УДК 908 (477.54)
ББК 63.3(2)622 (4УКР-4ХАР)
ВІДРОДЖЕННЯ ЗМІЇВСЬКИМ ДВОРЯНИНОМ В. М. БЕКАРЮКОВИМ ХАРКІВСЬКОЇ ДВОРЯНСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ 1941–1943 рр.
__________________
© А. В. Скоробогатов,
ХНУ ім. В. Н. Каразіна
Вже з перших днів окупації Харкова німецько-фашистськими військами почався процес консолідації тих громадсько-політичних сил та угруповань, які впродовж усього періоду окупації визначали або мали вплив на громадське життя населення міста. Одними з перших заявили про своє існування у зверненні до німецького командування харківські дворяни. У цьому зверненні вони запропонували новій владі своє співробітництво, бажаючи бути корисними в:
- організації боротьби населення міста проти більшовицьких елементів;
- організації та формуванні органів місцевого самоуправління відомими у краю людьми;
- звільненні органів самоуправління від випадкових людей, бюрократів.
Дворянство Слобідської України просило нову владу дозволити його об’єднати задля виконання цих завдань [1]. Звернення підписали за предводителя харківського дворянства Бекарюков, полтавського – Герценвиц, а також кн. Волконський, кн. Кочубей, Катеринич, Фон-дер-Лауниц.
Найбільшу активність у консолідації харківських дворян виявляв В. М. Бекарюков. Він народився у 1907 р. в с. Богодарівка Зміївського повіту Харківської губернії. Батько його був дрібним поштовим чиновником у чині колезького регістратора. У 1930 рр. В. М. Бекарюков працював доцентом кафедр марксистсько-ленінської філософії та історії партії деяких вузів Харкова. У 1935 р. він був заарештований у Москві. Приводом був курйозний випадок. Приїхавши до Москви у службових справах, він був затриманий 17 квітня 1935 р. біля приймальні голови Президії Верховної Ради СРСР у зв’язку з підозрілою поведінкою. Як з’ясувалося, він у сусідньому дворі шукав туалет. Бекарюкову пощастило – він переконав слідчих у невинності своїх намірів і 5-го травня був звільнений з-під варти [2].
Рис. 1. Родовий герб Бекарюкових
Ця людина і стала організатором харківського дворянства. У ході різних зустрічей В. М. Бекарюков переконував співбесідників у тому, що організація дворян створюється виключно задля взаємної підтримки та забезпечення службового стану. Така позиція привернула до нього до 20 дворян. Серед інших були Д. І. Герценвиц, І. І. Ценгері, Є. М. Зандрок, О. М. Рудинський, Л. М. Захаржевський-Капустянський, кн. М. Я. Волконський, Ю. В. Кованько, Т. Г. та В. Г. Гребінки, П. М. Раєвський – дворянин з сім’ї учасника війни 1812 р., Фон-дер-Лауниц та ін. [3]. Найбільш помітними постатями серед них були кн. М. Я. Волконський та Д. І. Герценвиц. М. Я. Волконський, якому було 55 років, походив з відомої княжої фамілії, на Харківщині до революції 1917 р. мав власний маєток. У період громадянської війни воював на Дону офіцером Білої гвардії. За радянських часів працював актором театру, добре володів французькою та німецькою мовами. У період окупації Харкова деякий час працював заступником бургомістра 13-го району та бургомістром 10-го району [4].
Рис. 2. Будівля Харківського дворянського зібрання, споруджена за проектом Є.О. Васильєва та В.Н. Лобачевского. Зруйнована під час визволення Харкова у 1943 році
Д. І. Герценвиц народився у 1874 р. в с. Семенівка Зміївського повіту <у автора помилково вказано Олексіївського. – Прим. ред.> Харківської губернії в сім’ї родового російського дворянина. Батько його був почесним мировим суддею та головою з’їзду мирових суддів у Полтавській губернії. Д. І. Герценвиц закінчив Харківське реальне училище, пізніше, у 1897 р., – С.-Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучень. Працював у системі міністерства шляхів сполучень. З 1902 р. до жовтня 1917 р. був почесним мировим суддею Костянтиноградського мирового округу у Полтавській губернії. З жовтня 1907 р. до 1917 р. був членом спочатку 3-ї, а потім 4-ї Державних Дум, де примикав до октябристів. Працював у багатьох думських комісіях, був також членом Особливої наради з перевезень. У серпні 1917 р. брав участь у роботі Державної наради як повноправний її член. У царській Росії мав чин надвірного радника, був нагороджений орденами Станіслава 3-го ступеня та Володимира 4-го ступеня. У радянські часи перебував у Харкові, де працював у 20-ті роки в транспортній секції Держплану України, викладачем у транспортному технікумі, пізніше – інституті. У 30-х роках працював професором інженерно-будівельного та інституту інженерів транспорту. Але в 1934 р. був звільнений за мотивом: «Невідповідність вимогам, висунутим до читання курсу експлуатації залізниць, а саме: абстрагованість та низький теоретичний рівень лекцій» [5]. З 1934 р. існував завдяки приватним урокам та продажу особистих речей. Декілька разів позбавлявся виборчих прав. У період окупації міста у 1941–1943 рр. працював професором ХПІ та консультантом відділів Харківської міської управи [6].
Чіткої організаційної структури дворянська організація не виробила. В. М. Бекарюков та деякі інші члени організації у своїх особистих зустрічах та бесідах з харківськими дворянами переконували їх у необхідності консолідації, створення станової організації задля поновлення своїх прав, привілеїв, захисту інтересів дворянства. Офіційного прийому нових членів до організації не було, як не було і письмових заяв про вступ до неї. Прийнятим до організації вважався дворянин, який дав свою згоду після бесіди з Бекарюковим або Герценвицем. Протоколів, членських квитків, внесків – всього цього не було. Проте було проведено декілька нарад на квартирі Бекарюкова, в приміщенні історичного музею та ін. Однією з цілей об’єднання дворян, за словами В. М. Бекарюкова, було створення реальної політичної сили, спроможної посісти керівні посади у місті [7]. Розгорнутої програми дворянська організація не виробила. В. М. Бекарюков розповідав, що якийсь уніатський священик привіз із-за кордону програму Гетьманської держави [8]. Сам В. М. Бекарюков та більшість інших членів були монархістами, вважали прийнятним встановлення в Україні гетьманської влади П. Скоропадського.
Якщо так сталося б, то харківська дворянська організація могла б сформувати крайові органи влади. Але розраховувати тільки на власні сили дворянська організація не могла у зв’язку з її малочисельністю. Тому вона планувала розширити соціальну базу організації за рахунок купецьких елементів, приватних власників та ін. [9]. З цією метою вже на першому засіданні організації було вирішено утворити два широких союзи – «Хлібороб» та «Промисловець». Перший мав стати об’єднанням колишніх земельних власників, а другий – фабрикантів та заводчиків. Тут же, на засіданні було вирішено, що «Хлібороб» переслідуватиме тільки економічні та культурно-просвітницькі цілі. Очолив «Хлібороб» І. І. Ценгері. Він написав проект статуту, який був затверджений обласною земельною управою. Об’єднання повинно було задовольнити матеріальні запити дворянської організації. З цією метою «Хлібороб» звертався до німецького командування з проханням надати йому в оренду держгосп «Україна», але одержав відмову. Широкої практичної діяльності товариство не розгорнуло [10].
Одним з головних завдань новоствореної дворянської організації було опанування провідними посадами у системі місцевого самоврядування. Керівництво дворянської організації розгорнуло активну діяльність. Використовуючи німецьку прихильність до пануючої верстви самодержавної Росії, існуючі протиріччя та тертя між різними угрупованнями та роздмухуючи їх, демонструючи лояльність до нового порядку, харківські дворяни спромоглися зайняти ряд важливих посад у місцевому самоврядуванні. В. М. Бекарюков був призначений з січня 1942 р. головою контрольної комісії Харківської міської управи (ХМУ) з широкими повноваженнями та безпосередньою підлеглістю обербургомістру. В. М. Бекарюков намагався розіграти свою карту, використати цю посаду з метою посилення позицій дворянської організації, особистого впливу на німців та обербургомістра. В. М. Бекарюкрв установив зв’язок з гестапо та через О. М. Рудинського, директора музею Слобожанщини, передавав інформацію про різні політичні групи, стосунки між вірменами та українським населенням, зловживання в їдальнях тощо [11].
Кн. М. Я. Волконський навесні 1942 р. почав працювати заступником бургомістра 13-го району, а пізніше – бургомістром 10-го району; Т. Г. Гребінка з січня 1942 р. працював начальником важливого персонального відділу міської, а пізніше обласної земельної управи; М. О. Марченко працював у контрольній інспекції ХМУ, а потім – бургомістром 6-ї райуправи; Фон-дер-Лауниц – дворянин німецького походження – працював у період окупації Харкова заступником бургомістра 4-го району. Відповідальні посади займали й інші дворяни [12].
Однак зайняти ключові позиції у місцевому самоврядуванні дворянам не вдалося, бо їх вплив був значно меншим порівняно з націоналістами-доленківцями. Стосунки між ними не були безхмарними. Ставлення дворянської організації до місцевих націоналістів було неоднозначним. Серед її членів були люди, які демонстрували відверту причетність до націоналістичного руху – Ю. В. Кованько, брати Гребінки, М. С. Марченко. Сам В. М. Бекарюков маскувався під поміркованого націоналістичного діяча, був одружений на дочці А. В. Певного, який вважався українським націоналістом [13]. Проте решта організації, а фактично і її керівництво, не поділяли націоналістичних переконань і навіть ставилися до них вороже. Вони вважали, що переважна більшість організації – це російські дворяни та зрусифіковане українське шляхетство, які мають виборювати монархічні ідеали, демонструвати відданість традиціям російського дворянства, його культурі [14].
Між дворянською організацією та українськими націоналістами існували і спільні погляди на події. В. М. Бекарюков підкреслював, що основні програмні положення «Просвіти» – антибільшовизм, відновлення приватної власності, лояльне ставлення до німців – не викликають заперечень і з боку дворян. Розходження виникли у зв’язку з негативним ставленням націоналістів до поновлення дворянських привілеїв, встановлення гетьманської влади в Україні, а також до російської культури та нації [15]. Українське дворянство, підкреслював В. М. Бекарюков, сильно зрусифіковане, виховане на російській культурі й ніколи не страждало українським націоналізмом [16]. Беручи це до уваги, реально визнаючи значний вплив харківських націоналістів на події, дворяни з суто тактичних міркувань до кращих часів вирішили не псувати стосунків з націоналістами, а використати їх вплив і завдяки їм (та німцям) обійняти важливі посади у місцевому самоврядуванні. Було вирішено виставляти дворянську організацію перед «Просвітою» та німцями як культурно-просвітницьку та господарську дворянську станову організацію [17], не висувати політичні гасла, у т. ч. встановлення гетьманської влади та ін. До певного часу. Така тактика принесла свої здобутки.
Висування дворян на важливі посади погоджувалось з В. А. Доленком. Той у своїх повоєнних нотатках вказує навіть, що дворянська організація відіграла свою роль у призначенні заступником обербургомістра Л. Є. Кублицького. Проте доступні нам архівні документи жодного разу не називають його членом дворянської організації. Що ж стосується деяких інших дворян, то їх кандидатури дійсно погоджувалися з керівництвом націоналістів при висуванні на керівні посади [18].
Дворянська організація так і не була офіційно оформлена. Німці не давали офіційного дозволу на її існування. А у серпні 1942 р. керівник цієї організації В. М. Бекарюков був заарештований. Невдовзі заарештували і його дружину. На жаль, відсутні вірогідні свідчення щодо причин арешту та його подальшу долю. Ходили чутки, що він виявився радянським агентом і був розстріляний. Проте доступні нам повоєнні радянські слідчі документи не підтверджують причетності В. М. Бекарюкова до радянської агентури. В. М. Бекарюков та його дружина загинули, а у місті залишився їх шестирічний син Анатолій, який опинився після звільнення Харкова у дитячому домі. Про долю своїх батьків він нічого не знав [19].
Після загибелі В. М. Бекарюкова активність дворянської організації поступово згасає. Керівництво організацією перейшло до Д. І. Герценвица, який імпонував її учасникам своїм минулим, віком, професорським званням та апломбом [20]. І хоча окремі засідання організації ще проводились до кінця 1942 р., у 1943 р. її діяльність остаточно зійшла нанівець.
Напередодні звільнення міста від німецько-фашистських окупантів більшість учасників організації емігрувала на Захід, але частина їх залишилась у Харкові. Радянські слідчі органи у вересні 1943 р. заарештували учасників організації С. М. Рудинського, Л. М. Захаревича-Капустянськго, І. І. Ценгері, Є. М. Зандрока, Д. І. Герценвица. їх звинуватили у належності до «антирадянської організації», а Особлива Нарада при НКВС СРСР 8 липня 1944 р. засудила перших трьох до 10-ти років виправно-трудових таборів, а Є. М. Зандрока до п’яти років в’язниці [21]. Д. І. Герценвиц помер у тюремній лікарні 25 березня 1944 р., як було сказано в акті про смерть, від «міокардіодистрофії, виснаження та авітамінозу»... в «умовах наростаючої слабкості серцевої діяльності» [22]. До речі, ще напередодні 8 лютого 1944 р. лікарем Управління КДБ по Харківській області капітаном медслужби Черкасовою був проведений медичний огляд підслідчого Д. І. Герценвица. В складеному акті було вказано, що в’язень Д. І. Герценвиц страждає міокардитом, гастроентеритом. Інвалід. Етапом слідувати може» [23]. Смерть поставила крапку в житті цієї непересічної людини, яка бачила монарших осіб, засідала в Державній Думі Росії, була одночасно і політиком, і незаперечним авторитетом в галузі шляхів сполучень. Смерть стала надмірною спокутою дійсних, а ще більше вигаданих гріхів старого дворянина.
ДЖЕРЕЛА
- ДАХО. Ф. Р-2982. Оп.З. Спр. 20. Арк. 17.
- АХОУСБУ. Спр. 035932.
- Там же. Т. 1. Арк. 127–132.
- Там же. Арк. 127.
- Там же. Арк. 155–162.
- Там же. Арк. 162–167.
- Там же. Арк. 87.
- Там же. Арк. 96.
- Там же. Арк. 116.
- Там же. Арк. 96–98.
- Там же. Арк. 101, 146–151, 157–158.
- Там же. Арк. 127–133.
- Там же. Т. 2. Арк. 456.
- Там же. Т. 1. Арк. 117.
- Там же.
- Там же.
- Там же.
- Там же.
- Там же. Т. 2. Арк. 389.
- Там же. Т. 1. Арк. 185.
- Там же. Т. 2. Арк. 204.
- Там же. Т. 1. Арк. 199.
- Там же. Т. 2. Арк. 195.
Джерело:
Скоробогатов А. В. Харків у часи німецької окупації (1941–1943). X.: Прапор, 2004. С. 176–180.
Посилання на цю статтю:
Скоробогатов А. В. Відродження зміївським дворянином В. М. Бекарюковим Харківської дворянської організації 1941–1943 рр. // История Змиевского края. Змиев. 19.10.2021. URL: https://colovrat.at.ua/publ/9-1-0-456
Библиовебографическое описание (ДСТУ 8302:2015):
Відродження зміївським дворянином В. М. Бекарюковим Харківської дворянської організації 1941–1943 рр. // История Змиевского края. 2021-10-19. URL: https://colovrat.org/publ/9-1-0-456 (дата обращения: 2024-04-19).
Похожие статьи: