ІСТОРІЯ СЛОБІДСЬКОЇ УКРАЇНИ

Д. І. Багалій

РОЗДІЛ 5. СОЦІАЛЬНИЙ УСТРІЙ І СУСПІЛЬНІ СТАНИ

Подібність і різниця у суспільних станах Гетьманщини і Слобожанщини. Тодішні стани — посполіти, цехові, козаки — компанейці й підпомошники, державські піддані. Одбутки підданих. Соціальні реформи центрального уряду за часи цариці Анни. Соціальна реформа цариці Катерини II.

Подібність і ріжниця у суспільних станах Гетьманщини і Слобожанщини. Соціальний устрій слободсько-українського суспільства нагадує нам Гетьманщину. І се не дивно, бо була загальна основа утворення суспільних станів у всього народу. А слобожане не звідки як з Гетьманщини принесли на нові місця основи свого національного життя — свої стародавні українські звичаї. У Слобожанщину, як ми бачили, приходили вже з початком розділення на стани. У Харків прийшла ватага козаків, але воєвода Офросимов про них казав, що се були «мужики деревенскіе»; очевисто, багато, їх справді належало до поспільства. У другі городи теж разом з козаками приходили «пашенньїе мужики», як їх обзивають по-свойому московські приказні люди. Бачимо ми серед переселенців і міщан. Не бачимо тільки шляхти — родового дворянства, але маємо козацьку старшину, їз котрої потім виробилося і шляхетство і котра з самого початку стала заселяти свої маєтності посполітими людьми. Ріжниця між Гетьманщиною і Слобожанщиною була в тім, що на землях Лівобережної України до повстання Богдана Хмельницького жило чимало шляхти і були вже шляхетські маєтності, а в дикому московському полі їх зовсім не було. Там, як ми знаємо, не було ні шляхти, ні московського боярства, і тільки московський уряд видав грамоти Бєлгородській церкві та деяким служилим людям на те, щоб займатися промислами у сих просторих, хоч і безлюдних місцях. Але й се право було скасоване, коли явилися сюди справжні поселенці-українці. Повстання Богдана Хмельницького козацькою шаблею скасувало соціальну неправду, яка царювала у Польщі і в її українських землях. На чолі повстання стали козаки, а їх підтримували й другі стани українського народа — міщане, посполіти. Головна мета повстання й була в тім, щоб знести привілеї станів, щоб не було тієї безодні, котра отділяла тоді шляхту од посполітих. панів од кріпаків. І ось тоді всім захотілося попасти у козаки, бо козак був вільний чоловік, доволі заможний і забезпечений землею. Таким побитом до козаків наближалися і міщане, й поспільство, бо усі ті три стани займалися й хліборобством і промислами, а міщане теж несли військову службу по містах. Ріжниця була між ними не в юридичних правах, а головне у кріпацтві, котре викувала шляхта і котре було скасоване разом з другими привілеями і разом навіть із самим шляхетським станом Богданом Хмельницьким. На дикому полі слобожане могли спочатку виконати свій соціальний ідеал, себто скасувати привілеї станів. І вони справді тоді немов злилися у козаччині всі — до неї прилучилося і міщанство, і поспільство. Тодішні стани — міщане, козаки — компанейці і підпомошники, державські піддані. Але коли і у Гетьманщині дуже швидко почали виділятися і складатися ріжні стани, у козаки записувалися заможні, а біднота залишалася у поспільстві, то теж саме ми бачимо і у Слобожанщині. І тут деякі міста, як, наприклад Харків, зробилися центрами торгівлі та промислів, і тут було немало міщан та цехових, але значна частина слобожан залишалася у поспільстві, бо землеробами вони були колись і в своїй рідній країні, їх і тут записали у стан «пашенныхъ крестьянъ». У Харкові в 60-х роках XVII ст. воєвода Ситін знайшов 4 сотні козаків, 6 сотен міщанських, 18 міщан і 1 сотню «пашенныхъ крестьянъ». У 1670 році «пашенныхъ черкасъ» у Харкові було 1423 чоловік та родичів їх 678 чол. Іще згадують московські документи про «пеших пашенныхъ черкасъ городовой службы»; се й були козаки городової служби, або міщане, промисловці та землероби. На великий жаль, ми маємо тільки московські назвиська ріжних станів українського населення. Тільки слово «міщане» нагадує нам про сей стан українського народу. Населення Харкова і інших міст ділилося на козаків полкової служби (харківців полкової служби по реєстру полковника Донця було 1402 чол.) і міщан; до міщан прилучалися ще цехові і «пашенньїе крестьяне». Із виданого мною документа 1685 р. видко, що харківці городської служби ділилися на міщан, на чолі котрих стояв війт, і цехових, над котрими стояли цехмістри: "Бьють чоломъ",— писали царям харківці,— харківці городової служби українці — війт Мусій Ільїн та сотники Іван Погребняк, Яків Захарновський, Данило Малинка, Василь Сліпченко, Васильєв, та цехмістри — Василь Помазин, Леон Здоровець, Мартин Іванов. Лаврін Васильєв, Гораська Іванов усім городом до одного чоловіка». Цехи були і в Правобережній Україні, і в Гетьманщині — звідтіля слобожане перенесли їх і в Слободську Україну, склавши їх на зразок тамошніх. Ми маємо дуже цікаву установчу грамоту бєлгородського воєводи на цехи у Слобожанщині. Ось її зміст: по указу царя Олексія Михайловича воєвода бєлгородський Гр. Гр. Ромодановський звелів харківським градодержцям — воєводі Г. Д. Грецову і полковнику Григ. Донцеві для загального спокою, для усякого мійського порядку, для государської служби, для поширення у цехах церемоній, для величньої краси у церквах Божих, для здобуття ладону, свічок, образів, дзвонів і усього потрібного для церкви усім городським і повітовим мешканцям заложити цехи і обрати для них старшину. Тоді ж по указу государя дозволено було городським і повітовим ремесникам кравецького ремесла (кравцям і кушнірям) заложити спільно укупі цех і бути у ньому цехмістром харківському обивателю Дем'яну Давидову з тим, щоб він із своєю цеховою братією мав суд у ділах сього ремесла по стародавніх звичаях, як се бувало у них вже й раніше. Судитися вони повинні були на підставі тих артикулів, котрі у них раніше були написані, і ні в чому од них не одхилятися. Але суд їх не міг торкатися до карних діл. Більш усього ж вони повинні піклуватися про прикрасу церков Божих. А в погонщики їх не велено було висилати до царського указа. Ся грамота була написана у Харкові у 1671 р. і на неї воєвода зробив такий припис: «Бути в цеху до указа, усяку городову государеву службу служити, податки платити справно, цехмістру в суди і розправу (по карних ділах) не входити, а про усякі діла давати звістки воєводі». З сієї грамоти видко, що: 1) цехи Слобожанщини були міцно зв'язані, як се було і в Гетьманщині, з брацтвами, 2) вони були як в містах, так і по повітах, себто містечках і по селах, 3) цехмістр разом із цеховими братчиками мав право судити в цехових справах свого ремесла, окрім діл карних, 4) сей суд (а значить, і цехи) існував вже давно,— куди раніше 1671 р.— на підставі стародавніх звичаїв або, як то кажуть, «звичаєвого права» і 5) судити вони мусили по писаних артикулах, можливо, по екстрактах з міського магдебурського права, котрі примінювалися у Гетьманщині. Се моя гадка, але вона має під собою деяку основу. У 1685 р. у Харкові було 5 цехів з цехмістрами, імення котрих ми тільки що зазначили. У цехах дуже яскраво виявилася «старочеркасская обьїкность» слобожан, бо й вони трималися більш усього на стародавніх звичаях, а не на писаному установчому праві, і та грамота, котру ми тільки що виложили, стверджує те. що було вже у народньому житті.

Але головним станом були все ж таки козаки. Вони поділялися на виборних козаків, або компанейців, і на підпомошників їх. У початку XVIII ст. вийшов приказ набрати козаків-компанейців, а у поміч їм підпомошників їх. Перші повинні були самі нести військову службу, а другі — допомагати їм грішми чи харчем: таких було по 2, 3, 4 чол. або 5, 6, 7 і 8 бідніших з них. Старшина теж мала по 6,10 або 20 чол. Виборним козакам підпомошники допомагали провіантом та грішми на покупку коней, амуніції, одежі (убрання), рушниць і на усяку військову потребу, але тільки для дальньої служби і не на кожний рік. Окрім того, підпомошники давали провіант і фураж армейським полкам, достачали хури і приймали участь у роботах задля держави; інші замість грошової підпомоги й провіанта працювали на старшину — возили їй сіно та дрова і були у неї погоничами. З підпомошніків вибірали і компанейців. Так було установлено по документу 1726 р. Надрукований мною «Екстракт о Слободських полках» підтримує сю звістку і відносить сю установу на 1700 р. В 1700 р., говориться там, по жалованних грамотах з Розряду велено в Слободських полках бути: у Сумському 1230, в Охтирському 820, в Харківському 850, в Ізюмському 250, в Острогозькому 350, всього 3500 козаків, і вони вибрані з козаків і з міщан і записані в книгах, котрі потім були одіслані в Розряд з Бєлгорода в 1700 р. князем Я. Ф. Долгоруким. А решті козаків велено помагати отим виборним козакам в службі і положено на них підпомогу по їх українському звичаю, так щоб ті виборні козаки тією підпомогою були озброєні і в походах запасами забезпечені і недостатків у них ніяких не було. А грошей, що було положено в 1697 р. по карбованцю на чоловіка, не брати і окрім тієї кінної служби нікуди їх на служби не посилати і тягарів і хур у них без указу і без грамот з Розряду нікому не брати. Далі в «Екстракті» говориться, що немає звісток про те, скільки було у кожному полку козаків-компанейців до 1700 р. Тут маємо цікаву звістку про український звичай в улаштуванню козачої служби; звертає на себе нашу увагу й те, що у 1697 р. був поло­жений, але у 1700 р. скасований оклад в один карбованець з кожного. Підпомошників повинно було брати вп'ятеро-шестеро разів більше, ніж компанейцев. Компанейці, або виборні козаки, нагадують нам реєстрових українських козаків за часів Польщі. Се була немов козацька аристократія. І справді, хоч усякий з підпомошників і міщан міг зробитися компанейцем, бо компанейці й комплектувалися з сих двох станів, але для того, щоб служити у конних компанейцях і виступати у походи, треба було мати деякий достаток. Харківський полковник Хведір Донець у 1705 р. записав усіх міщан міста Харкова у козаки — одних у компанейці, других у їх підпомошники. Воєвода подав звістку про се в Розряд і додавав, що тепер нікому буде виповняти тих відбутків, які колись несли «черкас ы городовой служб ы », себто міщане. Що міщане охоче перейшли в козаки — се свід­чить, що їх міщанські відбутки справді були тяжкі. З другого боку, міщане таким побитом визволялися від воєводського присуду, котрий для них був завжди тяжким. Воєвода ж через те лишився майже зовсім без підлеглих йому людей, бо у Харкові тоді було усього 177 великоросійських служилих людей (39 рейтарів. 46 солдатів і 92 чол. дітей боярських городової служби), і то частина їх була вибрана у драгуни, інші розійшлися, а деякі поумирали. Не дивно, що при таких обставинах можливо було поставити питання про скасування воєводської влади у Харкові, що й було зроблено у 1706 р.

Поспільство яко окремий стан у Слобожанщині ми бачимо з самого початку її заселення. У Суджу, наприклад, прийшли разом козаки (62 чол., дітей їх, родичів 66, усього 128 чол.), міщане (105, дітей і родичів 114, усього 219) і «пашенньїе мужики» — себто посполіти (533 чол., дітей і родичів 50, усього 1043). І вони із 102 місць — Правобережної, Лівобережної і Слободської України — більш усього з Прилук, Ніженя, Конотопа, Ічні, Ромен, Гадяча. Вони оселилися у Суджі яко вільне поспільство, незалежне ні од яких державців. Так було і в інших місцях, се були вільні посполіти. Але частіше поспільство селилося на землях державців — і тоді се були їх піддані. Походження таких панських сіл, деревень та хуторів зв'язано з заселенням Слобожанщини. Панами-державцями були, з одного боку, козацькі старшини, а з другого пізніше — російське та чужоземне дворянство. Треба, одначе, до сього додати, що такі слободи з підданими були і у козаків, але у них було більш хуторів, з котрих потім виросли слободи. З першого погляду, здається дивно, як то могли з'явитися панські слободи з підданими, коли кожний переселенець міг зробитися зовсім вільним козаком і земельним власником. Але се залежало від того, що козацький стан, особливо козаків-компанейців, потребував великого достатку. З другого боку, державці давали своїм слобожанам усякі вільготи на якийсь там час — на так звані урочні літа, тобто робити теж саме, що і центральний уряд, котрий давав вільготи на 10—15 років. В козаки трудно було вписатися безсемейному або малосемейному переселенцеві, котрий прийшов у Слобожанщину без худоби і грошей. Ті, що були посполітами у Правобережжі, йшли на сі панські слободи, бо не хтіли міняти плуга на шаблю, свого звичайного діла на нове трудне і одповідальне. Державці ж, особливо спочатку, не вимагали дуже великих зборів та податків з підданих і давали їм за їх послушенство багато земель та угодів, бо був тоді безмірний земельний простір, і земля була дешева, а робочих рук, щоб її обробляти, було дуже мало.

От декілька звісток про походження державських слобід. Слобідка Артемівка була осажена відомим нам полковником Іваном Сірком в дачах мерехвянської сотні на р. Мерехві на полковій землі в двох верстах од Мерехви; він поселив тут 20 дворів вільних «черкас», зайнявши ліса версти на 3. Сю слобідку Сірко отдав свойому зятеві мерехвянському сотнику І. І. Сербину у віно за дочкою. Харківський полковник Г. Донець мав на р. Удах деревню з державським подвір'ям, хазяйством, челядью — себто прислужниками і підданими; була у нього ще слобідка Водолажка теж з українським населенням. Мурахвянський мешканець Микита Уманець мав у 6 верстах од Мурахви село Микитівку, де було до 100 дворів. У Охтирському ж полку було дуже велике село Рясне, або Давидове, у котрому було більше 400 дворів. Воно належало до полковника Миколая Матвієва (його було вбито під Чигирином), а потім воно перейшло до жінки його, котра проживала в Богодухові. От сі всі оселі були засновані у XVII ст. Небіж гетьмана Самойловича гадяцький полковник Михайло Васильєв осадив у Сумському полку на землях лебединських слободу Михайлівку, і за неї була дуже довга позва між полковником і лебединцями. Лебединці про се писали так: «А він, Михайло, у тім селі город збудував без государева указу і в тому селі у нього, Михайла, поселено чоловік 800 і більше, і на государеву службу нікуди не ходять, окрім того що на нього, полковника, працюють ітим селом їм, лебединцям, у землях і в лісах і у всяких угодах тісноту й розор роблять великий. а вони, лебединці, на його государевій службі в полках бувають повсякчасно з переміною, а жити їм нічим. А озерами, де ловили вони рибу, він, Михайло, заволодів і ліси повирубав, і з тих риболовлей і з усяких угод їх виганяють і бьють і грабують неводи і коней пооднімали і володіти їм у тих урочищах нічим не дають; щоб великий государь пожалував їх — полковникові гадяцькому земель їх і сінних покосів однімати у них заборонив». Сей документ дуже гарно пояснює нам, через що поспільство йшло на слободи у підданство козацьких старшин, а не записувалося у козаки — за таким вельможним паном, як гадяцький полковник та ще й гетьманський небіж, їм жилося, звісно, спочатку, поки ще не вийшли урочні літа, безпечніше, ніж лебединським козакам, котрим вони не давали користуватися їх козацькими угодами, хоч права їх стверджені були царськими грамотами. Цікаво, що тут державцею являється полковник гетьманського регименту. Старшина у Гетьманщині давно вже почала заселяти прихожими підданими свої слободи. Гадяцький полковник зробив тільки спробу заселення у Слобожанщині і, як бачимо, вельми удачливу, щасливу, бо слободсько-українська старшина робила теж саме, і трудно було найти лебединцям справедливу управу на гадяцького полковника серед своєї козацької старшини, особливо на небожа гетьманового. Гетьман і сам, нівроку, широкозаймався придбанням грунтів та послуговував у сьому ділі й родичам. Сам пан полковник гадяцький казав, що дістав у Лебединському повіті собі «помістьє» од царя Олексія у 1676 р., призвав туди українських слобожан і населив ними Михайлівку. А лебединський сотник Супрун заняв ліс і угоди. Далі, одначе, виявилося, що до нього перейшли українські переселенці з Задніпрянщини, котрі раніше жили у тутешніх пушкарів без дозволу царя. Гетьман Самойлович заступився за свого небожа перед центральним московським урядом і писав, що його небіжпоселився двором на своїй «помістній» землі і осадив село з дозволу бєлгородського воєводи князя Г. Г. Ромодановського і його, гетьмана, і заселив його українськими поселенцями; тепер він прохав у царя для свого небожа жалованної «вотчинної» грамоти. Вотчина грамота на вікі вічнії ствердила би володіння гадяцького полковника, і про такі грамоти завжди побивалися українські старшини. Гетьман хоч і зробив вказівку на те, що й він дав дозвіл на осаду села, але він ніякої влади у Слобожанщині не мав і такого дозволу давати не міг; тим-то і хотів він усе покрити царською вотчинною грамотою, хоча се «помістьє» не було ні дідівщиною, ні навіть батьківщиною сього пана власника, бо його батько й мати тільки проживали у Лебедині, але сієї маєтності там не мали. У XVIII ст. вийшов указ мати дозвіл на осажування слобід, і без сього й володіння не почиталося правним. Очевисто, що явилася потреба уладнати се діло по закону. І справді, у білопольській сотні Сумського полка у дер. Павлівці, у селах Кризі та Ворожбі поселилося без дозволу 10 великоросійських поміщиків і призвали на свої землі і поселили 53 двора українців-слобожан; українці мали тоді вільний перехід з одного місця на друге, якого не мало великоросійське поспільство (крестьянство). Сі слобожане прийшли у Сумський полк з малоросійських і задніпрянських міст та містечок, записалися у козаки, але по убожеству свойому не могли нести козачої служби і пішли у кріпаки до білопольських поміщиків. І як виявилося, що поміщики були «великоросійської породи» і не мали права ні на землі, ні на їх заселення, їх виселено, а кріпаків-українців у них одібрано і повернуто у козаки та міщане. Се діялося у 1682 р. У XVIII ст. державці, щоб затвердити за собою землі й підданих, брали листи на дозвіл їх осажувати. У 1737 р. капітан Бульський прохав установчу комісію Слободських полків дозволити йому поселити на своїх землях і угодах слобідку у 100 чол. українців, «щоб повнити службу і мати робочих для млина і винниці». Се було дозволено йому, аби тільки у нього не вийшло з-за сього з ким суперечки. Цікаво, що слобідка заселялася не тільки для того, щоб підтримати службу, але й задля того, щоб підтримати хазяйство — не хліборобство, а промисли — млин та винницю. Цікаво, що се був капітан, значить, служба його була не в Слободських козацьких полках, а в армійських. Як появилися у Слобожанщині слободи з підданими українцями не у слободської української старшини, а у великоросійських штатських та військових урядників, може показати закликання на слободу сенатора і генерал-майора Тараканова. Він писав, що йому незабаром одведуть землю і на сю землю запрошував слобожан у підданство. «Вільні черкаси,— писав він,— можуть приходити туди без усякої опаски заздалегідь і на річці Калитві, де була станиця Дьогтева, в надійному місці, в гирлі річки Липової за лугом і лісом селитися містечком гарними прямими вулицями і меж річок у самому кутку залишати місця, де б можливо було зробити кріпость, а перед кріпостю щоб залишили місце по обидва боки сажнів по 100, де повинна бути збудована церква і комори задля торгу; а подвір'я щоб займали не великі — довжиною по 20, а впоперек по 15 сажнів, бо в степах треба жити тісніше; а вільготи дається на 3 роки; а як людей збереться доволі, тоді за порадою кращих і взагалі за згодою усіх тієї слободи людей буде положений легкий чинш, як і у інших слобожан ведеться, а панщини ніякої не буде; усі млини мусять бути панськими, а займати їх й поправляти їх треба буде усією слободою; шинкам бути посполітих людей й панським; суди судити отаману з кращими людьми по українському звичаю; осадчому бути Михайлу Тимохвієву Семенцову, Якову Романову і Бакаю, а як осадчим, так і отаманам і осавулам і усім посполітим людям захожих людей розпитувати, щоб вони були вільні українці, щоб під личиною українця великоросіяне не проскочили, а великоруських людей і донських козаків без пашпорта жадного не приймати і ні одного дня не держати; також хто з українців явиться злочинцем, тих за се жорстоко карати і, обібравши, із слободи висилати; а як в слободі являться великоросійські біглі люди або хоча і з українців, але злодії, за таких усією слободою платити штраф. Слободу сю найменувати Олексієвською». Сей призивний лист дуже цікавий, бо на таких більш-менш умовинах заселялися, очевисто, усі тодішні панські слободи. Відзначимо в ньому те, що сказано про три урочні літа і про дальший легкий чинш, як і в інших слободах і про свій власний суд і обіцянку, що панщини й потім не буде. Тараканів хотів поселити велику слободу, а що вона повинна була стати на дикому полі, він замірився збудувати там кріпость. Одначе слобода недовго існувала, бо валуйський приказний Селіванов нарізав землі Тараканову по 3000 четвертей у всіх трьох змінах без указу, за що його одшмагали канчуками й зіслали з семейством у Оренбург. Слободу скасовано, а підданих розпущено. Той же Тараканов здобув собі якось землю у стрільців міста Усерда, заснував слобідку Миколаївську і, знаючи, що козаків і підпомошників у підданстві мати не можливо, скупив землі козаків і підпомошників деревні на Гридякіному колодязю (40 дворів), вигнав селян, а потім на їх землі і порожні подвір'я викликав переселенців — українців, котрі й жили у підданстві за його сином і володіли сією козацькою землею; козаки ж мусили розійтися по усіх усюдах, а частиною — в Бірюч (Острогозького полка). Бірючинських козаків він примусив силоміць поступитися сими землями і дати йому на них лист. Земля лишалася за ним, а потім перейшла і до його сина. Окрім Тараканова багато ще й інших великоросійських офіцерів та поміщиків оселили собі слободи на землях, котрі були нарізані козацьким товариствам. Сі землі були здобуті ріжними способами — спадщиною, куплею, проміном, грабунком. На сьому питанню ми спинимося далі в розділі про володіння землею.

Тепер же на зразок приведемо реєстр поміщиків-державців Харківського полка за 1722 р.: за харківським полковником Квіткою було 171 подвір'я і 986 душ підданих, за полковим суддею Квіткою— 117 і 479, за полковим обозним Ковалевським — 65 і 397, за полковим осавулом Руба-ном — 62 і 344, за колишнім ізюмським полковником Захаржевським (Дон­цем) — 13 і 63, за значним товаришом Охтирського полка Осіповим — 40 і 223, за удовою полковника Куликовського — 60 і 210, за городничим Голу-ховичем — 23 і 141, за полковим отаманом Смородським — 4 і 8, за сотни­ками— 230 і 1078, за підпрапорними — 127 і 602, за козаками — 8 і 24, за монастирями — 116 і 511, за попами — 27 і 156 і всього— 1063 подвір'я і 5222 підданних. За великоросійськими і волоськими поміщиками у тому ж Харківському полку було у тім же 1722 році: за генералом Дашковим — 681 подвір'я і 1797 душ, за полковником Абазою — 22 і 83, за полков­ником Шидловським— 156 і 775, за капітаном Чорноглазовим—9 і 18, за поручиком Крапоткиним — 308 і 1884, поручиком Стахоновим — 19 душ, поручиком Биревим — 5 і 21, ротмістром Дуніним — 220 і 1141, ротмістром Жикничером — 16 і 55, ротмістром Стамбулом — 27 і 223, усього 1444 подвір'я і 6010 душ. З сих реєстрів видко, що за українською старшиною було вже менше підданих, ніж за великоросійськими та волоськими поміщиками, але державців-українців було більше, ніж великоросіян та волохів. Між сими послідніми було 4 чоловіка магнатів, у котрих була велика сила підданих — се були: поручик князь Крапоткин, генерал Дашков, ротмістр Дунін і полковник Шидловський; за сими 4 персонами було 5599 душ і 6010. Серед слободсько-української старшини таких великих та багатих державців не було, і серед них тільки визначалися двоє Квіток, Ковалевський, Рубан, Осипов, Куликовська, але з них єден тільки Квітка мав біля 1000 (986), а остатні менш 500. У козаків було завсім мало підданих — тільки 24 чол. Куди більше було підданих у попів, а за монастирями їх було тільки трохи менше, ніж за підпрапорними, й на половину менше, ніж за сотниками. На жаль, ми не знаємо, скільки підданих було тоді у інших полках, а коли у одному Харківському було 11232 чол. тоді в усіх п'яти полках їх буде, мабуть, уп'ятеро або учетверо більше — себто од 45 до 56 тисяч чоловік. Значить, стан підданих посполітих у першій четверті XVIII ст. вже доволі поширився: збільшилося й число державців-старшин та інших панів-поміщиків.
Тепер ми звернемо увагу на другу четверть XVIII ст. і подивимося, яка була численність ріжних станів у Слобожанщині у 1732 році. Беремо сей рік через те, що маємо за сей рік перепис 4-х Слободських полків Хрущова. Він дає нам повний документальний матеріал про тодішнє соціальне становище Слободської України. З сього матеріалу, мною вида­ного, досі ще ніхто не користувався, окрім тільки тієї частини його, котра належить до міста Харкова. Усіх мешканців у Харківському полку тоді було 37756 чол. мужського пола; в тому числі українців 36258 і великоросіян 1498; у Охтирському — 41186, у тому числі великоросів тільки 22 чол.; у Ізюмському — 31183 (115 великоросів); у Сумському — 42931 (14 великоросів); у 4-х полках 153056 чол. мужського пола. Українці поділялися на такі стани: 1) козаки виборні, або компанейці, і їх підпомошники, 2) козачі підсусідки, 3) козача старшина, 4) поспільство, або піддані, 5) цехові люди, або ремесники, 6) духовенство, 7) великоросіяне та чужоземці. 

Подивимося тепер, які стани були в тодішніх головних містах, містечках, селах та хуторах. Минемо поки що Харків, бо він виділявся серед інших міст складом свого населення, і про сей склад ми будемо оповідати у послідньому розділі. У Охтирці було 4684 чол. Вони поділялися на такі стани: полкової старшини з дітьми і робітниками 84 чол., рядових виборних козаків 1251, козачих підпомощників 2827, сусідів і робітників у козаків 94, робітників на подвір'ях 39, шинкарів з дітьми 8, робітників на подвір'ях 193, підданих з дітьми і робітниками, попів, причта 132, учителів 4, в шпиталях 4, на табачній фабриці майстрів, українців і великоросіян 43. У Сумах було 3818 чол. мужського пола: полкової старшини з дітьми і робітниками 115, козаків 610, сусідів у них 190, підпомошників 2704, попів з причетниками 37, учителів 12, старців 13, шинкарів 26, робітників на подвір'ях 98, великоросіян у своїх будинках 14. У Ізюмі було 1465 чол.: козацької старшини з дітьми і робітниками 84, козаків 249, сусідів у них 13, робітників 175, підпомошників 782, попів з причетниками та робітниками 63, робітників на подвір'ях козацької старшини 69, мельників 3, шинкарів 9, учителів 13, старців в шпиталях 13, ченців Святогорського і Зміївського монастирів 9, великоросіян, котрі переписані з козаків в ландміліцію 14І, 83. Чомусь ми не бачимо у жадному з сих полкових міст цехових ремесників, але вони були, мабуть, у стані козачих підпомошників і у інших станах, наприклад, робітників.

Звернемо тапер увагу на склад населення тодішніх сотенних міст, містечок та інших осель. Ось, наприклад, містечко Вовче Харківської сотні (тепер Вовчанськ): усього 221 чол.; сотенної старшини (сотник, підпрапорний, писар) з дітьми і робітниками 14, рядових козаків 114, сусідів у них 6, робітників 5, підданих сотника 51, попів з причетниками 10, шинкарів 2, двірників, робітників, стадників, винників, мельників при хуторах 19. Підпомошників тут не було — були тільки у козаків сусіди та робітники. Другу значну частину населення складали піддані сотника. Далі бачимо звичайні невеличкі стани робітників на хуторах і таке інше.

Сотенне містечко Соколов: сотенної старшини 15, козаків 174, сусідів у них 8, робітників 19, підпомошників 548, великоросіян, котрі служать по грамотах 14, мельників 5, попів з причетниками і з робітниками 35, учителів 4, убогих у шпиталю 2, на хуторі хуторян 15, усього 839. Салтів (сотенне містечко): козаків 83, сусідів у них 3, робітників 21, підпомошників 409, робітників 4, попів з дяками 4, усього 524; се чисто українське сотенне містечко по складу своїх станів. А ось біля самого Харкова село Основа: козацьких підпомошників 31, подвір'я полковника Квітки — з 4 двірниками підданих його 263, попів з причетниками 8, мельник 1, шинкарів 8 (у одному шинку). Тут одна половина села козацька, а друга — панська, старшинська. А окрім козаків та поспільства тут жив тільки піп з церковним причтом та був панський будинок. Село Гаврилівка: там було 43 козака, 103 підпомошника і троє з церковного причту,— се чисто козацьке село. А ось деревня Березівка сотника Ондрія Голуховича — в ній панський двір та 154 чол. підданих; се чисїо панська поміщича оселя. Слобідка Троїцька Аркадіївської пустині: монастирських двірників 3, підданих 120; се монастирська державська оселя з підданими українцями. Хутір Протопопівка підпрапорного Ос. Зашелевського—підданих 54, мельників і скотарів 7. Слобідка Єрошевка полкового обозного Ковалевського — підданих 119. Маленький хутір Тарасівський пересічанського сотника Ф. Ковалевського — 9 підданих у 3 дворах і 3 мельників у 1 дворі. От такими були по соціальному складу населення оселі на Слобожанщині.

Виданий мною перепис слободських полків дає змогу обрахувати, скілько було у кожному полку усякого стану людей. Я обрахував числа по усіх полках і ось що вийшло: у Харківському полку козаків 17644, із котрих 5871 виборних і 11773 ї підпомошників (не включаючи сюди їх сусідів та робітників), великоросіян, котрі служили по грамотах в козаках, 186; великоросіян, котрі служили в козаках, але були перечислені у ландміліцію у подушний оклад, 1761, а підданих усяких державців 15322, не включаючи сюди робітників на хуторах та подвір'ях. У Харкові були ще цехові та великоросійські купці й разночинці. У Охтирському полку було 7373 козака, 18195 підпомошників, 9162 підданих і 14 великоросіян, котрі служили в козаках. У Ізюмському полку — 3550 козаків, 11423 підпомошника і 9280 підданих, 104 великоросіянина, котрі служили у козаках, і 11 переведених у ландміліцію. У Сумському полку — 3695 козаків, 13918 підпомошників і 18476 підданих. Усього в чотирьох полках було 20489 козаків, 55309 підпомошників і 52240 підданих. Більш усього виборних козаків було у Охтирському полку, найменш — у Ізюмському; більш усього підпомошників було у Охтирському полку, найменш — у Ізюмському, більш усього підданих — у Сумському, найменш — у Охтирському. Підданих у всіх 4-х полках — трохи менше, ніж підпомошників, але далеко більше, ніж козаків. На кожний полк приходилося середнім ліком по 5122 козака, по 13825 підпомошників і по 13060 підданих. Сі числа дуже цікаві. Вони виявляють нам, чим була Слобідська Україна з соціального боку у другій четверті ХVІІI ст. Се була наполовину козацька країна, а наполовину вже поспільська, бо підданих у ній було тільки трішки менше, ніж козаків. У одних оселях козаки жили разом з поспільством, у других — осібно. Панських сіл, слобід та хуторів було вже дуже багато. Значить, вже в ті часи зложився стан державців-панів, котрі володіли землями і підданими і являли з себе той соціальний стан,з которого витворилося потім слободсько-українське дворянство. Володіла підданими, одначе, не одна українська старшина, духовенство і дехто з козаків (зовсім мало), а й великоросійські поміщики й волохи, і вони, як ми бачимо, у 1723 р. набрали дуже багато маєтностей. Найбагатщими державцями й земельними власниками у Слобожанщині із слободсько-українських старшин були Квітки, Донці-Захаржевські, Кондратьєви, Шидловські, Осипови, Голуховичи, Нестерови, Ковалевські, Черняки, Защелевські, Куликовські, Лесевицькі, Надаржинські, Єфімови, Перекрестови, Карпови, Поливоди, Бугаєвські, Боярські, Федорови, Бистрицькі, Данилевські, Лесеневичи, Капустянські, Пештичі, Двигубські, Сошальські, Картаві, Семичеві. З великоросіян та волохів: кн. Крапоткін, Дунін, Дашкови, Безобразови, Матюшкини, Кантемири, Реткини, кн. Голіцин, кн. Юсупови, Кигичи; особливе місце займає харківська поміщиця велика княгиня Лизавета Петрівна (потім цариця); з Гетьманщини — Полуботки, Лизогуби, Чарниші. 

Сей список дуже неповний, бо я брав тільки тих державців, котрі володіли не менш, як сотнею підданих. Окрім того, тут зовсім немає панів, котрі володіли підданими в Острогозькому полку, бо нема перепису сього полка Хрущова у 1732 р. (може, він і є, але його не знайшлося в архиві Харківської Казенної Палати; а цікаво було б його десь розшукати).

Я видав реєстри колишньої слободсько-української старшини й інших осіб, котрі мали підданих, по всій Слободсько-Українській губернії у 1767 р., коли прийшлося слободсько-українському дворянству вибірати представників у Катеринську комісію для утворення нового уложення. Тоді й злаштували реєстр, у котрому показано, скільки хто мав за собою підданих. Слободсько-українська губернія поділялася тоді на п'ять провін­цій, як колись було п'ять Слободських полків; кожна провінція ділилася на комісарства, як колись полк на сотні. Сей реєстр показує нам, скільки з Слободських полків у новій губернії залишилося власників землі і підданих, скільки сі власники мали підданих. Із сих власників і утворилося слободсько-українське дворянство. Треба до сього додати, що декотрі з старшин зовсім не мали підданих, але яко старшини приймали участь у сих дворянських виборах, хоча вони ще не були такими дворянами, якими були їх російські товариші, і змагалися тільки, щоб їх записано було у російські дворянські книги.

Я не буду перелічувати усіх сих дворянських фамілій — вони надруковані в моїх «Матеріалах», я тільки визначу серед них тих, котрі мали не менш сотні підданих. У Харківській провінції їх було 33 чол.*;

Це були: підпрапорний Картавий, секунд-майор Логачев, полковий осавул Ковалевський, абшитований суддя Ковалевський, підпрапорний Ковалевський, ад'ютант Ольховський, ад'ю­тант Харківського гусарського полка Ковалевський, абшитований поручик Авксентьєв, пору­чик і комісар Черняки, генерал граф Гендриков, жінка бригадира Капниста, полковниця фон Циглерова, полковник Куликовський, полковий квартирмистр і підпрапорний Боро-даєвський, сотник Авксентьєв, удова осавула Карпова, підполковниця Полтева, майорша Шидловська, генерал граф Девіер, жінка генерала князя Кантемира, удова дійсного статського радника Спичинська, генерал князь Кильдяшов, полковниця Квіткина, абшитований секунд-майор П. Щербінін, абшитований секунд-майор Дунін, абшитований капітан Земборський, поручик Яків Квітка, прапорщик Гр. Квітка, полковий писар Романовський, удова сотника Голуховичева, підпрапорний Квітка, Григорій Квітка. 

в Ізюмській — 40

Абшитований генерал Мейер, майори: Заруднев, Кирилов, поручик В. Шидловський, Датгнлевськяй, Андреєв, прапорщик Скерлет, на службі майор Мечников, Заруднев, із слободсько-українських старшин — поручики Лисиневич, Сошальський, Капустянський, Купчинов, вахмистр Зайцов, капрал Богуславський, полковий писар Любицький, комісар Капустянський, сотники Бистрицький, Зимборський, суддя Капустянський, полковий хорунжий Адамов, під­прапорний Дацький, абшитований ротмистр Горожан, сотники Іван Пештич, Височин з братом підпрапорним, Ол. Сошальський, Іван Ляшенко, Д. Купчинов, удови бригадира Ванческула, полковника Мерескула, підполковника Капустянського, вахмистра О. Пештича, підполковника Валковського, підполковника О. Краснокутського, М. Милорадовича, бригадир Булацель, полковник М. Куликовський, підпрапорний Р. Картавий, удова Р. Шидловського, удова полковника М. Донця-Захаржевського. 

у Охтирській — 27 ***; 

***Секунд-майор Ст. Лесевицький, жінка підпрапорного Негребицька (Надаржинська), ротмистр Карпов, поручик і прапорщик Карпови, полковий суддя Карпов, удова майора Надаржинська, підпрапорний М. Надаржинський', секунд-майор Зворикін, жінка бунчукового товариша А. Миклашевська, комісар М. Нахимов, поручик князь Дм. Кантемир, полковий комісар Охтирського гусарського полка генерал Подгоричані, прапорщик Павлов, абшито­ваний прапорщик Боярський, полковий обозний П. Боярський,удова поручика Осипова, полковий обозний Прилуцького полка Огронович, підпрапорний Коновніцин, підпрапорний М. Боярський, удова ротмистра Лесевицького, удова полковника Лесевицького, абшитований підпрапорний Верещагін, прем'єр-майор Хрущов, абшитований поручик Хрущов, абшитований прапорщик М. Абаза, капітан Смаковський, сотник Гадяцького полка Биковський, бунчуковий товариш Кобиляцький. 

в Сумській — 46 ****; 

****Абшитований статський радник Шубський, абшитований полковник Кондратьєв, абшито­ваний секунд-майор Анненков, абшитоваьшй ротмистр, Савич, абшитований суддя Руба-нов, полковник М. Донець-Захаржевський, прапорщик Кондратьєв, абшитований поручик Кондратьєв, бунчуковий товариш Лизогуб, абшитований Антонов, абшитований полковий осавул Подлєсний, абшитований полковий осавул Алферов, абшитований сотник Подлєсний, підпрапорний Кондратьєв, надворний радник Юдин, бунчуковий товариш Лизогуб, поручик І. Куколь-Яснопольський, прапорщик Подольський, колезький регістратор Курський, абшитований осавул Давидов, підпрапорний Давидов, удова сотника Романова, жінка статського радника Бестужева, жінка полковника графа фон Волькенштейна, жінка секунд-майора Бурова, абшитований полковий обозний Савинов, абшитований осавул Глуховцев, абшито­ваний поручик Апостол-Кигич, їв. Романов, Ямпольський, підпрапорний Кондратьєв, підпра­порний Апостол-Кигич, бунчуковий товариш Полуботок, вахмистр Красновський, абшитований суддя Пустовойтов, сотник Романов, підпрапорний Штенин, генерал Аршеневський, князь А. А. Голіцин, духовник і протоієрей Дубянський, сенатор Я. Шаховський, полковник Полозов, князь Шаховський. 

у Острогозькій — 12***** 

*****Бригадир Ст. їв. Тевяшов, полковник Бедряга, суддя Татарчуков, поручик Лисаневич, капрал Єршевський, поручик Москаленков, полковий писар Тимошенко, ротмистр Сіверський, поручик Тевяшов, підпрапорний Куликовський, секунд-майор Лисаневич.

у п'яти полках таких панів-державців, у которих було більше сотні підданих, було тільки 148; більш усього було їх у Сумській провінції, далі йшли Ізюмська, Харківська, Охтирська і Острогозька. Але між ними були такі магнати, котрі .мали по декілька тисяч підданих. У Харківській провінції: гр. Гендрихов мав 1206 підданих, полк. М. Куликовський — 878, майорша Шидловська—1325, кн. Кантемирова — 643, Спичинська — 2131, Щербінін— 1858; у Сумській: Кондратьев — 5958, Анисимов (по жінці Кондратьєвой) —5071, Савич — 709, сотн. Савич — 1631, Лизогуб — 708, Куколь-Яснопольський — 622, Полуботок 1523, кн. Голіцин — 4514, духовник цариці Дубянськи— 1792, кн. Шаховсь-кий — 797, фон Волькенштейн — 652; у Охтирській: Надаржинська — 1315, Подгоричани — 642, Осипова — 1791, Коновницин — 905, Абаза — 808; у Ізюмській: Захаржевська — 2614, Краснокутська — 1283, Шидловська — 747, Данилевський — 622, Заруднев — 854, Сошальський — 605; у Острогозькій: бригадир Тевяшов — 2657, полковник Тевяшов — 4256, Татарчуков — 961, Єрошевський — 847. Усіх тих, котрих зачислили для виборів у комісію немов би то на правах дворян, було 602; 71 у Острогозькій провінції, 127 у Харківській, 149 у Ізюмській, 144 у Охтирській і 111 у Сумській. Деякі з них зовсім не мали ні підданих, ні великоросійських кріпаків, ні навіть маєтностей. Але з усіх них утворилося слободсько-українське дворянство. Його походження, як ми бачимо, було таке ж саме, як і дворянства малоросійського — Лівобережної України. Ріжниця була, здається, тільки у тім, що серед слободсько-українських дворян було трохи більше російських поміщиків, ніж серед малоросійських дворян теперішньої Чернігівської та Полтавської губерній.

Досі ми давали звістки про численність різних станів в Слобожанщині і про їх походження і зріст. Тепер нам треба звернути увагу на питання про усякі їх одбутки, бо від сих одбутків залежала і їх численність. Переходити з одного стану у другий ще було можливо вільно: посполітий міг перейти в козаки, але не усякий мав спромогу одбувати козацькі одбутки, котрі потребували, щоб чоловік був досить заможним хазяїном або мав у себе робітників.

Яка ж була військова служба у козаків? Козаки повинні були при потребі виступати в похід озброєними, содержуючи себе на свій власний кошт. Вони справді приймали участь у всіх походах, котрі ми бачимо у Російській державі в другій половині XVII і у перших 65 роках XVIII ст.: у повстання гетьманів Виговського й Брюховецького, Орлика; у січах з Турціею і Кримом. В царювання Федора Олексійовича у 1677—1678 рр., коли турки та татари обложили Чигирин, боронили його козаки Сумсь­кого й Охтирського полків на чолі з полковником Давидовим; слободсь-кі козаки приймали участь в поході на Крим кн. Голіцина, в Озовських походах Петра (у Острогозькому полку дома залишилися тільки старі та малі), в поході кн. Долгорукого на Перекоп. Полчане мусили достачати провіант та хури не тільки для себе, а й для російських полків. Настала велика шведсько-російська війна — і в ній слобожане теж прийняли участь. Карл XII спустошав Охтирщину, і Петро Великий робив розпорядження.про оборону Охтирки, Харкова і інших міст. Два роки тисяча слободських козаків на чолі з харківським полковником Григорієм Семеновичем Квіткою воювали в Персії. З 1709 по 1734 р. на зміну їм посилали нових. В царювання Анни слободські козаки ходили у Литву підтримувати Саксонського курфюрста, котрий домагався польської корони: ходили вони і в Крим у 1736 р. в походи Мініха, там вони стратили багато козаків і старшини в січі при Чорній Долині і повернулися додому тільки для того, щоб знов іти оберігати гряницю од татар. У 1737 і 1738 рр. їм було безмірно тяжко: для походу 1738 р. од їх вимагали — од кожного з п'яти полків — по 1000 чоловік з старшиною; кожному козакові треба було дати амуніцію і.по два надійних коня, провіанта на 5 місяців з хурами і погоничами, проводарів на байдаках по Дніпру і на Тор, 12 000 волових хур. Окрім того, слобожане повинні були годувати російські полки на зимових квартирах, давати провіант і фураж. Все те слобожане повинні були вистачати під пострахом тяжкої кари — навіть смерті. Укупі з сим слобожане мусили скомплектувати і содержувати з своїх же козаків драгунський полк. Слобожане тоді тисячами почали переселятися на Дін і в інші місця. У 1739 р. слободських козаків погнали у Молдавський похід. У 1746 р. в царювання Лизавети Петрівни їм треба було виступити в поход за гряницю Росії і прийняти участь у боротьбі за австрійську спадщину, підтримуючи право Марії Терезії; до сього діла у них було стільки інтересу, скільки до позаторішнього снігу, а у 1757 р. вони билися біля Грос Егернсдорфа проти Фридриха Пруського і поверталися додому ледве не пішки, загубивши од недостачі корму всіх своїх коней. Се була справжня імперіалістична політика, од котрої дуже солоно приходилося слобожанам. Окрім сих походів слободські козаки знемогли і тратили сили у так званих «командіраціях». Козаків почали засилати вже не тільки воювати, але й на усякі земляні роботи яко простих робітників. У 1697 р. їх вислано, щоб поновити Кизикерменську кріпость, а з 1719 р. їх почали висилати на «канальні роботи» — себто проводити Ладозький канал. З кожних семи дворів брали по одному робітнику. Замість козацької зброї слобожане мусили брати з собою тепер заступи, лопати та сокири. У Петербурзі їм видавали дуже злиденний провіант, а його повинні були оплатити їх земляки; з сих земляків збирали ще на се діло й гроші — по 8 1/2 карб, на 8 місяців з кожних 6 дворів. Канальні роботи велися до 1723 р. і знищили слобожан не менш, ніж татарські напади, про котрі ми казали раніше. Ось народна пісня про тяжку канальну роботу:

Ой ви хлопці, прекрасні молодці,
Та де ваші рушниці?
А наші рушниці в пана на столиці,
Ми, молодії, сидимо в темниці.
Ой ви хлопці, прекрасні молодці,
Та де ж ваші жупани?
А наші жупани поносили пани,
Нас, молодих, забили в кайдани!
Ой дали нам, хлопцям, широкі лопати,
Да послали хлопця молодого
Да канави копати.
Ой летів ворон да із чужих сторон,
Да літаючи кряче,
Ой сидить хлопець та над канавою
Та жалісно плаче.
Ой летів ворон та із чужих сторон,
Да летачи в гору крикнув —
Ще ж бо я, хлопець, хлопець молоденький,
Ой тутечки не привикнув!
Ой продай же, тату, та воронії коні
Да викупи мене, хлопця молодого,
Із темної неволі.
Ох не буду, сину, коней продавати,
Ой не буду тебе, хлопця молодого,
Із неволі викупляти.

Люди гинули од суворого клімату, од хвороб та недостатків, а ті, що залишилися дома, знищувалися од тих зборів, котрі вони мусили на них вистачати. Мерло людей на сих проклятих канальських роботах багато: у одному тільки 1721 р. вмерло 260 козаків. У 1728 р. посилали козаків у Персію, у Гилянський похід. Далі почалися їх «командірації» у Саратов, у Бахмут. У 1731 р. почалося будування Української лінії На кілька сот верст у степу треба було викопати широкий рів та висипати високий вал, будувати кріпості, редути та редани, копати колодязі там, де не було річної води, гатити гатки, де були болота, прокладати широкі дороги і мостити для війська мости. Полчане повинні були достачати з 10 дворів по одному робітнику, на кожних 10 робітників дати одну хуру, а на ватагу в 50 чоловік ще й плуг з волами. Вони повинні були узяти з собою на три місяці провіанту, сокири, лопати, мішки, щоб носити в них землю, зброю, навіть гармати, щоб боронитися од татар. Будувалася лінія і в 1732, і у 1733 р. Се був найтяжчий одбуток для слободських козаків, котрі намагалися ослобонитися од неї усяким робом — заможні давали хабарі, убогі кидали оселі й тікали світ за очі од сієї каторги. Коли слобожане під спекою гарячого сонця копали рови, насипали вали та будували кріпості, їх власні ниви залишалися незжатими.

laquo;Посіяли, поорали,— каже пісня,— да нікому жати: пішли наші козаченьки лінію копати». «їхав козак за лінію — та й вельми надувся; їде козак із лінії — як лихо зігнувся»,— каже друга пісня, зложена у Гетьманщині про лінейну роботу козаків Лівобережжя.

Зимою було холодно, а літом треба було готувати новий наряд, людей та провіант на лінію. Лінію збудували, але і після того «командірації» на неї не переводилися; треба було її захищати і поновляти. І ось ті козаки, котрих туди силоміць висилали, утікали з дороги, утікали з самої ненависної їм лінії. Не дивно, що випали такі нещасливі роки коли більшість козаків була у розгоні. З Петра Великого служба козаків зробилася занадто суворою. Улітку, коли починалася жнива та косовиця, треба було одбувати «компаменти» — військові збори. У царювання Анни з полків виділили регулярні роти, в котрих була вже справжня армійська муштра, а потім і регулярний гусарський полк, регулярному строю почали навчати і усіх козаків — все те віддаляло козака — хазяїна і землероба — від його хазяйства, з котрого він жив і содержував своє сімейство. Козак не почував себе вільним навіть у своїй власній хаті, бо там проживав у нього «консістент» — кватирант-москаль якого-небудь регулярного армійського полка. Козакам приходилося не тільки тіснитися в своїх помешканнях для консістентів, але й вистачати їм провіант та фураж. Усі ті тяжарі несли й виборні козаки, і підпомошники, і їх підсусідки. 

Підпомошники, або міщане, інакше козаки городової служби, теж несли великі одбутки: харківські міщане мусили давати дьоготь, смолу, пеньку, полотно, вози й колеса, хомути, сідла й таке інше, возили у Бєлгород лубки, давали хури для перевозки. Майстри з міщан — ковалі, кравці, чоботарі, теслі, ткачі — посилалися в полки та в міста для усякої роботи; годували коней і возили для них у Бєлгород фураж; з них брали людей на варту у місті. Вони повинні були содержувати як слід і поновляти кріпость і наймати вартових і воротників (коло воріт). По царській жалованній грамоті 1700 р. замість збору по карбованцю підпомошники повинні були давати підмогу виборним козакам— компанейцям, між котрими їх і поділили, щоб ті виборні козаки тою їх підмогою були озброєні, мали коней у походах й запасами укомплектовані. Підпомошники помагали виборним козакам грішми для покупки коней, зброї, сідел, одежі. Сих видач тоді не записувалося. Між старшинами підпомошники у Харківському полку розписувалися так: судді, осавулові, ротмістрові, полковому писареві, город­ничому визначалося по 10 дворів, підпрапорним — по два двора; люботинському сотнику — 25. У Сумському полку: полковникові Осипову куренних 55, полковому судді 15, сотникам от 5 до 15. У Ізюмському — полковому обозному 11, судді 10, сотникам по 10. У Острогозькому — обозному 10, осавулові 14, судді 15, писареві 10, осадчому 12, усього 1818 дворів і 6723 чол. Підпомошники були розписані по полках так: у Харківському полку 227 дворів і 1202 душі, у Сумському — 333 двора і 1492 душі, у Охтирському — 616 дворів і 2029 душ, у Ізюмському — 322 дворів і 1202 душі, у Острогозькому — 320 дворів і 959 душ. Після реформи кн. Шаховського у Харківському полку було положено: полковникові 15 дворів, полковому обозному 7, судді і старшому осавулові по 6, ротмістрові 5, молодшому осавулові 4, писарям, хорунжому і сотникам 3 двори. Сотенній старшині давалися підпомошники по списку, зладженому полковником. Давалися підпомошники офіцерам і навіть простим драгунам регулярної роти. Офіцерам давали більш заможних підпомошників, котрих примушували до підданства і до робіт, а не до козацької підпомоги. Коли регулярна рота була скасована, підпомошники були розписані поміж виборних козаків. У такі приватні роботи, немов справжніх підданих, оддавали підпомошників і козацькій старшині. Ротмістр Харківського полка Нестеров посилав козаків першої сотні у свої партикулярні посилки, а підпомошників сих козаків примушував до своїх партикулярних робіт і се робив 10 років. Один з них, ткач Турченко, мусив виробляти на ротмістра полотно безденежно і навіть на своїх харчах, а коли одмовлявся, приходили за ним козаки від ротмістра, били й забірали його на роботу. Інші робили земляні роботи, жали хліб і громадили, копали й пололи на його городах, косили сіно, возили на своїх хурах хворост, так що не мали часу працювати на свою власну користь. Швець Цибуля мусив робити для ротмістра чоботи й черевики. Слюсар Павло повинен був робити й чинити йому ножі, замки, рушниці, скрині, крючки до дверей і вікон, а коли одмовлявся, його били киями і держали у тюрязі під калавуром. Такої ж приватної роботи домагався Нестеров і від інших підпомошників, котрі через те не могли одбувати служби й знищилися у свойому домашньому хазяйстві. Є. Щербінін, як ми побачимо далі, скасовуючи козаччину, покликався на безладдя у відносинах підпомошників і козаків. Підпомошники не тільки давали підпомогу козакам, але нерідко й заміняли їх у походах. Для поповнення козацького компута перш усього зверталися до козацьких родичів та свояків, а потім і до підпомошників. Посилали підпомошників і у всякі командірації замість виборних козаків, але вони йшли туди іноді без зброї, бо справді краще володіли ралом, ніж шаблюкою. Тих підпомошників, котрих командіровали для захисту Слов'яно-Сербії, тамошні сербські офіцери-поміщики повертали немов у кріпаків, примушували їх обробляти для себе землю, орати її, засівати, косити сіно й хліб, одбірали у них провіант; підпомошники утікали, але на їх місце треба було присилати нових.

Городова служба теж була нелегка. Треба було содержувати та поновляти кріпость; і в сьому мусило мати участь усе населення окрім старшин, виборних козаків та духовенства, а допомагали сотняне усієї округи і панські піддані. Після пожару Харківської кріпості, наприклад, у 1732 р., її треба було будувати немов спочатку і для сього треба було мати 1000 робітників — і то влітку, в косовицю та в жнива; приходило менш, ніж треба було, а ті, що приходили, розбігалися. Теж було і у 1748 р. І не дивлячись на великі тяжарі, поновили Харківську кріпость дуже погано, так що приходилося знову її поновляти. Так було і в інших містах і навіть містечках, де були кріпості, а вони, як ми знаємо, були у багатьох із них. І усюди се була натуральна повинність, котра завжди буває дуже тяжкою. До городової служби належала теж мостова повинність — будівля та поправа мостів та перевозів на річках; у сьому приймали участь теж усі сотняне. У Харкові був один тільки великий міст на р. Лопані, але і він був дерев'яний. На р. Харкові були дві гатки, а коли весною їх проривало, люди перевозилися на паромі. У 1749 р. міст на Лопані був такий старий, що їздити по ньому було зовсім неможливо, та й піші теж боялися ходити по ньому. Повітові люди й козаки не хотіли везти дерева, бо дерево зтрачувалося на приватні будівлі; не їхали будувати ті частини моста, котрі випадали на їх долю. Треба було будувати та поправляти полкові й сотенні ратуші й інші будинки. Треба було відбувати й натуральні поліційські обов'язки щодо пожарів. Занадто тяжкими відбутками були постойна та поштова повинності. Навіть ті регулярні війська, котрі тільки проходили через городи, робили великі утиски їх мешканцям — грабували людей, брали провіант та фураж, били козаків. Зі Шведської баталії, з 1710 р., Слободські .полки зробилися постійною винтер-квартирою регулярних військ, котрі брали усе, що їм було потрібно, без записів. Один Харківський полк у 1712 р. мусив содержувати три армійських регулярних. Вони забірали провіант без усякої справедливості, що у кого знаходили; через те багато козаків знищилося і покидало свої оселі. За 37 днів населення вистачило 1025 четвертей хліба, 477 четвертей борошна, 429 пудів сіна, 61 кінську і 483 волові хури. Окрім регулярних полків слобожанам приходилося содержувати ще й волоського господаря Кантемира з його боярами і жолнірами, коли він оселився після Прутського походу Петра у Харкові і получив право збірати фураж та провіант і по розписанію, і чого забажає; забірали посліднє у старшин та козаків Харківського полка. Видавалися укази та інструкції, щоб сю тяжку повинність зробити принаймні більш справедливою та рівною: одного пішого повинні були содержувати 36 чол. мужського полу, а одного кавалериста — 50. Зимою постояльці проживали у слобожан, а літком перебіралися у лагері й получали гроші на життя з населення. Для збору сих так званих «порцій та рацій» з підданих назначали великоросійських дворян. З кожних 50 чол. підпомошників та підсусідків платилося по 1-й порції та по 2 рації, а грішми це виходило по 18 3/4 коп., а з підданих по 21 коп. У часи Кримських походів Харків зробився гоф-квартирою для високого генералітету і війська. У 1736 р. через се слобожанам було заборонено продавати за гряницю хліб, горілку й рогату худобу. Разом з малоросійськими полками слободські повинні були вистачати 100 000 четвертей муки і 50 000 четвертей вівса та одвезти їх у Крим, а також дати 1000 волів «за платню», але коли слобожанам приходилося потім згадувати про сю платню, вони мусили згадувати свою ж таки пословицю: «казав пан — кожух дам, та й слово його тепле». Народна пісня так згадує про погоничів-козаків, посполітих та чумаків у Кримських походах.

Ой по горах сніги лежать, 
По долинах води стоять, 
А по шляхах маки цвітуть; 
Тож не маки червоненькі. 
То чумаки молоденькі 
Битим шляхом у Крим ідуть. 
Гомін, гомін по діброві, 
Туман поле покриває, 
Мати сина прикликає: 
«Вернись, сину, до домоньку.
Змию тобі головоньку»! 
Ізмий, мамо, само собі, 
Або моїй рідній сестрі: 
Мені змиють дрібні дощі, 
А розчешуть густі терни, 
А висушить ясне сонце, 
А розкудить буйний вітер! 
Пішов чумак співаючи, 
Стара мати ридаючи.

У 1739 р. одному Харківському полку треба було вдовольняти провіантом та фуражом 5 полків з їх штабом, половину без усякої платні, а другу половину по квитках. А тоді й самому населенню нічого було їсти: хліба не уродило, а постої, командірації повитрусили усі колишні запаси, які у кого були. Ніколи ще не було трудніше Слободським полкам. Мабуть тоді, провожаючи військо ген. Лассі у похід, український юмориста зложив оттаку віршу: «Москалики-соколики: поїли наші волики, а як вернитесь здорові, поїсте й корови». Видавалися укази «об уравнительности» постою, але на ділі ставили москалів-постояльців навіть у таких персон, у яких їм жити зовсім було не положено, наприклад, у духовенства. Побачив наостанок сам центральний російський уряд, що у Слобідчині наступає голод, тоді ослобонили слобожан на один рік від постачання фуража та провіанта на армійські полки. Коли воцарилася цариця Лизавета, вона видала особливий указ, щоб ввести в се діло хоч який-небудь порядок та справедливість, а скарг-суплік було подано тоді слобожанами стільки, що прийшлося для розбору їх утворити особливу комісію. Але порції та рації не були скасовані і, як і перше, приходилося давати їх на консістентів; не без того щоб і тепер не робилися утиски слобожанам.

Повинні були слобожане одбувати і поштовий одбуток. «Екстракт о Слободських полках» свідчить, що козаки й підпомошники у всіх полках, окрім Острогозького, робили грошову складку — купували коней, наймали поштарів, давали їм провіант і фураж. Генерали та командіри брали поштарів з прогонами, а той без них, а як не було коней на пошті, то брали й обивательських коней та поштарів, а коли їм не давали, били людей і брали силоміць, од чого робилися селянам великі тяжарі і вони дуже нищилися. Так було до 1732 р. У Слободських полках було тоді 284 поштових коня, 113 поштарів, на котрих ішло 2788 1/2 карб., окрім провіанта та фуража, якого виходило дуже багато. У 1734 р. заведені були у Слободських полках регулярні пошти, спочатку без прогонів, а потім тільки за прогони. Участь у сьому одбуткові мусили прийняти й державці маєтностей. При цариці Лизаветі поштова натуральна повинність була скасована і пошту содержували приватні поштодержателі на особливих умовах. Але кошти вистачали на се діло усе ж таки козацькі підсусідки, підпомошники та панські піддані.

Козацькі підпомошники та піддані повинні були давати грошові внески й хлібні одбутки, щоб содержувати місцевий полковий уряд. З «Екстракта о Слободських полках» видко, що до армійської реформи кн. Шаховського сі збори йшли на полкових, сотенних, канцелярських і ратушних писарів, на полкових осавулів, хорунжих, військову музику, на степових гряничних вартових, пушкарів, полкових кінних вартових, полкових попів з дяками, ратушних вартових, городничих, цілюриків, коновалів, на канцелярські та ратушні трати. Видавалося борошно, пшоно, овес, сухарі і сіль. Коли утворилася «Комісія учрежденія слободско-українських полків», її тож прийшлося содержувати на сей же кошт; прийшлося також видавати з нього й драгунам регулярних рот і то з немалими утисками, а потім гусарському полку; для сього наложили нові збори на підпомошників в 22 1/2 коп., а на підданих в 19 3/4 коп. З підпомошників та підданих збіралися окрім того гроші на регулярні полки, котрі мали квартири у Слобідчині — по 18 коп. з підпомошників і по 21 коп. з підданих (з ревізької душі). Платили й козачі свойственники десятикопійочний оклад. Се все були окладні збори.

Але були й неокладні, й наприклад, присуди (судебні пошлини), кінський збір, котрі збіралися полковою канцелярією. При грошових і хлібних зборах бували й утиски місцевого свого ж таки козацького уряду. У 1712 р. харківська старшина й козацтво подали супліку на свого полковника Куликовського за те, що він їх посилав на партикулярні роботи й самовольно розпоряджався полковими зборами,

Одбутки підданих. Тепер звернемо увагу на ті відбутки, котрі оддавали піддані своїм панам старшинам і усяким державцям. Звістки про сі одбутки ми беремо з перепису Слободських полків Хрущова 1732 р. Підданні села Основи та деревні Верещаківки (під Харковом) чиншу свойому панові полковнику Квітці не платити, а одбували на нього усяку роботу, і скільки днів на тиждень, не сказано, мабуть, через те, що се й не було визначено. Піддані сотника Петровського у м. Вовчому робили на нього по одному дню у тиждень: косили сіно, хліб, возили дрова і усякі інші роботи робили. Піддані підпрапорного Протасова у Тишках працювали по два дні на тиждень — орали та сіяли хліб, косили сіно, возили дрова, гатили гатки для млинів; з трьох млинів збірали на рік по 20 четвертей хліба. Піддані Протопопова у Церкунах працювали по одному дню у тиждень, у підпрапорного Попова ні чинша йому не давали, ні працювали на нього, а тільки проживали у куплених у нього подвір'ях. У слободках містечка Деркачів піддані працювали по два дні; з 7 млинів ішло 60 четвертей борошна; з двох винниць було доходу ЗО карб. Піддані сумського полковника Осипова у с. Коротичі (44 дворів, 56 хат і 156 чол.) платили усі укупі 100 карб, чинша. Піддані Левандовського та Ковалевського у с. Пісочині, котрі були осажені у 1720 р., не одбували ніяких робіт, а піддані сотника у с. Хотомлі, котрі теж були поселені у 1720 р. на купленій землі, робили на його по 2 дня у тиждень. Піддані полковника Донця-Захаржевського гатили греблю на млин, з млина йшло панові 100 четвертей борошна. Піддані сотника Квітки, котрі поселені були у 1729 р. на хуторі Дуваниому, ніяких робіт не робили, а тільки по приказу пана сотника возили йому дрова. Піддані козака Попова у слобідці Борашевці працю­вали на нього один тиждень на рік (косили сіно, гатили греблю на млин). Піддані судді Квітки на хуторі Свічному косили йому сіно. Піддані сотника Бульського на хуторі його біля Мерехви і Харківського монастиря гатили греблю на млин: з млина Бульський мав 20 четвертей борошна, а монастир — 6 четвертей. Піддані сотника Ковалевського на хуторі Тарасівському ні чиншу не платили, ні робіт не робили. Піддані Курязького монастиря на його хуторі ні чиншу не платили, ні робіт не робили. Піддані городничого Голуховича на хуторі Залютиному, котрий був поселений у 1730 р., робили по одному дню у тижднь. Піддані князя Крапоткина на хуторі його Гути працювали на його заводі, котрий давав йому на рік 200 карб, доходу. Піддані цесарівни Лизавети Петрівни у селі Веселому працювали на неї по 2 дня (їх було 576 чол.). Піддані міста Нової Водолаги та слобідки Малої Водолаги платили чиншу по 1407 карб. на рік (тих і других було 3148 чол.), себто по 1/2 карб, з чоловіка. Піддані Охтирського Троїцького монастиря і вдови полковника Перекрестова села Микитівки робили на них 3 дні у тиждень. Піддані сина сумського полковника Осипова села Лутище робили на нього два або три дні. Піддані села Жигалівки робили по 3 та 4 дні у тиждень. Піддані сотника Лесаневича слобідки Криничної не робили ніякої роботи, бо ще не вийшли урочні вільготи. Піддані полковника Шидловського у слободі Богуславській, котра заселена була тільки у 1731 р., мали вільготи на 4 роки, а коли сі роки вийдуть, мусили б робити усяку роботу. Піддані генерала Матюш-кина у слободі Протопопівці (1147 чол.) платили 100 1/2 карб, чиншу, котрий розкладали самі проміж себе. Піддані осавула Двигубського у слободі Дуванній не робили, бо ще не минули урочні вільготи, котрі були дадені на 4 роки. Піддані обозного Бистрицького у слободі Миколаївці, котра була осажена у 1730 р., одбували усякі роботи (значить, тут вільготних років було менш ніж 4). Піддані сотника Кондратьєва у селі Вірах возили йому у Сумидрова, робили і інші роботи, але хліба йому не сіяли. Піддані обозного Кондратьєва у селі Токарях та деревні Бобриках робили на нього улітку кожний день, окрім празників, а зимою по 3 дні у тиждень. Піддані у деревні Підлісковці, Бобриках, Стецьковці робили кожний день, окрім празників. Піддані Кондратьєва у селі Істороп платили чинша 14 1/2 карб, і працювали по 3 дні у тиждень. Підданні кн. Юсупова у слободі Григорошковці нічого не платили і не робили, а коли проминуть 4 роки вільгот, мусили б платити чиншу по 1 карб, з плеца — подвір'я. Піддані бунчукового товариша Полуботка давали чинш і хліб, і овес, і робили по 2 дні на тиждень.

Я наумисно повибірав усі зразки економічних обов'язків підданих до своїх панів-державців, включаючи сюди й монастирі у 4-х Слободських полках. Мабуть, так саме було і у Острогозькому полку, перепису котрого ми не маємо. Виходить так, що сі обов'язки не були усюди однакові — навпаки вони були дуже розмаїті — були й чинші, була й панщина, були чинші разом з панщиною, не бувало іноді ні чиншів, ні панщини (доки не вийшли урочні вільготи). Дуже часто панщина одбувається по потребі, і зовсім нема вказівки на число днів панщини. Частіш усього, здається, була панщина 2 дні на тиждень, рідше панщина 1 і 3 дні, але бувала робота далеко легша. 4 дня панщини траплялося рідко. Зовсім випадкова була щоденна панщина, про котру ми привели усі звістки. Деякі піддані працювали на панських гутяних (стекольних) заводах. При млинах було багато мельників. У старих поселеннях були міцніші обов'язки, ніж у нових, але траплялося і так, що поселення були засновані у одному і тому ж році, а обов'язки підданих були неоднакові — се все залежало од того, які вільготи визначав для своїх слобожан пан-державця. З однієї грамоти 1709 р. ми дізнаємося, що піддані охтирського полковника Ів. Перекрестова у селі Лутищі одбували йому такі одбутки: орали лани, рубали й возили дрова і іншу працю робили і давали йому на рік по 12 карб, грошей, а у 1703 р. замість грошей дали йому 50 четвертей жита та 25 четвертей горіхів; окрім сього жінки їх давали йому з кожного двора по мотку ниток та по гусці та по курці на рік. Виходить усе-таки, що кріпацтво у Слободській Україні було не дуже тяжке, як порівняти його навіть з кріпацтвом у Гетьманщині. А з кріпацтвом російським його зовсім неможливо й рівняти. І от ся полегкість залежала головно од особливих обставин заселення і автономії країни.

Соціальні реформи центрального уряду за часи цариці Анни. Подивимося тепер, які соціальні реформи зроблені були у Слободській Україні центральним російським урядом. Той соціальний устрій, котрий ми бачили у Слободських полках, був зовсім одмінний од того, який панував у Московській, а потім Російській державі. І справді: у Московській державі ми бачимо служилий стан з боярством на чолі, посадських людей, крестьян — більш усього кріпаків, у Слобідчині місце служилих людей займали козаки, бояр не було, посадських людей та купців теж майже зовсім небуло; кріпаків теж не було, а були панські піддані, котрі мали право вільного переходу від одного державця до другого. У XVIII ст. у Російській державі утворився шляхетський, або дворянський стан, а у Слобожанщині його не було, бо козацька старшина вже тільки у другій половині XVIII ст., по скасуванню козаччини, після соціальної реформи Щербініна, почала перероблюватися у російське дворянство. Тоді ж щез і козацький стан, а підданих повернули у кріпацтво.

Московська держава не дуже охоче, але все-таки признала той соціальний устрій, котрий зложився в Слобожанщині по «старочеркасской обыкности», і за московські часи його центральний уряд не міняв. А вже з Петра почалися переміни. Перш усього Петро Великий наложив податок на підпомошників: по 1 карбованцю з душі у царську казну. Слобожане прохали одмінити сей збір. Грамотою 1700 р. цар збір одмінив, але тепер у кожному полку повинно було бути певне число козаків — у Сумському — 1230, у Охтирському — 820, у Харківському — 850, у Ізюмському — 250, у Острогозькому — 350, усього — 3500. У 1714 році для дітей козацької старшини вигадали новий чин підпрапорних і тим утворили немов початок старшинського шляхетного стану. Головинський помилявся, коли писав, що з козаками-переселенцями прийшли дворянські фамилії — Квітки, Захаржевські, Кондратьєви, Лесевицькі, Краснокутські, Ковалевські та іншіДворянство сих фамилій — се вигадки. Се усе були козацькі старшини, а не дворяне, не шляхта, хоч справді ся старшина й повернулася потім у російське дворянство. Стан підпрапорних, як і стан військових товаришів у Гетьманщині, підготовляв козацьку старшину, її дітей, до шляхетства, бо утворяв наслідування шляхетського стану. Помилявся Головинський і коли казав, що дворянство ділилося на шляхетство і простих панів; перші не мали права володіти підданими, а другі немов володіли, спочатку тільки підпомошниками, а потім почали володіти і маєтностями з підданими. Такого юридичного поділення панського стану на дві частини зовсім не було, як не було і взагалі панського стану — була козацька старшина, вона могла матий підданих, але мали їх не усі старшини. Підданих мали, як ми бачили, навіть козаки. А підпомошників мали й старшини й виборне козацтво; серед духовенства теж була козацька старшина, а не дворянство; і воно теж володіло підданими.

Соціальна реформа цариці Катерини II. Великі переміни у життю козацького стану були зроблені царицею Анною у звісних нам реформах князя Шаховського, а зовсім скасовані були слободсько-українські стани Катериною II. Ми оповідали вже про сю реформу щодо скасування автономії. Тепер додамо ще кілька слів про реформу станів. Коли козача служба була скасована, замість неї заведені були грошові відбутки на зразок тих, котрі одбувалися російськими станами. Козаків і підпомошників повернули у військових обивателів і обложили подушним, і ті, хто мав право курити горілку, мусили тепер платити у казну по 95 коп. з душі: таких тоді з'явилося 154 809 чол. мужського полу, а з жінками приблизно 300 000 чол. А ті, хто не мав такого права, мали платити по 85 коп.— таких було тоді 22 329 чол. мужського пола, а з жінками, мабуть, 45 000. Оклад сей щороку розкладався не по душах, а по заможності кожного. За сим станом ішли піддані, котрі платили вже тільки по 60 коп. з чоловіка, і їх було 328 814 чол., а з жінками, мабуть, 650 000 чол. Було ще 4 500 циган, але з них тільки 11 чоловік захотіли вести осіле життя. Виходить, що підданих було удвічі більше ніж військових обивателів, себто колишніх козаків та |х підпомошників. Цікаво було додати до сього, що, по свідоцтву академика Гюльденштедта (1774 р.) , вони платили по 60 коп. подушного, а окрім того працювали на поміщика по два дні у тиждень або давали по 1 карбованцю з хати поземельного, по 1 карбованцю з пари волів і по 50 коп. з робочого коня. Оттак зблизилися реформою Катерини II два стани — козачий та посполітський, але не підданні піднялися до козачого стану, а козаки опустилися до підданих, бо й ті, і другі були обложені подушним, а щодо залежності, то піддані залежали од панів, а військові обивателі підпали у залежність од казни яко казенні обивателі, себто немов казенні посполиті, або піддані. Далі їх зрівняли і щодо некруцького, котрого давніше козаки зовсім не знали. У царювання Павла, військові обивателі та піддані почали вистачати некрутів на спільних з усією Росією підставах. Переходи та переселення народу у Слободсько-Українській губернії були суворо заборонені. Губернатори сусідніх губерній мусили не пропускати до себе слобожан. Од реформи Катерини виграли тільки козацькі старшини, бо вони тоді перевернулися у російських дворян і швидко — у 1785 р.— получили таку ж жалованну дворянську грамоту, як і російські дворяне. Була заснована особлива дворянська комісія, щоб розглядати доводи старшин про дворянство, але Топографічне описання Харківського намісництва 1788 р. ще місцевих дворян не перелічує 152, а показує їх тільки реєстр 1794 р. (64 семейства), хоча можливо, що вони були вже і раніш, починаючи з 1785 р. Щодо військових обивателів, то вони не несли тепер ніякої військової козачої служби і, значить, мали більш спромоги займатися землеробством та усякими промислами. Ті, котрі проживали по містах, як, наприклад, у Харкові, зложили з себе городянський стан — купецтво та міщанство — коли введені були губернські установи 1775 р.; на.підставі їх у 1780 р. були засновані городські магістрати для міщан та купців, котрих зовсім, одначе, не об'явилося. А коли був уряд, треба, щоб були підлеглі йому міщане та купці. І ось вийшов указ військовим обивателям по містах Слободсько-Української губернії записуватися до міщанства та купецтва. У Харкові мусили вступити у міщанський або купецький стан усі обивателі по їх спроможності: хто об'являв у себе більш 500 карб, капітала, того записували до. купецтва, хто менш — до міщанства. Зложені були і нові цехи, теж підлеглі магістратові. У Харкові записалося у купецтво усього тільки З військових обивателя, до них пристало ще 5 купців з великоросіян, 8 з великоросійських міщан, 3 з «економічеських крестьян» 153, усього 14 купців, а усі остатні (2862 чол.) записалися у міщане. По інших містах Слободсько-Української губернії записалося з військових обивателів у купці далеко більше — 276 чол., і у міщане 3524.

Декотрі записалися до нових цехів. У Харкові збільшувалося число чужогородніх купців. Купців першої гільдії зовсім не було, було купецтво тільки другої та третьої гільдій

Оттак складалися нові стани у колишній Слобожанщині після реформи Катерини, котра скасувала старий її соціальний козацький устрій і ввела ті стани, котрі були у всій Росії.

<< | ЗМІСТ | >>