Короткий нарис історії Зміївського району до 1945 року



Publ ID: 1631298119-454

УДК 908 (477.54)
ББК 63.3 (4УКР-4ХАР)

КОРОТКИЙ НАРИС ІСТОРІЇ ЗМІЇВСЬКОГО РАЙОНУ ДО 1945 РОКУ

Зміївський район є одним з найбільш живописних районів Лівобережної України. Повноводний Сіверський Донець, річки Уди, Мож і чисельні озера, прибережні гірські кручі і широкі тераси, вікові дубові гаї і соснові бори, квітучі галявини і луки – це придає місцевості особливу, неповторну красу.

Але Зміївщина приваблює не тільки в естетичному відношенні. На її території розміщено багато цікавих, нерідко унікальних об’єктів. Тут виявлено сотні археологічних пам’яток, у тому числі 7 – європейського значення. На території району відкриті поселення (селища), городища, кургани-могильники та інші пам’ятки матеріальної культури різних археологічних епох – від неоліту (VI–III ст. до н. е.) до епохи Київської Русі (XI – початок XIII століття), від XVI століття і до наших часів.

Найбільш цікаві: Великогомільшанське городище, обнесене земляним валом з курганним могильником (налічує більше 1000 курганів та інших пам’яток скіфською часу VI–III тис. до н.е.); Жуківське скіфське городище, яке дійшло до наших часів у первісному вигляді; Сухогомільшанський археологічний комплекс з середньовічними оборонними стінами, житлами, поховальними спорудами VIII–Х століть, залишки яких збереглися до наших часів; городище Мохнач з залишками оборонних кам’яних стін та житла VIII–Х століть; Городище «3мієве» та «Зміїв Курган» часів Київської Русі і багато інших.

Сьогодні багато істориків з упевненістю вбачають у Змієвому городищі залишки половецького центру, відомого в давньоруських літописах під назвою Шарукань (Чешуєв). Цілком вірогідно, що пам’ять про Чешуєв збереглася у назві сучасного Змієва, розміщеного на тому ж місці.

Про «3мієве городище» та «Зміїв Курган» вперше згадується в «Книге Большому Чертежу» за 1627 рік, де читаємо: «… а ниже Мжа на Донце Змиево городище, а Змиев курган тож от Мжа версты с 2».

Річки Сіверський Донець, Мож, Зміївка були зручними природними оборонними перешкодами, тому й послужили основою для спорудження у кінці ХVІ ст. Зміївського сторожового поселення. У 30-х роках XVIІ ст. татари здійснили кілька набігів і зруйнували цю сторожу. А вже 1640 року загін запорожців на чолі з Кіндратом Сулимою вщент розбив під Змієвим татар, які прийшли в район річок Сіверський Донець та Мож у пошуках здобичі. Козаки взяли у полон багато татар, в тому числі їхнього хана Аксака.

На початку XVIІ ст. почалося масове заселення території сучасної Зміївщини. Особливо бурхливим воно було у 30–40-х роках, коли сюди з Правобережної України прибули учасники селянсько-козацького повстання під проводом Павла Бута-Павлюка та Дмитра Гуні.

В грудні 1655 року чугуївський воєвода Спєшнов в підсумках перепису українського населення Слобідського краю подає Бєлгородському воєводі Г. Ромодановському інформацію про кількість зміївських «черкас». В Змієві вже було 229 чоловіків, а всього разом із дорослими синами було переписано 368 чол. У цей перепис не було включено жінок та малолітніх дітей. В с. Мохнач було переписано 11 дорослих та 4 дитини.

В 1656 році Зміїв стає повітовим містом. В ньому вже налічувалось 587 чол., в с. Мохнач – 159 чол. Переселенці в той час «по слободах» вже збудували 358 хат, а 50 родин жили ще в куренях. Така кількість переселенців, які вже осідло жили в Змієві, говорить про те, що поселилися вони тут набагато раніше.

Влітку 1657 року, згідно з переписом Зміївського воєводи І. Ржевського, у Змієві налічується 500 чоловік, а восени 1658 року чолобитну до Москви подано вже від громади в 600 чоловік.

1658 року за допомогою московських служилих людей та чугуївських станичників воєвода Іван Ржевський будує Зміївську фортецю. Вона була оточена двома валами, навколо мурів було вирито глибокий рів і за ним поставлено тин. Ця фортеця була тоді одним із найбільших і найважливіших укріплень Слобідської України. Вона була оточена багатолюдними посадами: Замостя, Зідьки, Піски, які складали з фортецею одне ціле – місто Зміїв. Всередині острогу була соборна церква, льох та тайник, який вів до р. Донець.

Навесні 1668 року починається бунт місцевих козаків проти свавілля воєвод. На чолі заколоту стоїть полковник Іван Дмитрович Сірко. Россійський уряд кинув проти повсталих війська з Чугуєва, Харкова, а воєвода Ромодановський надіслав із Бєлгорода загін у 500 чоловік. Царські війська, набагато краще озброєні і вимуштрувані, примусили загони Івана Сірка відступити на Правобережну Україну. У ході цього протистояння повстанцями було зруйновано Зміївську фортецю.

Навесні 1670 року на Поволжі та Дону спалахнуло велике селянське повстання під проводом Степана Разіна. До боротьби проти феодального гніту царського уряду під прапори разінців стає і населення Лівобережної України. Зміїв на деякий час стає центром цього повстання на Слобідській Україні. Звідси братом Степана Разіна – Фролом Разіним та названим братом Олексою Григоровичем Хромим розсилались гінці, які розповсюджували листи із закликом до повстання.

5 листопада 1670 року під Змієвим сталася вирішальна битва між загонами отамана Олексія Хромого та московським військом. Повстання зазнало поразки, але заграва повстання ще палала на значних просторах Росії і в будь-який момент могла знову перекинутися на Слобідську Україну.

Це полум’я перекинулося на Слобожанщину, але вже пізніше. У 1707–1708 роках великий загін зміївчан приєднується до повстання під керівництвом Кіндрата Булавіна, дещо пізніше – до повстанських загонів Омел’яна Пугачова.

Вже на початку XVIII ст. з чоловічого населення створювалися козацькі полки: Сумський, Харківський, Охтирський та Ізюмський.

До складу Харківського полку з полковим містом Харковом належало і містечко Соколів. До Ізюмського полку, з полковим містом Ізюмом, належали Мохнач, Зміїв, Лиман, Андріївка, Балаклія, Савинці та інш. Упродовж більш як 100 років слобідські козацькі полки були на передньому рубежі боротьби Російської держави за розширення її володінь.

З початку царювання Анни Іоанівни місцеві жителі були примушені працювати на роботах по будівництву Української оборонної лінії з фортецями, ровами та валами. На цю роботу, окрім слобідських черкас, було прислано до 20 тисяч малоросійських козаків та їх підпомічників.

З 1700 по 1734 рр. на теренах Зміївщини розміщувалася дивізія російських військ під командуванням П. М. Апраксіна, якому було дозволено, командуючи слобідськими полками, вирішувати військові і цивільні питання. Це право належало також і його послідовникам. Зміївчани зобов’язані були забезпечувати утримання цієї дивізії продовольством в якості податків.

1765 року була створена Слобідсько-Українська губернія, на чолі якої було поставлено губернатора Щербиніна. У ці роки імператриця Катерина II слобідські козацькі полки реорганізовує у легкокінні гусарські. Охтирка, Суми, Ізюм та Острогозьк було перейменовано у провінційні міста, а всі інші міста та містечка – у військові слободи. Після ліквідації полкового устрою на Лівобережній Україні місто Зміїв увійшло до Балаклійського комісаріату, а потім – до Чугуївського повіту Слобідсько-Української губернії.

Слобідсько-Українська губернія Російської імперії

Рис. 1. Слобідсько-Українська губернія Російської імперії

Феодальні утиски призводили до того, що багато зміївчан змушені були переселитися на Дон і далі, де ще зберігався козацький устрій і не було кріпосного права. А у тих, хто залишався жити на Зміївщині, доля була нелегко, тому тут не було спокійно. У 1765–1766 роках в селах Соколів та Левківка розпочалися масові виступи селян, які стали основою створення гайдамацького загону під проводом отамана Носа, що діяв під Змієвим. У січні 1766 року повстали селяни с. Андріївка, які відмовилися платити податки та обирати окладників.

1797 року Змієву повертається статус повітового міста, а 4 лютого 1803 року Указом імператора Олександра I було затверджено герб Змієва. Було також затверджено план забудови міста.

Герб Змієва від 4 лютого 1803 року

Рис. 2. Герб Змієва від 4 лютого 1803 року

На початок ХІХ ст. Зміївський повіт був найбільшим повітом Харківської губернії. Він займав загальну площу 487,081 десятин (десятина – 1,9 га), 1250 квадратних сажнів (сажень – 2,1 м).

Наявність дешевої робочої сили і місцевої сировини сприяли створенню місцевих промислів, ремесел (шкіряний, чоботарний, борошномельний, виноробство), а також промислових підприємств. Промисловість повіту на той час складала: вівчарних заводів – 65; ґуралень – 2; кінних заводів – 9; горілчаних – 1; винокурень – 10; пивоварень – 2; вапнякових – 3; селітроварень – 3; салотоплених – 2; цукрових заводів – 1; завод жорнових каменів – 1; мінеральних вод – 1. Окрім цього у повіті налічувалося 161 магазин та 340 шинків. Станом на 1866 рік в Зміївському повіті налічувалося 87 храмів. Із них: 46 кам’яних і 41 дерев’яний.

Зміївський повіт на 1887 рік

Рис. 3. Зміївський повіт на 1887 рік

1861 року в Змієві відкривається Зміївське земське жіноче училище на 120 місць із шестирічним терміном навчання. 2 серпня 1867 року училищу присвоюється назва «жіноче училище дійсного статського радника Донець-Захаржевського». З часом кількість учнів у ньому збільшується, тому 10 серпня 1868 року воно було перетворене на училище 2-го розряду, а 1870 року за указом імператора всі жіночі училища 2-го розряду були переведені у прогімназії. Цього року відкривається трирічна церковно-парафіяльна школа при Зміївській Успенській церкві. 15 листопада 1878 року Зміївське повітове училище, що було відкрите 1807 року, реорганізовується у двокласне міське училище. До 1894 року тут навчалося 46 учнів.

На 1872 рік у Зміївському повіті було одне повітове і одне заштатне місто, 26 слобід, 46 поселень, 64 села, 51 хутір, в яких було побудовано 42 кам’яні і 44 дерев’яні церкви. У повіті вже проживало 232.275 осіб. З них: державних селян і колишніх військових поселян 152.598 осіб. В Змієві на той час проживало 1764 чоловіків, 2423 жінок та дітей. Жителі займалися головним чином виробництвом дерев’яного посуду, простих чобіт, бондарством, виготовленням металевих виробів. У місті налічувалося: кравців – 13; слюсарів – 1; чоботарів – 27; бондарів – 58; ковалів – 20; столярів – 4; оловянщиків – 2; склярів – 8.

На кінець 1887 року у склад Зміївського повіту входило 25 волостей: Олексіївська, Берецька, Бірчанська, Бурлуцька, Веденська, Волохоярська, Гуляй- пільська, Замостянська, Зароженська, Зміївська, Коробчанська, Лебяженська, Лиманська, Нижнє-Орільська, Миколаївська, Ново-Андріївська, Ново-Борисоглібська, Ново-Серпухівська, Отрадівська, Охочанська, Попельнянська, Преображенська, Таранівська, Чугуївська та Шебелинська. У повіті було 8 слобід, 31 поселення, 106 сіл, 5 хуторів. Проживало в повіті 205134 людей.

У місті Змієві було 16 вулиць, 39 провулків, 2 площі і громадський сад. Всього нараховувалося 870 будинків. Усі вулиці були немощені, мостових теж не було. Вулиці, прилеглі до дворів приватних володінь, прибиралися за їх рахунок, а решта – за рахунок міста арештантами місцевої тюрми. Більшість будинків були дерев’яними, малих розмірів і покриті, в основному, соломою або очеретом. Тільки незначна їх кількість була покрита залізом. Ці будинки належали урядовим закладам, земству, купцям і заможнім міщанам.

17 жовтня 1888 року між станцією Бірки та с. Таранівка потерпів катастрофу царський поїзд, у якому сім’я царя Олександра III поверталася із Криму в Петербург. Царська сім’я залишилася неушкодженою, а з царського оточення було травмовано 68 осіб, з них загинуло 21 людина.

1889 року настоятелем Святогорського монастиря архімандритом Германом на місці «необыкновенного спасения царской семьи» засновується монастир Спасів Скит. Цього ж року було збудовано невеликий дерев’яний храм на підвищенні за півкілометра від місця аварії. Але цей храм не відповідав масштабам події, що сталася на цьому місці й тому було оголошено конкурс на кращий проект храму – пам’ятника в ім’я Спасителя. Переможцем конкурсу став московський архітектор, академік архітектури Р. Р. Марфельд. Проектом було передбачено будівництво розгорнутого меморіально-храмового комплексу. На освячення новозбудованого храму Христа Спасителя у червні 1894 року прибула вся царська сім’я на чолі з Олександром ІІІ.

Кінець ХІХ – початок ХХ століть на Зміївщині характеризується наростанням селянських повстань. 1897 року у с. Верхній Бишкин вибухнуло повстання, де у місцевих селян, рішенням царського уряду, було відібрано 500 десятин землі. Зазвичай, влада жорстоко розправилася з селянами. Восени 1905 року майже тиждень страйкували учні Зміївського ремісничого училища, а в лютому цього року залізничники с. Таранівка страйкували разом із робітниками Курсько-Харківсько-Севастопольської залізниці, яка була побудована через Таранівку ще у 70-х роках XIX ст.

Згідно з даними Харківського статистичного комітету, у Зміївському повіті на 1905 рік налічувалося 275540 жителів. Нараховувалося 85 шкіл. Переважно це були початкові народні школи (69), сільські однокласні (11), сільські двокласні (2), дві однокласні міські парафіяльні (у Змієві і Чугуєві), одна двокласна міська парафіяльна. Окрім того, працювала Зміївська Олександріївська жіноча прогімназія, Зміївське Олександріївське ремісниче училище, церковно-парафіяльні школи (65), школи грамоти (17). У цей час у всіх навчальних закладах повіту навчалось 11906 учнів, а дітей дошкільного віку нараховувалось 24799. Таким чином, поза школою залишалося 12893 дитини. Отже, якщо одна школа розраховувалася на 60 учнів, то, щоб повністю задовільнити потреби у початковій освіті у Зміївському повіті, потрібно було відкрити ще 215 училищ.

На 1912 рік у Зміївському повіті вже налічувалося 164 промислових підприємства, на яких працювало 1350 робітників. Найбільша кількість була парових та водяних млинів-89- на них працювало 265 робітників. Далі ідуть цегельні та гончарні заводи (41), на яких працювало 246 робітників; одинадцять кондитерських фабрик і заводів фруктових вод, три силікатно-цементні заводи, дві паперові фабрики, дві друкарні, два пивоварні заводи, одна винокурня, один механічний завод і один цукрово-рафінадний завод. Ще налічувалось одинадцять малих заводів.

У повіті швидкими темпами почало розвиватися сільське господарство. Якщо на 1910 рік тут налічувалося 60282 коней, 75923 голів великої рогатої худоби, 72137 овець, 39964 свиней, то вже через три роки у Зміївському повіті налічувалося 62662 коней, 81611 голів великої рогатої худоби, 60948 овець простих і 3045 тонкорунних, 42359 свиней і 575 кіз. З них у Змієві: 5015 коней, 3900 голів великої рогатої худоби, 70 овець, 4508 свиней і 95 кіз.

Перша світова війна ще більше загострила класову боротьбу в повіті. Десятки тисяч жителів Зміївщини, одягнені в солдатські шинелі, гинули за імперію в окопах Східної Пруссії та Галичини. Тисячі з них поверталися з фронту каліками. Селянські господарства лишилися робочої сили – чоловічих рук, почали занепадати. Великі страждання народу, занепад господарств, епідемії тифу, дифтерії, віспи – все це призводило до поширення у Змієві та повіті революційної боротьби. 30 травня 1914 року у Змієві було підпалено приміщення повітової землевпорядної комісії і знищено всі документи, що перебували в будинку. 1916 року в багатьох селах та хуторах Зміївського повіту селяни знову почали підпалювати маєтки поміщиків.

Багато зміївчан за мужність і відвагу, виявлені на фронтах Першої світової війни, були удостоєні високих нагород. Троє з них: Кришталь М. К. – мешканець села Чемужівка, Пашв’яний К. Т. – мешканець села Таранівка та Диптан М. – уродженець м. Змієва стали повними кавалерами Георгіївського Хреста – найвищої солдатської нагороди Російської імперії.

У лютому 1917 року в Росії вибухнула буржуазно-демократична революція, самодержавство було повалено. Резонанс цієї події пронісся і по Зміївщині. Вже на початку березня у Змієві відбулися багатолюдні збори та мітинги. Створюються Ради робітничих депутатів на Донецькій паперовій фабриці Змієва та на багатьох інших підприємствах повіту. 6 березня 1917 року створюється Рада солдатських депутатів 5-го резервного Кавказького полку, що був розташований у Зміївському повіті. З середини березня почала діяти Рада робітничих і селянських депутатів.

14 вересня 1917 року проходить Зміївський повітовий з’їзд Рад селянських депутатів, який поставив питання про усунення з посади повітового комісара Тимчасового уряду Францевича, мотивуючи тим, що його діяльність на цій посаді не задовольняє інтереси революційних мас. У багатьох населених пунктах Зміївського повіту почали діяли законно обрані Ради, які підтримували Центральну Раду у Києві. Місцеві Ради відновили колишні органи управління: повітову земську управу, міську думу та інші. Але заходи, що їх вживало повітове земство, не задовольняло інтереси більшості мас населення.

19–23 січня 1919 року у Змієві, вперше на Харківщині, відбувся повітовий з’їзд Рад селянських, робітничих і червоноармійських депутатів. Він розглядав життєво важливі питання про землю і владу. З’їзд підтримав політику більшовиків більшістю лише на два голоси (42 голоси більшовиків проти 40 голосів лівих соціал-революціонерів).

У зв’язку з погіршенням продовольчого постачання Червоної Армії та наближенням Збройних сил Півдня Росії більшовицький комітет партії запровадив у повіті продрозкладки та розпочав мобілізацію населення до лав Червоної Армії. Це викликало протести місцевого населення, яке чинило відчайдушний опір свавіллю більшовиків. Не підтримуючи більшовицьку владу, багато чоловіків йшло не в лави Червоної Армії, а до Добровольчої армії білих.

У 1920–1921 р.р. Зміївський повіт входив у сферу впливу махновського руху. Протягом 1920 року армія Нестора Махна тричі приходила на Зміївщину у ході своїх рейдів по Україні: наприкінці травня, у другій половині липня і наприкінці серпня. І кожного разу поява махновців значно активізувала місцеві повстанські загони, які зростали чисельно, кожен раз створювалася реальна загроза захоплення Змієва.

Практично увесь 1920 рік у повіті ще гриміли бої. Ворогуючі сторони кожна по-своєму відстоювали свої інтереси. І лише 1921 року почався перехід до мирного життя. Але в повіті ще довго продовжували гриміти постріли, гинули люди, – йшла жорстока і непримиренна боротьба між прихильниками і противниками більшовицької влади.

Навесні 1921 року в Зміївському повіті було посіяно зернових культур набагато більше, ніж у попередні роки. З усіх цих площ планувалось отримати високий врожай. На жаль, надії не справдилися. Процес відродження Зміївщини, що тільки-но розпочався, загальмувала нова, ще страшніша біда – посуха, неврожай і лютий голод. На ослаблих від постійного недоїдання людей чатували ще й інфекційні хвороби, боротися з якими в таких умовах було практично неможливо. В 1921–1922 роках хворобою і голодом було охоплено десятки тисяч людей, тисячі з яких померли.

1922 року Шелудьківський волосний виконком незаможних селян реорганізовано у райвиконком із районним центром в с. Андріївка, с. Скрипаї теж було передано до Андріївського району. У березні 1923 року Зміївський повіт був перетворений на район, а 1924 року утворюється Таранівський район, села Шелудьківка і Скрипаї знову передано Зміївському району.

У грудні 1928 року Зміїв віднесено до категорії поселень міського типу. Цього ж року у Змієві переобладнали електростанцію. На паперовій фабриці була перебудована котельня. Були розширені і реконструйовані лісопильний, хлібний, спиртовий, ремонтний, два цегельні заводи, паровий млин, олійниця, друкарня та інші. Були споруджені обозобудівний завод, авторемонтні майстерні.

Із введенням нової економічної політики (НЕПу) в країні розпочалися зміни, що вселяли у людей надію на краще. Період НЕПу з її продовольчим податком відзначався швидкою відбудовою особистих селянських господарств середняків та куркулів. Бідняки ж, які після революції отримали землю, не мали чим її обробляти і засівати. На весь СРСР вироблялося лише 5% товарного зерна.

З огляду на безперспективність подальшого розвитку НЕПу та невідповідність його ідеології комунізму, починається перехід до планової соціалістичної економіки. Передбачаючи близький початок нової світової війни і не маючи фінансових та часових ресурсів для поступового розвою індивідуальних селянських господарств, радянський уряд розпочинає створення замість дрібних приватних господарств крупних колективних. 6 березня 1931 року в Змієві відбувся зліт колгоспників під гаслом: «Соціальна колективізація на базі ліквідації куркуля як класу». Селяни не завжди розуміли економічну необхідність та невідворотність колективізації. З іншого боку партія не мала достатньої кількості освічених кадрів. Тому людей силою стали заганяти до колгоспів, примушували їх здавати туди своє майно, реманент, худобу. Це були штучні об’єднання, створені за райкомівським наказом, із грубим порушенням принципу добровільності. Хто не виявляв бажання вступати до колгоспу, того зараховували до числа «куркулів» та «підкуркульників». Завищені норм хлібозаготівель і купа інших причин призвели до голоду серед селян. Офіційно на Зміївщині померло в період 1932–1933 років 2638 чоловік.

Напередодні 1941 року в Зміївському районі вже налічувалося 48 колгоспів, 3 радгоспи, 2 МТС, 8 промислових підприємств і промартілей, було 153 тваринницькі ферми. На полях працювало 119 тракторів, 41 комбайнів, 58 молотарок, 72 автомашини. З’явились і перші орденоносці. За самовіддану працю механік МТС С. П. Богуславський був нагороджений двома орденами Леніна. За одержання високих врожаїв було нагороджено орденами трактористів колгоспу «Червоний лан» М. Кравцова та П. Малюка, доярка радгоспу «Червоний Велетень» Ніна Рудникова за досягнення надою на одну корову 5050 л. стала учасницею ВДНГ у Москві.

До війни практично всі села району мали свої школи. У Змієві вже працювала десятирічка, дві семирічних і одна початкова школи. У них навчалося близько 2 тисяч дітей. У селах школи були трирічні, 3 школи – семирічні.

За заслуги в галузі народної освіти учитель Пасічанської школи C. А. Синявін 1939 року, перший із учителів у районі, був нагороджений орденом «Трудового Червоного Прапора», учитель О. П. Маслєєв – орденом «Знак Пошани», учителю А. А. Кузьминській було присвоєно звання «Заслуженого вчителя УРСР». У місті також функціонували школа глухонімих, два дитбудинки, дитсадок. Працювали районний Будинок культури, два клуби, радіовузол, три пересувні кіноустановки, міська бібліотека. З медичних закладів у місті діяли: поліклініка з пунктом швидкої допомоги, малярійна і санітарна станції, пологовий будинок, лікарня, стоматологічний кабінет, дитяча консультація.

Невдовзі після початку Великої Вітчизняної війни, у жовтні 1941 року, фронт наблизився до Змієва, вглиб СРСР було відправлено устаткування, техніку міських підприємств, колгоспів і радгоспів, значну частину худоби. Пішли в потоці біженців на схід і частина зміївчан. Загальний порядок у місті і в цілому по району в цей час підтримував райком партії, райвиконком, міліція та райвідділ комітету держбезпеки. У місті був сформований винищувальний батальйон народних ополченців під командуванням П. П. Воробйова і загони для будівництва оборонних споруд уздовж Сіверського Дінця.

22 жовтня 1941 року німецькі війська захопили Зміїв. Режим, установлений окупантами, відзначався виключною жорстокістю. Адже, мета завойовників полягала в тому, щоб шляхом нещадного терору і насильства максимально пограбувати завойовані території, піддати геноциду його населення, запровадити систему його безжальної експлуатації та знищення.

Однак терор виявився безсилим. Мало допомагало і загравання з окремими категоріями місцевих жителів з метою знайти опору на окупованій землі. З перших же днів окупації Зміївщини німці відчули відкриту непокору, саботаж. Частішали напади на німецьких солдатів і офіцерів. Уже в жовтні показали себе і зміївські партизани, адже перед самою окупацією Харківським обкомом партії на Зміївщині було створено два партизанські загони: № 65 та № 66. Командиром загону № 65 було призначено Я. А. Брехунця, комісаром загону – О. І. Шляхту. Командиром загону №65 було призначено І. С. Любченка, комісаром загону – П. Н. Воробйова.

Народні месники завдавали фашистам відчутних ударів, хоча діяли в надзвичайно складних умовах 1941–1942 р.р. Адже боротьбу доводилося вести постійно у прифронтовій смузі, насиченій ворожими військами.

Груповий подвиг 18-ти воїнів лейтенанта Дохленка 1153 стрілецького полку 343 стрілецької дивізії під Черкаським Бишкинем 8 березня 1942 року – це був іще один прояв масового героїзму народу у боротьбі з загарбниками.

Безсмертну славу в боях за с. Таранівка заслужив взвод гвардії лейтенанта П. М. Широніна, що героїчно загинув при обороні села, але своїми тілами перекрив дорогу ворогу. За цей подвиг всі 25 гвардійців були удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу, 19 з них – посмертно. Їх прізвища золотими літерами вписані в літопис Великої Вітчизняної війни. Загиблих воїнів поховано в братську могилу с. Таранівки, де разом з ними покояться більше тисячі воїнів різних національностей, що загинули в боях за це українське село. Серед них і льотчик-винищувач 165-го винищувального авіаційного полку 44-ї винищувальної авіаційної дивізії Південно-Західного фронту Герой Радянського Союзу О. М. Перепелиця, який загинув у небі над Таранівкою 15 травня 1942 року.

Бій за село Соколів був першим бойовим хрещенням Чехословацької Народної Армії. Чехословацькі воїни з честю виконали поставлене перед ними бойове завдання. Вони захищали українську землю так, як може людина захищати свою оселю, свою рідну землю, свою Батьківщину. Лише за один день бою 8 березня 1943 року захисники села знищили 19 танків, 6 бронетранспортерів, убили і поранили близько 400 фашистів. Але в нерівному бою загинуло багато чеських, словацьких та радянських бійців.

17 квітня 1943 року за вміле керування боєм, командиру 1-ї Окремої роти, надпоручику Отакару Ярошу, першому з іноземних громадян, Указом Президії Верховної Ради СРСР було присвоєно звання Героя Радянського Союзу (посмертно).

Під час Великої Вітчизняної війни багато жителів Зміївщини одягли військову форму і перебували у діючій армії. Вони воювали на різних фронтах, були піхотинцями, танкістами, саперами, артилеристами. Всі билися мужньо, з честю виконали свій солдатський обов’язок. 7364 місцевих жителів не повернулося із фронту.

Хоробрістю і відвагою в боях із німецько-фашистськими загарбниками відзначилися тисячі зміївчан. Близько двох тисяч із них були нагороджені бойовими нагородами, 13 з них – удостоєні високого звання Героя Радянського Союзу. Двічі звання Героя Радянського Союзу було присвоєно уродженцю м. Змієва З. К. Слюсаренку за вміле керування танковими частинами в боях із гітлерівцями. З м. Змієва він пішов у великий світ, аби повернутися до міста, де народився і провів дитячі роки, увічненим у бронзі на гранітний постамент.

Визволяючи і захищаючи Зміївщину, 37 радянських солдатів і офіцерів отримали високе звання Героя Радянського Союзу. Смертю героїв загинуло 10 495 радянських солдатів і офіцерів, із них 3120 – невідомі.

Мешканці Зміївщини пережили дві окупації. Німецькі окупанти знищили у районі колгоспи, радгоспи, МТС, школи, клуби, лікарні. Вони майже повністю зруйнували Таранівку, Соколів, Костянтівку, Мохнач, Велику Гомільшу, Красну Поляну та багато інших сіл та хуторів. На каторгу до Німеччини було насильно вивезено 1413 осіб, та 28 тисяч голів худоби. Всього окупанти розстріляли і замордували 1174 мешканців району. У самому Змієві були зруйновані хлібозавод, обозобудівний завод, значна частина паперової фабрики, спалено 814 будинків, 226 юнаків і дівчат були вивезені до Німеччини.

Протягом 1941–1943 р.р. жертвами знущань стали 62 мирні жителі м. Змієва. 14 січня 1942 року були розстріляні єврейська родина Купіолер з 7 осіб, серед них: вагітна дружина Купіолера – Людмила Полікарпівна і 5 малолітніх дітей. Були розстріляні також родина Красковських із 5 осіб, родина Шустер, брати Макар та Дмитро Шкарпета та багато інших.

Серед загиблих був видатний український вчений-психолог, професор Київського університету Степан Андрійович Ананьїн та його дружина. С. А. Ананьїн 1925 р. переїхав до рідного міста Змієва і загинув від рук фашистів взимку 1942 р. за відмову працювати на них.

Упродовж 1943–1945 років у місті були відновлені та стали до ладу паперова фабрика, друкарський, лісопильний та цегельний заводи, олійниця та млин. Швидкими темпами йшла відбудова інших підприємств, лікарень, шкіл, клубів. Для безпритульних дітей у місті Змієві було відкрито дитячий будинок. Завдяки самовідданій праці колгоспників та робітників радгоспів, в основному жінок, 1944 року район достроково виконав план хлібоздачі державі. Життя поступово входило в мирне русло.


Джерело:
Історії Зміївського району // Зміївська районна рада. URL: https://zmiev-rayrada.gov.ua/%C2%A0istoriya-rajonu-16-30-48-10-04-2016/ (дата звернення 10.09.2021).

Посилання на цю статтю:
Короткий нарис історії Зміївського району до 1945 року  // История Змиевского края. Змиев. 10.09.2021. URL: https://colovrat.at.ua/publ/1-1-0-454

Библиовебографическое описание (ДСТУ 8302:2015):

Короткий нарис історії Зміївського району до 1945 року // История Змиевского края. 2021-09-10. URL: https://colovrat.org/publ/1-1-0-454 (дата обращения: 2024-04-20).

Похожие статьи:


Рубрика: История Змиевщины | Дата публикации: 2021-09-10 | Просмотров: 890 | Ключевые слова: Зміївський район