УДК 929 (477.54)
ББК 92.0+63.3 (4Укр-4Хар-5)
ЯКІВ ФЕДОРОВИЧ ПІДЛУЦЬКИЙ (1880–1971)
__________________
© В. О. Черноморець,
Національна спілка краєзнавців України (почесний член),
почесний громадянин Пісочинської ОТГ
Яків Федорович Підлуцький народився 19 березня 1880 року в селі Ясеновому Лебединського повіту в родині бідного священнослужителя. Згодом родина переїхала до Чугуєва, де батько зайняв посаду диякона. У Чугуєві Яків закінчив 6-класне училище, а коли у повітовому містечку відкрили гімназію, він екстерном склав іспити за 6-річний курс і вже 1897 року почав викладати в церковній школі с. Дудківка Зміївського повіту. Восьмирічне вчителювання дало можливість працювати в показовій Бурлуцькій 2-класній учительській школі (з 1905 по 1905 рік), де він кілька разів отримував грошову винагороду за добре виконання своїх обов'язків. 1907 року Яків Федорович отримав срібну медаль «За усердие».
Рис. 1. Священник Я. Ф. Підлуцький
У 1898 й 1908 роках Підлуцький відвідував учительські курси, після складання іспитів отримав право викладати в школі та керувати хором. 1905 року Яків Федорович стає дияконом Архангело-Михайлівської церкви с. Таранівка Зміївського повіту, а дещо пізніше складає іспити до Харківської духовної семінарії. 26 жовтня 1911 року Я. Підлуцький був посвячений єпископом Сумським Феодором у священицький сан і призначений настоятелем до слободи Соколове Зміївського повіту, де прослужив ІЗ років.
Рис. 2. Архангело-Михайлівська церква с. Таранівка
1924 року, за часів «обновленства», на прохання громади погодився перейти до щойно відкритої і ним же освяченої Зміївської церкви. 1926 року митрополитом Костянтином Яків Федорович Підлуцький був нагороджений наперсним хрестом.
27 червня 1930 року Підлуцький отримав звання протоієрея, а на Великдень 1935 року його нагородили палицею «за примерные пастырские труды и усердное проповедование Слова Божия».
1937 року після закриття собору Яків Федорович став працювати доставщиком телеграм у Харкові, де прослужив до початку війни.
Прийшов час окупації.
«И вдруг я узнаю, что в Харькове есть уже митрополит, который назначает на открывающиеся места. Я, не зная, что это незаконный архиерей, пришёл к Феофилу Булдовскому и просил меня назначить в г. Змиев, где я уже был священником 12 лет. Феофил долго водил меня различными «регистрациями» и наконец заявил мне, что в Змиеве уже священник назначен, а я если хочу, то могу отправиться в Змиев и просить, чтобы меня избрали вторым священником. Возмущённый такой несправедливостью, я пошёл в с. Тарановка, где я уже служил диаконом.. Трудное это было настоятельство! Сохранившийся громадный храм в Тарановке стоял с разбитыми окнами и дверьми. В ту зиму (1941–1942 гг.) холода были особенно сильные. В разбитые окна вьюга свободно врывалась в церковь и наносила сугробы снега. Я и теперь с ужасом вспоминаю тогдашнее своё служение. Холод был невыносимый. Я перед служением подогревал вино почти до кипения, нагревал над огнём и чашу, теплоту вливал горячую, почти кипяток, но всё же когда приходилось потреблять Святые Дары, то они часто были обледенелыми...
За неделю перед Троицею немцы под давлением Красной Армии начали отступать и приказали мне с семьёй уходить из Тарановки... Когда же через две недели немцы нам вновь разрешили вернуться в Тарановку, то оказалось, что наша квартира была совершенно разграблена, окна и двери выбиты и всё буквально до ниточки было разграблено... И мы начали новое хозяйство... Немцы отступили на 2 км от Тарановки и взорвали высокую колокольню, которая, палая, обрушила половину церкви. Все купола были пробиты снарядами...»
Прослуживши вісім місяців у Таранівці, Підлуцький був переведений до Змієва за призначенням Благочинства. Але Яків Федорович не поїхав до Булдовського за інструкціями:
«Я уже чувствовал фальшь в «булдовщине», и когда в Харькове организовалось епархиальное управление автономной церкви во главе с протоиереем Крыжановским, присоединился к этой церкви. Приехав в Змиев, я созвал церковный совет и разъяснил им истинное положение церкви...
Рано утром на другой день церковный староста, ярый "булдовец", побежал к бургомистру, и я получил официальную бумагу, что "наша церковь состоит в административном и каноническом общении с митрополитом Феофилом, и я предлагаю вам быть в его подчинении, в противном случае к вам мною будут приняты административные меры"».
(Ведучи пошуки документів про діяльність Якова Підлуцького, автор знайшов рукопис 1967 року кандидата медичних наук Ганни Єфремівни Шулешової, яка за часів окупації працювала головним лікарем зміївської лікарні. Ось кілька рядків рукопису, які в повному обсязі віддзеркалюють події того часу:
«Ночью к нам благополучно доставили 30 раненых... У нас не было никаких средств для приобретения медикаментов и продуктов... Я решилась обратиться к священнику Змиевской церкви Подлуцкому Якову Фёдоровичу... Он выслушал, дал согласие во время церковной службы переговорить со змиевскими жителями, что и было им сделано. Во время очередной церковной службы он прочитал проповедь, нацеливающую на помощь страждущим. Эта проповедь вышла антифашистской, мы удивились, как он прочёл её с риском для себя. Он приводил в ней такие примеры из жизни страждущих людей того времени – народ плакал. Закончил свою проповедь так: "Мы с вами все братья по крови и должны помогать нашим страдальцам, защищать их, а не быть сторонником тех, кто на нас идёт с оружием". Жители дали своё согласие каждую неделю выделять нам 1000 руб. (в старом исчислении). Теперь вопрос шёл о том, чтобы на ото было разрешение городского бургомистра... Мы пришли к бургомистру за разрешением, но он в категорической форме отказал нам в этой помощи и сказал: "Вот так, значит, миряне могут собрать для больных 4 000 руб. в месяц, а для нас нет. Я эти деньги возьму у вас и прибавлю жалованье полицейским". Священник Я. Ф. Подлуцкий с ним крепко повздорил... Тогда мы обратились к немецкому коменданту. Комендант при нас вызвал бургомистра к себе и приказал собираемые деньги народом отдавать нам в больницу. Таким образом, мы стали получать от церкви эту помощь.»)
Тож отримавши таке послання, Підлуцький змушений був негайно покинути Зміївщину. А вже 12 червня 1943 року (ще при німцях) нове єпархіальне управління призначило його священиком у с. Пересічне.
Пересічанська церква, як і Таранівська, була розбита, тому Підлуцький подав прошення про переміщення до Пісочинського храму. 6 грудня 1943 року прошення було задоволено. Ось як згодом Яків Федорович описував тодішню Василівську церкву:
«Церковь здесь хотя м небольшая, но уютная, хорошо украшена иконами, полотенцами и цветами, есть даже 2 печи-голландки, которые в холодное время при служении топятся. А самое главное – церковный староста Б. Гр. Коляда – чести неподкупной, усерден к храму Божию, и мы с ним живём три года душа в душу».
Рис. 3. Протоієрей Я. Ф. Підлуцький серед вірян. Фото 1950-х рр.
Цей чудовий тандем проіснував майже 15 років, до тієї години (19 квітня 1961 року), коли Підлуцький, уражений паралічем, не подав прошення на перехід поза штат. Шістдесят років свого життя Яків Федорович віддав церковній справі у сані священика. Церковне начальство належним чином оцінило його благодіяння. У додаток до попередніх нагород у 1946 році нагородило золотим хрестом з коштовними прикрасами, а 1956 року – митрою. Та все ж навіть будучи поза штатом, митрофорний священик не міг залишатись осторонь життя своєї останньої парафії. Словом чи ділом він завжди допомагав вірянам, через що користувався повагою серед населення.
Рис. 4. Протоієрей Я. Ф. Підлуцький виконує обряд вінчання. Фото 1950-х рр.
Закінчив свій земний шлях Яків Федорович Підлуцький на дев'яносто першому році свого життя. Чин погребіння, за благословенням високопреосвященого Никодима, архієпископа Харківського й Богодухівського, був проведений у Василівській церкві 11 червня 1971 року соборним служінням трьох протоієреїв – Василем Серовським, Петром Власовим та Миколою Бараненком.
У прощальному слові Василь Серовський промовив:
«Господь Бог, удостоивший почившего великим долголетием, даровал ему много милости для доброго пастырского служения: крепкую веру, благочестие и любовь».
По закінченні служби труну з тілом померлого, обнісши довкола храму, у супроводі великої кількості населення відправили до місцевого цвинтаря (Моторівка), де й було поховано.
Источник:
Черноморець В. О. Пісочинський Свято-Василівський храм. Х.: Курсор, 2007. С. 34–39.
Ссылка на эту статью:
Черноморець В. О. Яків Федорович Підлуцький (1880–1971) // История Змиевского края. Змиев. 24.08.2022. URL: https://colovrat.org/publ/8-1-0-494
Библиовебографическое описание (ДСТУ 8302:2015):
Черноморець В. О. Яків Федорович Підлуцький (1880–1971) // История Змиевского края. 2022-08-24. URL: https://colovrat.org/publ/8-1-0-494 (дата обращения: 2024-04-28).
Похожие статьи: