мандрівки, як Кузьми Порадина (50 років), здаються нам якимись чудними, незрозумілими, але треба пояснити, що такими постійними мандрівниками, як Порадин, були далеко не всі. Порадин, очевисто, так звик до мандрівок, що йому вже не.сиділося на одному місці; він не перестав мандрувати навіть тоді, як оженився, як родився у нього син, брав на мандрівку з собою свого брата, ходив по монастирях. Такі мандрівники були і серед інших станів тодішнього суспільства, і за се на них дуже ремствували, як ми бачили, представники слободсько-українського дворянства Єкатерининської комисії. Другі мандрували не так довго. А мандрувати треба було усім, хто хтів дістати ширшу освіту, бо тут було так, як і з ремеслом по цехах у Західній Європі, Польщі, Литві та Правобічній Україні: майстер не одкривав учню усього свого ремесла, і, щоб його дізнатися як слід, той мусив мандрувати од одного майстра до другого. Так було і з учителями-дяками; один знав більше, другий менше і окрім того вони не хтіли одкри-вати одразу своєї науки. Один старожилий свідчив Г. П. Данилевському , що у школах обучали граматиці (букварю), письму, читати псалтирь й часословець і співати на 8 гласів псалми і ірмоси. Співали псалми і ірмоси й «самогласно», себто на свій голос, і «подібне» — себто на один голос два текста. Щоб се все зрозуміти, молодики переходили з одної слободи в другу, особливо ж йшли туди, де були більш славні учителі-дяки. Але ті теж не одразу і не все об'ясняли своїм учйям, тримаючися правила: учи так захожого молодика, щоб він не одбив од тебе школи і не сів би на твоє місце. Інші мандрували й тоді, коли вже виучили усю премудрість: мандрівка у них претворилася у звичай, навіть у потребу. Мандрувати було не трудно, бо кожний знаходив собі пристановище у школі, котра була притулою для мандрівників: школа, казали тоді, усяким мандрівникам є вільне помешкання: там проживав і дяк, там проживали і молодики — учні, котрі не мали пристановища.
Шкільна наука. Приходили сюди учитися діти козаків, посполітих, церковного причту, навіть козацької старшини, в городах — діти міщан та цехових, взагалі усіх парахвіян. Ми маємо цікаву звістку про одну з таких шкіл у с. Єндовищах Острогозького полка у кінці XVII ст. У сій школі училися діти козаків; учні, котрі її кінчали, називалися виростками. Учителем тамбув у 1703 р. дяк церковний Роман Прокофьєв. По українському звичаю дяк ходив з своїми виростками співати (колядувати та щедрувати) по домах єндовищенських селян. Так оповідає про сю школу історик Воронезького краю Л. Б. Вейнберг на підставі архивного джерела . Викладалася у тій школі церковно-слов'янська та російська грамота, але вся наука повинна була йти на українській мові, на котрій розмовляли тоді й дяки, й учні. Через се населення було дуже прихильне до школи. Професор Тимковський згадує про своє власне учення у одній такій школі в Гетьманщині. Школа містилася біля церкви й поділялася на дві хати: в одній жив дяк з семейством, у другій поміщалася школа з довгими столами, за котрими сиділи три кляси школярів: у першій — ті, що учили буквар, у другій — де учили часослов і у третій — де навчали псалтирі, у 2-й і 3-й учили й письму. Школярами були й малі діти, й дорослі. Писали або крейдою на чорних дощечках, або чорнилами на папері. З 3-ї кляси вибірали охотників до кляси церковного ірмолойного співу, чим займалися тричі на тиждень — зимою у кімнаті дяка, а весною на дворі під повіткою. Шумливо було у школі, бо кожний з 30—40 школярів у весь голос читав або співав своє. Для помочі собі дяк вибірав помічників з молодиків-виростків. Батьки платили дякові за науку і натурою, і грішми. Як хто кінчав школу, то повинен був принести горщик здобної каші, покритий хусткою. Дяк брав собі хустку, кашу поїдали школяри, а горщик розбивали на дворі у дрібні черепочки. Батько такого школяра угощав дяка. Із школярів складався хор, регентом котрого був дяк. Школяри помагали дякові звонити на дзвінниці. Літом дяк одпускав їх купатися у річці, ловити рибу, збірати у лісі та приносити йому горіхи, груші, калину. На празники він виучивав їх віршів, котрі збереглися до наших часів. У школі було завжди багато школярів, бо учення вело й по ступенях служби. Звісно, що сих шкіл зовсім не можна рівняти з теперішніми: учили там довго по складах, а навчалися не дуже багато чому. Окрім того траплялося, що й сікли учнів, особливо по суботах, бо різка панувала усюди — думали (й помилялися), що вона може справити дитину. У однім жартівливім віршу описана нежартівлива бійка нещасного учня:
Казав мені бакаляр промовити: аз, аз,
А як же я не вимовив — вінпо пиці: раз, раз,
Крикнув же він удруге: а ну кажи: буки,-
Ой ще ж бо я не вимовив — попав в його руки.
Крикнув далі в третій раз, щоб вимовив — віде,
А вже його жвава рука до чуприни їде.
Ой як сказав учетверте: вимовляй — живіте,
Ну-те ж, хлопці, зараз його на лавку кладіте.
І просився, і молився, а ще більш злякався,
Бо задали таку хльосту, що йсвіта зцурався.
Треба пояснити, що тоді вчили дітей не по звуковому, як тепер, а по букво-складовому способу, і назви букв були церковно-слов'янські, не а, б, в, а аз, буки, віді, так що учні складували не звуки, а осі букви так: буки аз-ба, віді аз-ва. їм справді дуже трудно було зрозуміти, як се із буки та аз вийде ба; корінь учення через се був справді гірким. Траплялося, що по суботах, коли перед паном-бакаляром учні промовляли те, що вивчили за тиждень, ті, що не змогли зрозуміти отсієї премудрості, діставали «суботники», про які сказано було навіть в уставі Луцької брацької школи XVI ст. От вірш й нагадує нам про сі суботники. Хоч конче й неможливо приймати з неї на віру те, яким побитом се робилося; себто щоб били за кожну букву алфавита, але все-таки нам малює вона жорстокі способи тих часів для викладання науки дітям. І все ж таки треба сказати, що сі школи дуже шанував нарід, куди більш, ніж ті казенні — російські, котрі їх змінили потім. Бо у них все було рідним для населення: і помешкання, і зв'язок їх з церквою, брацтвами й шпиталями, і учительдяк, котрий був сам з народа і жив його життям, і мова, і шкільні звичаї, про котрі оповідав Тимковський. Для свого часу сі школи були корисні для українського народу, особливо як ми нагадаємо собі, що таких народних шкіл зовсім не було в Великороси. Отже правительству треба було поліпшити та поширити їх програми, вивести кари, а не знищувати самих шкіл, як се було зроблено у царювання Єкатерини II і Олександра І. Знищувалися сі школи також в зв'язку зі скасуванням козаччини і обертанням підданих в кріпацтво.
Число шкіл в Слободській Україні у 1732 р. Про нахил українського народа до сих рідних йому шкіл яскраво свідчить велике число їх у XVIII ст. Вони широко розповсюджені були і в Гетьманщині, і в Слобідчині. По обрахунку О. М. Лазаревського, зробленому на підставі ревізій тодішніх козачих полків, у 7 полках Гетьманщини таких шкіл було 866, що дає по 124 на полк, а як усіх полків було тоді 10, значить, в усіх 10 полках повинно було бути 1240, а як розбити їх на 2 теперешні губернії — Чернигівську та Полтавську, котрі складали з себе Гетьманщину, то вийде у середньому по 620 на кожну. Такі ж документальні звістки я здобув про Слобідчину з перепису Слободських полків Хрущова 1732 р. У чотирьох Слободських полках (перепису 5-го, Острогозького, полка ми не маємо) таких шкіл було більш 124 (кажемо більш, бо бракує деякої частини перепису). У Харківськім полку було 20 шкіл, Охтирському — 25, Ізюмському — 33, Сумському — 47*.
* В Харківському полку вони були: в Харкові 4, в Соколові 1, Перекопі 1, Липцях 1, Хорошеві 1, Валках 1, Деркачах 1, Песочині 1, Хотимлі 1, Золочеві 1, Одренках 1, Должику 1, Рогозянці 1, Старій Водолазі 1, Веселому 1, Новій Водолазі 1, Малій Водолазі 1. У Охтирському полку: у Охтирці 4, в Тростянці- 1, Каменці 1, Богодухові 1, Білках 1, Кириківці 1, Жигайлівці 1, Ясенці 1, Новій Рябині 1, Матвіївці 1, Яблочному 1, Олексіївському 1, Коло-маку 2, Краснокутську 2, Куп'евасі 1, Каплунівці 1, Губарівці 1, Огородному 1, Козієвці 1, Микитівці 1. У Ізюмському полку: в Ізюмі 5, Співаківці 1, Балаклії 2, Савинцях 1, Лимані І, Змієві 1, Костянтинівці 1, Павлівці, або Водяному, 1, Мохначі 1, Протопоповці 1, Височи-нівці 1, Геніевці 1, Шелудьковці 1, Печенігах 3, Сенькові 1, Пристіні 1, Радьковці 1, хуторі обивателя Гапонова 1, Цареборисовці 1, Торі 1, Студенках Святогорського монастиря 1, папському селі Балаклієві 1, Нижній Бурлучці 1, Шиповатій 1, Бурлуках 1, Комарівці 1. У Сумському полку: у Сумах 5, Білопіллі 4, Павлівці 1, Ворожбі 1, Шпилівці 1, Річках 1, Рясному 1, Межирічах 7, Штепівці 1, Гринцовому Розі 1, Голубовці 1, Луценівці 1, Лебедині 4, Бишкині 1, Будниках 4, Михайлівці 1.
Вони були більш усього в козачих слободах, але траплялися і в деяких монастирських та панських селах. В полкових містах і по деяких сотенних містечках було навіть по декілька шкіл. Велика прихильність до освіти була у мешканців с. Межирічів, де було 7 шкільних хат на церковних дворах. Цікаво буде нагадати собі тепер, що межирічане виступали з протестом проти нових порядків, котрі заведені були у Слобожанщині царицею Єкатериною II ; очевисто, що тільки там, де є народня освіта, може бути й політична самосвідомість. Мешканців (чоловіків і жіноцтва) було тоді у 4 полках 303 112. Таким робом, одна школа приходилася тоді на 2524 душі, а у 1884 р., коли вже земство позаводило багацько земських шкіл, одна школа приходилася у Харківській губернії на 4270 чол., себто число шкіл до числа населення в другій четверті XVIII ст. було більш, ніж в кінці XIX ст., і хоч узяти на увагу, що тепер число учнів у кожній школі більш ніж було тоді (тоді, мабуть, було 30, тепер 90), то все ж таки вийде, що тоді приходилося по 2524 душі, а у 1804 р. по 2135; число учнів хоч збільшилося, але не дуже багато. Учителів-дячків і їх помічників-молодиків, що проживали з ними в шкільних помешканнях, було 372 чол. Здебільшого по школах проживало по декілька таких «школьников». При 4-х Харківських церквах (Соборній, Благовіщенській, Троїцькій і Воскресенській) було 19 учителів. «Школьники» — се не школярі, не учні, а, як я казав вже, помічники учителя чи з старших школярів, що не мали свого притулку в сімействах, чи з тих школярів, котрі вже скінчили учення, чи з тих мандрованих молодиків та дяків, про котрих ми оповідали раніше. Біографії деяких мандрованих учителів ми приводили вище, і ми мусимо пом'янути їх незлим, тихим словом за те добро, яке вони зробили народу.
Харківський колегіум яко центр освіти на Слободській Україні. У 1726 р. перенесено було з Бєлгорода у Харків середню духовну школу — славний Колегіум, котрий зробився центром освіти на Слободській Україні, немов її духовною Академією. Тепер — се духовна семінарія. Головним діячем у сьому просвітному ділі були Бєлгородський єпископ Єпіфаній Тихорський і командуючий військом на Україні кн. М. М. Голіцин. Сю середню школу помістили у будинкові, купленому у Шидловського, і приписали до Харківського Покровського монастиря. Колегіум содержувався на монастирські доходи і доброхотні збори. Кн. Голіцин подарував Колегіуму село і 4 хутора. Харків і уся Україна дуже радо привітали нову школу, де учнів обучали, як і по інших духовних школах України, піїтиці, риториці, філософії, богословію, слов'янській, грецькій, латинській, а потім французькій і німецькій мовам. Викладалися отсі науки на російській мові, але розмовляли проміж себе учні, мабуть, по-українськи. Училися у Колегіумі більш усього діти духовенства, але немало було учнів і недуховного званія; число учнів доходило до 500. Щоб підготовляти освічених учителів, талановитих учнів, що скінчали Колегіум, посилали для дальшої науки навіть за границю (у Германію). Учителі Колегіума мали на усьому готовому таке жалування: учителі перших двох нижчих клас по 6 карб, на рік, 3-ї, 4-ї і 5-ї — по 8 карб., 6-ї — по 12 карб., учитель філософії 14 карб., усього на жалування усіх учителів йшло 60 карб, на рік. Потім жалування для учителів збільшилося по 15 карб, на рік, а ректор получав навіть 100 карб, на рік, і усього виходило 445 карб. Серед ректорів, префектів та учителів Харківського колегіума бачимо немало таких, які визначалися освітою — такими були Г. С. Сковорода, Шванський, Прокопович. Серед учнів було багато бідноти. «Але ні холод, ні голод,— згадує про Колегіум учень його Луб'яновський — не зменшили охоти до науки. Звикли ми окрім того до недостатків і до того, щоб задовольнятися малими достатками, у якому б стані хто далі не пробував. Але отся голота, котрої весь маєток складався з тлуночка книжок і подушечки з повстинною замість одіяла, розносила потім світ просвіти серед українського панства, купецтва, попів і міщан, проживаючи у них улітку, а частиною й зимою, і обучаючи їх дітей». З Харківського колегіуме вийшло багато славетних в історії просвіти діячів, як, наприклад, письменник Гнідич, славний російський історик Каченовський, перший російський клініцист професор Базілевич, біограф Г. С. Сковороди М. їв. Ковалинський та інші. І учні любили свою школу. Ось як згадує про те Луб'яновський. «Гарна школа була Харківський колегіум. У мої часи на чолі її стояв префект Шванський, однаково поважний і по життю, і по науці. Особливо щастило йому в виборі учителів. Його учителі уміли розвинути у молодих людях здоровий розум і вселити в них невсипущу любов до науки. З таким учителем і після школи багато чого навчишся».
Добре слово про Колегіум сказав і академік Зуєв, котрий проїздив через Харків у 1781 р.,— тоді у Колегіумі було більш 500 учнів і серед них багато поміщицьких дітей, котрі особливо цікавилися такими науками, як історія і географія. Цікаве свідоцтво про Колегіум дає і В. Н. Каразін: «Колегіум містився,— згадує він,— у великому кам'яному будинкові Шидловського. Що в Колегіумі займалися науками ще в царювання цариці Анни, про се свідчить лист академика Юнкера до президента Академії барона Корфа, де він хвалить освіту тодішнього ректора і префекта Колегіума і підтримує прохання їх о тім, щоб їм вислано було електричну машину і воздушний насос. Я певен,— додає Каразін,— що всі здивуються, прочитавши про сей поступ освіти у Харкові, коли пройшло менш 100 років од його заселення. У Колегіумі училося багацько таких учнів, котрі потім зайняли високі посади і в школі, і у життю, бо разом з духовенством там училося й дворянство. Найбільш талановиті з них після Колегіуме закінчували свою освіту у Петербурзі, Москві або за гряницею. Я ще сам знав Сковороду і Шванського, котрі могли б заняти поважне місце між самими славними вченими німецькими». Про Г. С. Сковороду В. Н. Каразін казав, що ми під чубом та в українській свитині мали свого Піфагора, Лейбніца, Оригена, як Москва — у Посошкові — Філанджієрі.
Програм Колегіума був, як ми бачили, такий, як і в українських задніпрянських колегіумах, але його поширювали: так, у 1766 році прибавлені були кляси французької і німецької мови, математики, геометрії, малювання, інженерства, артилерії й геодезії. На виклад християнського добронравія запросили Г. С. Сковороду. Він з великою охотою взяв на себе сей обов'язок і навіть одмовився брати за се гроші, бо у життю свойому завжди обходився без грошей, а окрім того дивився на ті лекції, як на таке діло, котре для нього самого приємне, дасть йому радість і буде корисне для суспільства. І справді він мав свій погляд на те, як треба було викладати етику, або «добронравіє», для дворян. У предмові до свого «Ізраїльского змія» — у листу до Острогозького полковника Тевяшова — Г. С. Сковорода питає, що є життя, і одповідає: се є прямування до правди. Живемо ми тоді, коли наш розум, шукаючи правди, любить відшукувати стежки до неї і, стрінувши її око, веселиться її вічним світлом. Тому і високих дворянських фамілій люде повинні шукати правди не тільки в ділах, які торкаються до військових справ, торгівлі, позвів, будівництва, мистецтва, але і в головнішому ділі, себто в поглядах своїх на Бога, і тут вони повинні боротися з суєвірством. Неосвічені темні люде не можуть жити без суевірства, але освічені, як, наприклад, дворянство, повинні вести боротьбу з ним і простувати до правди, не схиляючися ні на праворуч, ні на ліворуч, тобто ні в сторону безбожності, ні в сторону рабського суєвірства. Лекції «Християнського добронравія» в Харківському колегіумі Г. С. Сковороди надруковані у виданих мною його творах і вони справді були зовсім не похожі на звичайне викладання катехизіса у тодішніх школах. У своїй передмові до них Г. С. Сковорода писав: «Увесь світ спить та ще не так, як сказано про праведника: аще падеть, не разбіється». А учителі, що пасуть вівці Ізраїля, не тільки не будять їх, а ще й самі підтримують: спи, не бійся: місце гарне, нічого боятися. Питаються про Христа, де Він родився, од яких родителів? Скільки жив на світі? Чи дві тисячі років тому назад, чи, може, трохи менше? О християнине! хрестили тебе по плоті та не омили по розуму; нащо ти цікавишся тільки отсими байками? Чого ти не піднімаєшся вище? І досі ти не зрозумів, що се все плоть і тінь, яка закриває височезну гору премудрості! Але ся завіса повинна розідратися. Ми не знаємо, де шукати Христа. Шукають його в володіннях Августа, Тіверія, Пілата — а його там немає! Другі волочуться по Єрусалимах, по Іорданах, по Вивлеємах, по Фаворах, між рікою Тигром і Євфратом: напевне, Він там, кажуть вони, а янгол їм на се відповідає: "шукаєте тут Розп'ятого Христа? Ні, його тут немає! Декотрі шукають його на блакитному небі, на сонці, на місяці, по усіх світах великого астронома Коперника. Нема й там. Та деж Він? Напевне, в церковних проповідях, в воскрешенії мертвих, в чудесах, в мучительстві плоті? А янгол на се відповідає: і там його немає, ти його не знаєш і не бачив, бо не шукаєш у себе самого. Царство Боже в нас самих. Щастя — у серці, серце — у любові, любов — у законі Вічного. Благодареніє блаженному Господеві, що потрібне зробив нетрудним, а трудне непотрібним. Що було б тоді, якби наше щастя, котре потрібно усім, було не в нас самих, а залежало од місця, часу, плоті або крові? Скажу ясніше: що б було тоді, якби Бог поселив його в Америці або на Канарських островах, або в багацтві, або в пустині, або в чині, або в науках, або в здоровлі? Тоді б і щастя і укупі з ним ми були б бідними, бо не усякий би міг добратися до сих місць, бо неможливо було б усім родитися в якийсь єдиний час, бо неможливо було б усім заполучити чинів. Не можна заснувати щастя на тілі, на временному. Як хочеш бути щасливим, не шукай свого щастя за морями, не волочися по дворцах, не броди по Єрусалимах! За гроші купиш деревню; а щастя дається усюди і завсігди даром. Воно не залежить ні від землі, ні від неба. Що ж воно таке — і легке, і найпотрібніше? Се є Бог, а все останнє — тварь, тіло. Він є й наше щастя. Увесь світ складається з двох світів: одного видимого, а другого невидимого — тварі і Бога. Колись Богом почитали тіло, а Він — Дух, Розум, Правда. Правда Божа була вже і по вітхому завіті, але таїлася там ще під обрядами (обрізання, пасха), під біблейськими оповіданнями і усе-таки робила сі книги мудрими, потім вона з'явилася у світ в образі Богочоловіка Христа. Не допитуйся, як се зробилося, бо від сього з'явилися розколи, суєвірря, від яких бідує уся Європа. Моісей з сього образа Божія немов би зняв план, в простих грубих рисах і написав на скрижалях — се є десять заповідів.
Сковорода розумів заповіді не буквально, а, як і усю Біблію, тільки алегорично, шукаючи у них внутрішнього розуму. Першу заповідь «Аз есьмь Господь Бог твой» він, наприклад, поясняв так: «Я — голова твого щастя і світ розуму. Оберігайся заснувати життя своє на інших совітах і вигадках, хоч би вони родилися у янгольських умах. Покладися на мене міцно; а коли, мене минувши, заснуєш своє життя на іншій премудрості, то хоч вона й буде тобі Богом, але неправдивим, і тому щастя твоє буде подібне до хвальшивої монети.
Уся сила заповідів, по Сковороді, міститься у єдиному слові — любов. А обряди й церемонії — се тільки признаки її, се лушпайка зерна, і як не буде при обряді любові, то се труна розмальована. Велика ріжниця між Законом Божим і церковним преданієм: Закон Божий існує вовіки, а преданіє не усюди й не навіки віків. Гріх — се страсть, нездорове бажання чогось видимого, найбільше заздрість.
Бєлгородський єпископ обурився на Г. С. Сковороду за таке вільне і незвичайне викладання катехизісу і звелів запитати його, чому він не викладає його звичайно. На се Г. С. Сковорода йому відповів: дворянство відріжняється від ченців і простого народа своєю більш широкою освітою і одежою, чом же йому в такому разі не мати особливого погляда на те, що для нього найпотрібніше у житті? Хіба однаково розуміє царя і царську владу чабан і міністр? Але все-таки через якийсь час Г. С. Сковорода мусив залишити посаду учителя у Колегіумі і зробився мандрованим учителем українського народа в високім значінню сього слова, учителем усіх його тодішніх станів: духовенства — ченців і священників, дворянства, цехових, військових обивателів і посполітих людей.
Пам'ятники словесності. Звернемо врешті ще увагу на тодішню слободсько-українську словесність, котра була у тісному зв'язку з освітою. Народня словесність була у Слобожанщині чисто українська — та, яку утворював український народ у своїй цілокупності і в утворюванні котрої приймало участь і українське населення Слободської України — се були усякі пісні, історичні думи, казки, легенди і таке інше. Уся отся народня словесність увійшла в народне життя слобожанина; усю отсю поезію переселенці принесли зі собою з Задніпрянщини і Гетьманщини, і, як ми бачили, збіраючи у далеку дорогу, складали нові пісні про нову мандрівку. Без пісні не обходився слобожанин ні в щасливу, ні в тяжку годину свого життя. Були пісні парубоцькі і дівочі й жіночі, веселі жартівливі й сумні, обрядові й п'яницькі, козачі, чумацькі й бурлацькі. Вони не були надруковані і може тільки іноді переписувалися, але їх добре затримував у своїй пам'яті нарід, передаючи їх зміст і голос, як дорогий спадок, своїм нащадкам. Користувалися з сієї народньої поезії й тодішня українська інтелігенція. Так вона у пам'яті народа збереглася навіть до наших часів, і треба до сього додати, що багато українських пісень записано у Слобожанщині. А почали їх збирати і записувати народолюбці з давніх часів — з кінця XVIII і початку XIX ст. Народні історичні думи, сатиричні пісні й духовні псалми зберігали у своїй пам'яті сліпі українські кобзарі, бандуристи та лірники, які передавали їх зміст і голос своїм учням, а ті своїм, і так ся дорога спадщина дійшла й до нас. Кобза (інакше бандура) і ліра — се музикальні струменти кобзарів та лірників; кобза має струни, їх перебірає кобзар, на лірі ж лірник пере-бірає пальцями клавіші, а виграває вправлений в середині круглий лучок (смичок), як на скрипці. Кобзарі вигравали й співали перш усього думи: про бурю на Чорному морю, про те, як три брати утікали з Озова, про удову і трьох синів, про невільників, про Хведора Безродного. Потім вони співегли релігійні стихи: про правду, про страшний суд, про блудящого сина, про муки Христа, про святого Миколая, про страшний час (смерть), про розлуку душі з тілом і нарешті пісні сатиричні — про щоголя (пташине весілля), про дворянку, про Хому та Ярему, про кисіля, про бугая. Думи — се історія народа, взагалі правдива, хоч і поетична. Вони будили національну самосвідомість у тих, хто їх слухав від бандуристів. Релігійні стихи мали велике моральне значіння, особливо стих про правду, де народ виявив свій погляд на правду, або, краще сказати, на те, що не було на світі правди. «Нема в світі правди, правди не зіскати,— співав тут бандурист.— Тепер правда у панів в темниці, а щира неправда з панами в світлиці». Переходячи від сучасного власного життя, співець співає, що «вже тепер правда помірає, а неправда увесь світ зажерла. Увесь світ можна ісходити, і правди не зіскати. Свята правда — то єдиний Бог, котрий сомиряє неправду, сокрушить гординю, вознесеть святиню від нині до віка». «Щиголь», або «Пташине весілля»,— се весела жартівлива байка або вигадка, а «Дворянка зла» — сатира на дворянську жону, котра веліла чоловікові продати воли і бики і купити їй червоні черевики, щоб вона боса не ходила і ніжок не колола, бо вона панського роду, не ходила боса зроду. Милий мусив продати лоша й кобилу та купити їй білило й красило, мусив продати усе своє добро — і тоді він суворо, навіть жорстоко проучив жінку-модницю. Оддає великим злим юмором і пісня про кисіля, де жінка малюється занадто жорстокою до чоловіка. Оттака була взагалі народня поезія.
Щодо письменників у Слободській Україні, то було їх тільки двоє — козак Климовський та Григорій Савич Сковорода. Козак Климовський жив у петровську добу, писав більше російською мовою, славився між козаками своїм розумом і радами. Кажуть, що він немов склав отсю українську пісню:
| Їхав козак за Дунай, Сказав: дівчино, прощай, Ти, конику вороненький, Неси та гуляй. Постой, постой, козаче. Твоя дівчина плаче, Як ти мене покидаєш, Тільки подумай. |
Білих ручок не ламай, Сірих очок не стирай, Мене з війни со славою К собі дожидай. Не хочу я нічого, Тільки тебе одного, Ти будь здоров, мій миленький, А все пропадай. |
Отся пісня перейшла в нарід.
Але далеко більше значіння яко співець-поета має старчик філософ Г. С. Сковорода. Він має зв'язок, яко письменник, з іншими старими письменниками XVIII ст., як се підтримує професор М. X . Сумцов.
Літературні твори Г. С. Сковороди, й на мій погляд, девчім нагадують твори (не философські) представників українського письменства XVII ст.— їв. Вишенського , Лазаря Барановича, Іоаннікія Галятовського, Радивиловського. У Лазаря Барановича, наприклад, було багато емблем, котрі дуже любив і Сковорода, емблематичні малюнки ми бачимо при деяких його творах і два з них ми поміщаємо у цієї книжці. «Сад божественнихъ повеней» Г. С. Сковороди нагадує нам «Огородок Божієй матері» Радивиловського. Г. С. Сковорода, по словам його учня Ковалинського, «завжди любив свою рідну мову (українську), і коли писав для свого краю, то й уживав іноді малоросійську мову й правопис». Але ми, маючи тепер майже усі твори Сковороди, мусимо сказати, що твори Сковороди не написані по-українські і в них тільки трапляються інколи українські слова й вирази. Ми гаразд не знаємо, через що воно так вийшло, коли Сковорода так любив українську мову. Мабуть, через те, що тоді ще не була утворена не тільки й наукова, філософічна, а й літературна українська мова, і він тримався того мішаного літературного язика, на котрім писали усі українські письменники XVII і XVIII ст.
Сковорода почав складати вірші, мабуть, під впливом свого учителя по Академії — Георгія Кониського; під його впливом він написав свою трагедо-комедію, котра, на великий жаль, до нас не дійшла. Викладаючи піїтику в Переяславській семінарії, він почав складати і давати учням, як се звичайно робилося, зразки своїх віршів. Потім з своїх віршів він склав цілий збірничок під заголовком «Садъ божественныхъ песней» (30 пісень). Одні з них були написані ще у 50-х роках, другі — в 60-х, а є й такі, що відносяться до 80-х років XVII ст. У основі їх лежала Біблія і його релігійно-філософічні погляди. Третя пісня написана була на текст: «Прорасти земля быліе травное, сиречь, кости твоя прозябнуть, яко трава, и разботеють»:
| Весна люба, ах, пришла Зіма люта, ах пройшла Уже сады расцвели И соловьевъ навели! Ах ты, печаль, прочь отсель! Не безобразь красныхъ селъ. Бежи себе въ болота, Въ подземныя ворота! Бежи себе прочь во адъ, Не для тебя рай и садъ. Душа моя процвела И радостей навела. Щасливъ тотъ и безъ утехъ, Кто победить смертний грех. Душа его — Божій градъ, Душа его — Божій садъ. |
Всегда сей садъ даетъ цветы, Всегда сей садъ даетъ плоды, Всегда весною тамъ цвететъ, И листъ его не опадетъ. О Боже мой, ты — мне Градъ, О Боже мой, ты — мне Садъ! Невинность мне — то цветы, Любовь и миръ — то плоды. Душа моя есть верба, А ты еси ей вода. Питай меня въ сей воде, Утешъ меня въ сей беде. Я ничего не боюсь: Однихъ греховъ я страшусь. Убей во мне всякій грехъ: Се ключъ моихъ всьхъ утехъ. |
Любов до природи і сільської самотини бачимо ми у пісні 13-й, де, описавши сільську тишу і природу, Сковорода кінчає вірші так:
Пропадайте, думи трудны,
Города премноголюдны,
А я съ хлеба кускомъ,
Умру на месте такому
18 пісня написана на манір народної української пісні і наближається до неї навіть по своєї мові. Ось її зміст, якби написати її українською орфографією:
| Ой ти, птичко жовтобоко, Не клади гнізда високо. Клади на зеленій травці, На молоденькій муравці! От яструб над головою Висить, хоче ухватить. Вашею живе він кров'ю, От, от когти він гострить. Нащо мені замишляти, Що в селі родила мати? Нехай у тіх мозок рветься, Хто високо в гору дметься. |
Стоїть явір над горою, Все киває головою. Буйни вітри повівають, руки явору ламають. А вербочки шумлять низько, Волокуть мене до сна. Тут тече поточок близько, Видно воду аж до дна. А я буду собі тихо Так мине мене все лихо Щастлив буду чоловік |
Але найкращим віршом Сковороди треба признати 10 пісню його Сада «Всякому городу», в основу котрої положений стих Сираха: «Блажень мужі, иже въ премудрости умреть и иже въ разуме своем поучается святине». Вона дуже вподобалася народу, мабуть, за свій сатиричний зміст, і її почали співати сліпці-бандуристи та лірники під назвою сковородинської думи або псальми. У 1833 р. в Харкові вийшов український альманах (збірник) «Утренняя звезда», де І. І. Срезневський помістив свою розвідку «Отривки изь записокъ о старці Григорії Сковороді». У кінці її він надрукував сю саму пісню Сковороди, але доповнену й перероблену народом, з своєї власної збірки народніх українських пісень з такою приміткою од себе: «Тепер, щоб показати, як швидко і як уміло міняються народом твори, які йому довподоби, перепишу сю саму пісню з своєї збірки українських пісень. Мимохідь замічу: коли ся пісня на протязі яких-небудь 50 років встигла так перемінитися, так далеко одійти од свого початкового образа, вида, що ж сказати тоді про ті народні вірші, котрі зложені були за 3—4 століття до нашої доби?».
Вірша Сковороди складається з 6 стихів, а її переробка — з 16. Значить, се власне не стільки переробка вірші, скільки її доповнення, котре, одначе, зроблено уміло, так, як його б повинен був зробити сам Сковорода, коли б він захтів поширити зміст сієї своєї вірші. Можливо, що сам Сковорода й доповнив свою віршу, бо він звичайно доповняв інші філософічні твори, а про свою 14 пісню «Сада» зробив помітку — «обновлена у 1782 році». А хоч би й не сам Сковорода доповнив свою віршу, все ж таки, я думаю, що та доповнена вірша, котру надрукував Срезневський як народню пісню, по свойому складу не являється народньою піснею, і її доповнив хтось із тих, хто почитав Сковороду і був його учнем, а таких було багато. Кажучи се, ми не одкидаємо того, що сю сковородинську псальму у поширеному її змісту співали кобзарі та лірники, і од них і Срезневський міг записати її у свої часи (я сам записав сю псальму у Харкові од кобзаря у початку 80-х років XIX ст., і сей запис зовсім близький до запису Срезневського). Я .тільки підтримую думку, що се не є народня пісня, навіть не народне доповнення сковородинської псальми, а скорш усього шкільна псальма, як і багацько з тих духовних псальмів, які співали кобзарі та лірники. Бере мене також сумнів, коли я читаю у Срезневського, що більша частина духовних пісень, які співають кобзарі та лірники, були зложені Сковородою. Сам Сковорода співав пісні свого «Сада» й під музику, бо вигравав, як знаємо, на декількох струментах. Можливо, що іще дехто виучився од нього їх співати на його голос под приводом бандури, ліри або цимбал. Але ми дійсне не знаємо, які інші його пісні перейшли у нарід і співалися кобзарями або лірниками. Його вірша «Всякому городу» була записана окрім мене ще в Куп'янську українським етнографом Івановим од учителя-крестьянина Ів. Тура.
| Всякому городу нравъ и права; Всяка имееть свой умъ голова; Всякому сердцу своя есть любовь; Всякому горлу свой есть вкусъ каковъ, А мне одна только въ свете дума, А мне одно только нейдетъ съ ума. Петръ для чиновъ углы панскіе треть, Федька купецъ при аршинъ все лжетъ. Тотъ строитъ домъ свой на новый манеръ. Тотъ все въ процентахъ, пожалуй, поверь! А мне одна только въ свете дума, А мне одно только нейдетъ съ ума. Тотъ непрестанно стягаетъ грунта. Сей иностранны заводитъ скота. Те формируютъ на ловлю собакъ, Сихъ шумитъ домъ отъ гостей, какъ кабакъ, А мне одна только въ свете дума, А мне одно только нейдетъ съ ума. |
Строитъ на свой тонъ юриста права. Съ диспутъ студенту трещитъ голова. Тъхъ безпокоитъ Венерин Амуръ. Всякому голову мучить свой дуръ. А мне одна только въ свете дума, А мне одно только нейдетъ съ ума, Тотъ панегирикъ сплетаетъ со лжей, Лекарь въ подрядъ ставитъ мертвыхъ людей, Сей образы жиревыхъ чтетъ тузовъ, Степка бежить какъ на сватьбу въ позовь. А мне одна только въ светъ дума, А мне одно только нейдетъ съ ума. Смерте страшна! Замашная коса, Ты не щадишь и царскихъ волосовъ. Ты не глядишь, гдъ мужикъ, а гдъ царь, Все жерешь такъ, какъ солому пожаръ. Кто жъ на ея плюетъ острую сталь? Тотъ чія совесть, какъ чистый хрусталь. |
А ось ся поширена вірша по запису І. І. Срезневського:
Всякому городу нравъ и права, Петръ для чиновъ углы панскіе третъ; Тотъ непрестанно стяжаетъ грунта; Тотъ на картинахъ малюетъ собакъ; Тотъ на прекрасной женился жене; Тотъ иностранныхъ себе лошадей, Попъ ко всенощной до церкви нейдетъ. Тоть у въ перине по уши пурнулъ, |
Сива въ того старика борода, Нам судья дьлаеть истинньїй судь, Онъ какъ забрался на ту бедну честь? Честь, благородство за вьтромь летить; Картинки зъ реготу кишки ирвутъ; Плачется горько найбольше съ пожаръ(?) Смерти страшна, замашная коса! Тотъ плюетъ на ея острую сталь, |