Главная » Статьи » История Змиевщины

Ще раз про Шарукань. До 900-річного ювілею антиполовецького походу князя Володимира Мономаха

print bookmark Опечатка Озвучить en de ch

УДК 908(477.54-2)
ББК 63/64(4УКР-4ХАР-2)

ЩЕ РАЗ ПРО ШАРУКАНЬ.
ДО 900-РІЧНОГО ЮВІЛЕЮ АНТИПОЛОВЕЦЬКОГО ПОХОДУ
КНЯЗЯ ВОЛОДИМИРА МОНОМАХА

_____________________________________

© Ю. А. Коловрат-Бутенко
(OrcidID: 0000-0002-3294-3308, ResearcherID: G-9509-2016, Google Scholar ID: uS94OvgAAAAJ)
Змиевское научное краеведческое общество

У березні-квітні 2011 р. виповнюється 900-річний ювілей антиполовецького походу князя Володимира Мономаха у Подонеччя.

В часи розвиненого середньовіччя територія нашого краю була дуже слабо заселеною. Зокрема цей факт відмічають О. О. Тортіка, В. В. Колода та ін. дослідники. Тільки-но минули часи величі Хозарського каганату: розбита військами Святослава Хороброго, пограбована та сплюндрована печенігами, а потім і половцями ця держава вже ніколи не відродиться. Зазначені події відбилися і на етнічній складовій населення басейну Сіверського Донця. Якщо хозари примусово переселяли з Кавказу на береги нашої річки іраномовні племена аланів, то зараз такого примусу вже не було і більша частина цього народу, що залишила по собі пам’ятки салтово-маяцької культури, повернулася на історичну батьківщину. Та якась частина аланів (або ясів, як їх називають руські літописи) залишилася.

Разом з тим майже вся частина лісостепового Лівобережжя Сіверського Донця (до впадіння у нього Жеребця) була включена до складу Руської держави. Колишні фортеці Хозарії стали руськими прикордонними пунктами. Такими є Змієве, Мохначанське, Донецьке та ряд ін. городищ. Згідно літописів існували у Подонеччі і неруські поселення: Шарукань (варіанти назви – Чевшлюєв, Осенів), Сугров (Сугроб) і Балін.

Життя півдненноруських земель не було спокійним. Весь час мирному життю русичів та осілих тут тюрків (чорних клобуків, торків, берендеїв) дошкуляли набіги половців. Саме з метою оборони від цих набігів руські князі організовували походи у степ.

На 1111 рік Русь вже не була єдиною державою, залишаючись при цьому більш-менш єдиною цивілізаційною та мовною спільнотою. Територія Подонеччя відійшла до Переяславського князівства. На початку ХІІ століття літописи чи не кожен рік пригадують антиполовецькі кампанії: 1103, 1106, 1107, 1108, 1109, 1111, 1116 рр. Останні два походи були спрямовані у басейн Сіверського Донця.

Походом 1111 р. керували лише два досвідчених князя – переяславський князь Володимир Мономах та Великий князь київський Святополк. Тут же перебувала княжа молодь, двоє синів Мономаха (Святослав і Ярополк) та ще п’ятеро княжичів. Це дає підстави вважати, що похід 1111 р. був не захисним, привінтивним, а скоріш за все, навчально-тактичним. Про це свідчить велика кількість молодих князів, для більшості з яких цей похід взагалі був першим.

Похід 1111 р. докладно описаний Іпатіївським літописом. Хронологія подій дозволяє відтворити його маршрут. 26 лютого військо коаліції руських князів вирушила з Переяслава. 3 березня, у п’ятницю, військо доходить р. Сули, подолавши 120 км (20 км/день). 4 березня перейшли Хорол. 5 березня, у неділю військо дійшло до р. Псел. 6 березня, у понеділок дійшли до р. Голтви, подолавши близько 25 км. 8 березня військо переходить Ворсклу, звідкіля військо йде 11 діб, коли 19 березня у неділю Святополка і Володимира зустрічають посли з міста Шарукань, а 21 березня, у вівторок увечері князі приймають капітуляцію міста. Враховуючи, що населення Шаруканя зустріло війська Володимира Мономаха з рибою і вином (християнська символіка), вірним буде припущення, що літописний Шарукань був населений ясами-аланами.

Відносно того, яке з сучасних міст слід вважати Шаруканем, єдиної думки не існує. Як дотепно вказує О. Зінченко: «Пошуки Шарукані для істориків давно перетворилося на захопливе змагання у науковій дотепності та ерудиції». Це питання досліджувалося такими вченими, як В. Городцов, В. Мавродін, Б. Рибаков, К. Кудряшов, М. Сибільов, Б. Шрамко, Н. Арістов, О. Бубенюк, С. Плєтньова та ін. Висвітлене це питання й у працях краєзнавців Зміївського району. Зокрема у нашій роботі «Змієве городище». Тут і зараз ми не будемо деталізувати всі гіпотези, але відмітимо, що за однією з них Шарукань можна ототожнювати зі Змієвим городищем, що розташоване на одноіменному кургані. У 1993 р. Слов’яно-руська археологічна експедиція Харківського державного інституту культури[1] (керівник О. Дяченко) за участю студентів-практикантів Середньовічної археологічної експедиції Харківського державного університету ім. А. Горького (кер. М. Любичев)[2] продовжувала вивчення слов’янських древностей південно-східної окраїни Київської Русі. Для стаціонарних досліджень було вибрано давно відоме, але археологічно маловивчене поселення у с. Гайдари

Пам’ятник вперше дослідили у 1927 році А. Федоровський та Н. Фукс, однак результати їх праці практично не отримали відображення в літературі. Як селище давньоруської культури Х–ХІІІ ст. поселення вперше описав у 1953 р. Б. Шрамко.

У звіті разом із знахідками гончарської давньоруської кераміки відзначені невиразні фрагменти ліпної посудини передбачено скіфського часу. До півночі від селища, на височині, відділеної ворогом, були виявлені залишки погребіння, що дозволило автору висловити думку о наявності тут давньоруського безкурганного могильника. У 1955 р. дослідник знову зібрав на пам’ятнику давньоруську кераміку ІХ–ХІІІ ст. і закінчив зняття плану. На жаль, план для звіту не додано. У книзі, виданій у 1962 р. Б. Шрамко говорить про «городище Гайдари зі слідами давньоруського поселення ІХ–ХІІІ ст.». У 1970 р. дослідник вже цілком рішуче інтерпретує пам’ятник як давньоруське городище.

У 1975 р. С. Плетньова публікує відомості Б. Шрамка про наявність біля м. Змієва зруйнованого розорюванням укріпленого поселення ХІІ ст. і використовує останнє для пояснення історичної географії Половецької землі. За думкою С. Плетньової, невеличке городище у с. Гайдари можна ототожнити з половецьким містом Балін, взятим руськими дружинами під час походу «на Дон» у 1116 р.

«Довідник по археології України. Харківська область», підготовлений під керівництвом Б. Шрамка, дає уперше конкретні відомості про наявність пам’ятника сильно розораного валу. У цьому виданні поселення у с. Гайдари віднесено до кола давньоруських городищ Х–ХІІІ ст.

У наступні роки городище привертало увагу А. Криганова та В. Дідика, але проведені ними праці також не вичерпали багатьох важливих питань (топографія, вид поселення, характер оборонної системи, датування тощо).

За описом «Книги Большому Чертежу» «А ниже Мжа на Донце, с Крымской стороны, Змеево городище, а Змеев курган тож, от Мжа версты з 2». Відносно сучасних орієнтирів «Змієве гордище» розташоване у 2,2 км на південь від м. Змієва, у 120 м до північного заходу від моста через Сіверський Донець. Поселення займає вузьку полосу вздовж північно-східного краю великого мисоподібного склону глибокої долини правого берега Дінця, віддаленого від русла річки на 200–250 м. Максимально відносна висота над заплавиною близько 52 м.

Розкопки 1993 р. показали, що фортеця займає північно-східний відріг мисоподібної частини схилу річкової долини, утворений берегом і вузькою біляводороздільною долиною Раклячий яр завглибшки 10–11 м. Західний схил долини прорізає ярами. Відріг, як і увесь береговий схил, складений з алювіальних пісків.

Судячи по деталях рельєфу, що краще збереглися, відріг мав форму вузького трикутника і плавно знижувався в північно-східному напрямі. Відносна відмітка майданчика над рівнем заплави Дінця 25–27 м. Городище повторювало конфігурацію відрогу і завдяки цьому мало із західною і східною сторін хороший природний захист. Крутизна балочного схилу досягає 30°, берегового – 25–27°.

Північно-східна сторона відрогу, його стрілка, несе виразні сліди чотирьох підрізувань схилу. Ширина майданчиків ескарпів 1,5–2 м, висота близько 1 м. Друга, третя і четверта майданчики, рахуючи від підошви, були посилені ровами шириною 2–3 м. Сучасна глибина ровів незначна (близько 0,5 м), проте виступають вони цілком виразно.

З північно-західного боку городище сильно зруйноване ерозією Раклячого яру. Береговий схил, особливо у верхній частині, дуже розмитий і по усій довжині перебитий вузькими горизонтальними терасами, на яких росте густий змішаний ліс.

В ході протиерозійних заходів майданчик фортеці піддався сильній техногенній переробці. Що захищали її з південного (підлогового) боку вал і рів були майже повністю знівельовані. Фрагмент валу, що зберігся в південно-східному кутку городища, має довжину упоперек майданчика до 2 м, ширину в підошві 5 м, висота 0,6 м. Насипаний вал з піску. Рів простежується у вигляді виїмки завглибшки 0,5–0,8 м, шириною 4 м. Східний фланг рову переходить в молоду лощину, західний упирається в схил балки.

Розміри частини майданчика, що зберігся: довжина по лінії північ–південь, тобто між краєм відрогу і залишком валу приблизно 27 м, найбільша ширина 8 м. Поверхня рівна, задернована, вільна від дерев. Сліди відкриття не простежуються. Північний і східний краї майданчика закінчуються обривом завглибшки до 1,3 м

Для з’ясування стратиграфии і потужності культурних відкладень фортеці в її центрі дослідниками був закладений шурф №1, розмірами 1,0×1,5 м. Шурф доведений до глибини 1,4 м Під шаром дерну завтовшки 0,1 м знаходився пласт перемішаного білого і сірого рихлого піску потужністю 0,6–0,9 м без яких-небудь культурних включень. Під цим піском залягав щільний опідзолений піщаний шар завтовшки 0,2 м яскраво вираженого чорного забарвлення, що містив велику кількість вуглинок. Показово, що цей шар має той же азимут падіння, що і майданчик фортеці, тобто у бік півночі. Із заповнення вуглисто-золотистого шару витягнуто дві стінки давньоруських гончарних посудин і кістка. Нижче виявлено білий материковий пісок.

Виявлена в шурфі стратиграфія свідчить про перепланування поверхні городища, в результаті якої давній опідзолений шар було закопано під товщею насипного піску. Останній відбувається швидше за все із-за зруйнованого валу.

Археологічні матеріали отримані на селищі і могильнику в 1993 р., дозволяють датувати пам’ятник головним чином XII–серединою XIII ст. Проте серед кераміки, зібраною Б. Шрамко, є і форми, що характерні для післямонгольского періоду, свідчать що життя тут тривало і після татаро-монгольського нашестя.

Важливо підкреслити, що в «Книге Большому Чертежу» городище виступає також під назвою «Зміїв курган». Нічого незвичайного в цьому немає, оскільки добре відомо, що в первинному значенні тюркське слово «курган» є синонімом слов’янського слова «городище» точніше, «фортеця». Ймовірно, це слово використовувалося місцевим етнічним змішаним населенням разом із словом «городище» і завдяки цьому потрапило на сторінки вітчизняної географічної праці початку XII ст. За припущенням О. Дяченка та В. Міхєєва, топонім «Зміїв» являється, можливо калькою назви половецького міста Шарукань (з тюрк. сазаган – «змій, дракон»).

Але слід не забувати, що на городищі, ототожнюваному з Шаруканем повинні бути потужний шар ХІІ століття саме зі слідами племені ясів. Але на сьогодні археологія не знає городищ, що відповідали б цим критеріям. Відмітимо при цьому, що з усіх городищ Зміївщини, що їх пригадує «Книга Большому Чертежу» 1627 р., досі залишаються не знайденими городища Гумнінья та Південне Кодковське. Можливо їх відкриття та дослідження дасть остаточну відповідь про ототожнення літописного Шаруканя.

 

© Ю. О. Коловрат-Бутенко, 2011

 

ПРИМІТКИ


[1] Зараз – Академія культури.

[2] Зараз – Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна.

 

Первая публикация:

Коловрат Ю. А. Ще раз про Шарукань. До 900-річного ювілею антиполовецького походу князя Володимира Мономаха / Ю. А. Коловрат // Вісті Зміївщини. – 2011. – 25 березня. – С. 8.

Ссылка на эту статью:

Коловрат Ю. А. Ще раз про Шарукань. До 900-річного ювілею антиполовецького походу князя Володимира Мономаха / Ю. А. Коловрат // История Змиевского края. – Змиев. – 13.08.2019. – URL: https://colovrat.at.ua/publ/1-1-0-382

Похожие статьи
Поделиться
Мне нравится!
1
Рубрика: История Змиевщины | Дата публикации: 13.08.2019 | Просмотров: 69 | Ключевые слова: змиев, Зміїв