УДК 37.037
ББК 74.200.585.4
СВЯТИНІ СЕЛА ВОДЯНОГО
На північній границі колишнього Зміївського району, в долині річки Уди за 16 км від Змієва розкинулося село Водяне. Його заснування сягає до початку XIX століття, коли 1819 року було побудовано дерев’яну церкву за візантійськими мотивами над Зміївською дорогою. Назва села за легендою походить від великої кількості води, що при паводках розливалася по луках.
Свято-Борисо-Глібський монастир у селі Водяне – це єдина на всю Зміївщину історична і архітектурна пам’ятка, яка не була повністю зруйнована. Із історичних джерел відомо, що перший дерев’яний храм Бориса і Гліба було побудовано в 1700 році (за іншими свідченнями у 1711) козаками-поселенцями. Споруджений він був на р. Уди, але паводкові води часто підтоплювали дерев’яну споруду і в середині XVIII століття вона повністю зруйнувалася. Коштів у парафіян на будівництво нового храму не було, а тому лише 1819 року було споруджено нову дерев’яну церкву Бориса і Гліба, але дещо далі від річки. Та минуло близько 40 років, «церковь обветшала», і в другій половині XIX століття на кошти професора Харківського університету Федора Олександровича Зеленогорського та місцевої поміщиці Серафими Миколаївни Ключарової в селі розпочалося будівництво кам’яного храму на честь святих Бориса і Гліба. На місці дерев’яної церкви Бориса і Гліба був зведений храм. Побудований на високому пагорбі вздовж траси Харків–Зміїв, його видно здалеку. Храм будувався довго. Розписувати внутрішні стіни було доручено місцевому художнику-іконописцю, кріпаку поміщиці С. М. Ключарової Федору Рубанову. Але після того, як закінчив розписувати стіни та купол храму, обіцяної волі від поміщиці так і не отримав, художник покінчив життя самогубством, а освячення храму затягнулося ще на довгі роки. Про трагічну долю художника-кріпака Федьки Рубаного писав зміївський поет Юрій Пасічник.
Рис. 1. Федір Олександрович Зеленогорський
Розписи початку XX століття мають певну художню цінність. Розписував Ф. Рубаний храм 25 років. Храм був збудований на суміжній території професора Ф. А. Зеленогорського і місцевого поміщика Г. Кочубея на відданій господарями землі під будівництво храму. Для цього поруч був збудований цегляний завод. Глину темно-червоного кольору брали також поряд в глиняній горі. Розчин для скріплення цегли робили за старовинним рецептом, який використовували століттями для будівлі храмів і монастирів: він був вапняний і замішувався на воді з додаванням великої кількості білків курячих яєць, що звозили до храму на возах з усіх навколишніх сіл. Повністю було закінчено будівництво Свято-Борисо-Глібського храму у 1905 році, коли він і був освячений. У 1906 році меценатка храму бариня С. М. Ключарова і професор Ф. О. Зеленогорський закінчили свій життєвий шлях і були поховані на території недавно відбудованого Свято-Борисо-Глібського храму, про що свідчили надмогильні плити. У роки гонінь надмогильні плити були знесені та викинуті на звалище, а могили зрівняні з землею. Знайдено могильні плити лише під час реставрації обителі і встановлені під стіною храму. Сьогодні відомо лише місце розташування могили С. М. Ключарової. Є припущення, що могила Ф. О. Зеленогорського міститься праворуч від вівтаря під стіною храму, недалеко від могили Ключарової.
Рис. 2. Надгробки засновників (ктиторів) храму
…Смотрят скорбно, с загадочной грустью
Полустёртые лики святых.
Их писал вдохновенный художник
В зимний холод и в летний зной,
Хоть и был он, по слухам, безбожник –
Федька Рубаный, крепостной.
За работу обещана воля!
Горевать в рабьей доле устав,
Боль святых со своею болью
Он смешал и передал векам.
Но обещанного не дождался.
Господин его наградил.
Выдать вольную – отказался:
Нужен будешь, ещё, подожди.
Храм закончен. Отделаны стены
В злате крест, в бирюзе купола.
Освятили, чтоб храм был нетленный.
Только Рубаный Федька пропал.
Тосковал значит сильно по воле.
И зачем ему барин наврал?
В Бога Федька не верил более,
Людям тоже не доверял...
А зарыли его за погостом
Рано утром, оврага близ,
Без церковного звона, а просто,
Как хоронят самоубийц...
(Ю. Пасечник)
Після 1917 року в храмі аж до 1932 року тривало богослужіння. Останнім настоятелем храму був отець Афанасій (прізвище його не встановлено), який мешкав в сторожці біля храму. З 1932 року храм поступово руйнувався. Спочатку розібрали паркан із червоної цегли, потім закрили і церковно-парафіяльну школу (зараз в цьому приміщенні знаходяться трапезна і кухня). Врешті-решт у храма відібрали і мову, якою він розмовляв, його дзвони. Коли їх знімали, найбільший дзвін зірвався з балки і розбився. Переповідають, що загув він якось страшно й тужливо, ніби віщуючи лихо.
Під час Великої Вітчизняної війни, не зважаючи на знаходження у селі німецької дивізії «СС», в храмі відбувалися богослужіння. 1942 року отець Ємельян, який мав прихід в с. Борова, вів служіння і в Борисо-Глібському храмі. За розповідями очевидців, лютого 1943 року на території села зав’язався жорстокий бій і, не маючи іншого укриття, наші солдати ховалися в храмі. Обстріл снарядами пошкодив праву сторону, зруйнував вікно та металеву решітку, але стеля не зруйнувалася, залишилася тільки велика вибоїна. З приходом радянських військ та визволенням села 1943 року церкву, подзьобану кулями, знову закрили. Довгі роки храм був занедбаний. Він став притиском для диких голубів. У ньому до того ж розмістили склад мінеральних добрив та будматеріалів. Незважаючи на те, що храм уже давно використовувався як склад райспоживспілки і був у занедбаному стані, голова Харківського облвиконкому А. П. Бєздєтко 1984 року дає наказ голові Зміївського райвиконкому П. І. Бєлашову зруйнувати цю будівлю. Для цього вже була завезена вибухівка, і сапери були готові до роботи. Але директор радгоспу «3-й Вирішальний». В. П. Грищук та мешканці Водяного відстояли храм. Директор «Вирішального» та всі люди вірили в пророцтво, яке у Водяному передавалося з покоління в покоління: за знищення храму невідворотною буде Божа кара. Старі люди стверджували: річка, яка протікає поряд, вийде з берегів і затопить село. І розпорядження було скасоване.
Рис. 3. Свято-Борисо-Глібський храм Водяного
Храм був занедбаним до 1991 року. Лише після проголошення незалежності була зроблена перша спроба реставрації храму. За довгі роки розписи і зображення храму майже повністю зруйнувалися. Реставрував і практично заново розписав храм харківський художник Микола Григорович Масема. За благословенням Високопреосвященного митрополита Харківського і Богодухівського Никодима настоятелем Свято-Борисо-Глібського храму було призначено священика отця Олександра Танашкіна, який мав основний приход в с. Борова Зміївського району. За два роки настоятелем Свято-Борисо-Глібського храму став благословенний священик отець Георгій Луженцов (див. перше відео), Відновлювальні і реставраційні роботи велися дуже повільно. 1995 року за благословенням Високопреосвященного митрополита Харківського і Богодухівського Никодима настоятелем храму було призначено ієромонаха отця Севастіана (Щербакова). Цього ж року він почав організовувати роботи з ремонту і реставрації церкви. Значний внесок у відродження святині було зроблено Віктором Никифоровичем Приступою. Було виконано розписи внутрішніх стін. У інтер’єрі храму було збережено розписи XIX століття Ф. Рубаного, що являють собою велику художню та історичну цінність. 1996 року після завершення реставраційних робіт, ієромонах отець Севастіан отримав сан ігумена та був благословенний на будівництво першого монашеського корпусу.
13 травня 1997 на місці відновленого приходського храму в ім’я святих страстотерпців Бориса і Гліба Священним Синодом Української Православної Церкви була закладена Свято-Борисо-Глібська жіноча обитель (монастир). Духовним пастирем був благословенний Ігумен Севастіан. До офіційного утвердження жіночого монастиря Святим Синодом обитель являла собою релігійну общину Свято-Борисо-Глібського храму.
Рис. 4. Митрополит Харківський і Богодухівський Никодим
Першою настоятельницею Свято-Борисо-Глібського монастиря було призначено ігуменію Серафіму (Санталову). Але невдовзі за рішенням Священного Синоду УПЦ настоятельницею монастиря було призначено монахиню Марію Магдаліну (Кашкіну). На зібрані від пожертвувань кошти 1997 року було збудовано і освячено перший житловий корпус для послушниць монастиря, відремонтовано будинок під трапезну та кухню, зведено господарські будівлі. У монастиря була велика проблема з водою. Господарство розвивалось, а воду носили із села. 18 липня 1997 року відслуживши літургію, ігумен Севастян вийшов на подвір’я перед храмом і порадив копати криницю там, де він установив свого священного хреста. Пізніше спеціалісти-гідрологи підтвердили правильність вибору місця для криниці. Здивуванню не було меж, коли вчені встановили, що саме тут сходяться три потужних підземних джерела. Сьогодні монастирської води вистачає не лише для мешканців монастиря і жителів села. Вода має цілющі властивості.
В храмі є своя реліквія – ікона Спаса Нерукотворного. Дивовижна історія оновлення ікони. Випадків оновлення цього образу за дві тисячі років, починаючи від Різдва Христового, зафіксовано у православному світі всього чотири. Один із них стався в Борисо-Глібському монастирі. До монастиря принесла родинну реліквію парафіянка храму Олександра Леонтіївна Проскуріна, мешканка сусіднього села. Ікона, написана на стародавній дошці у візантійському стилі, була у прямому значенні «опалена війною». Адже сховала її власниця у льоху, куди 1943 року влучила бомба. Льох загорівся, на місці будинку залишилися руїни, але ікона вціліла, хоча й обгоріла. Від несприятливих умов ікона потемніла. В такому вигляді вона і знаходилася у власниці. 9 січня 1997 року ікона Спаса Нерукотворного була передана до Свято-Борисо-Глібського храму і встановлена на Горному місці, де й перебуває до цього часу. 20 липня 1997 року при відправленні божественної літургії, під час читання святого Євангелія при відкритих Царських дверях, парафіянка храму Малько Ірина Василівна побачила спалахи яскраво-золотистого сяйва і відчула легкий рух повітря. Свідками оновлення Святої ікони під час співу Херувимської пісні стали пономар Пестунов Андрій і дев’ятирічний Микола Забродський. За свідченням очевидців, ікона заблищала золотистим сяйвом, з її боків стали видимими зображення архістратига Михаїла та архангела Гавриїла, проступили написи. Правлячий єпархіальний архієрей Високопреосвященний Митрополит Харківський і Богодухівський Никодим доповів про чудесне оновлення Ікони Спаса Нерукотворного Предстоятелю Української Православної Церкви. На засіданні 28 жовтня 1997 року Священний Синод Української Православної Церкви під головуванням Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, заслухавши рапорт Високопреосвященного Никодима, Митрополита Харківського і Богодухівського, Голову Синодальної комісії по канонізації святих про чудесне оновлення Ікони Спаса Нерукотворного в храмі святих страстотерпців Бориса і Гліба, що в жіночому Борисо-Глібському монастирі Харківської єпархії, постановили:
- Вважати ікону Спаса Нерукотворного, що в храмі святих страстотерпців Бориса і Гліба в жіночому Борисо-Глібському монастирі Харківської єпархії, ЧУДОТВОРНОЮ.
- Утвердити тропар, кондак, величання і службу в пам’ять чудесного оновлення ікони «Спас Нерукотворний».
- Благословити богослужбове вшанування цієї ікони в Слобідському храмі.
Рис. 5. Ікона Спаса Нерукотворного
Рис. 6. Внутрішнє убранство Свято-Борисо-Глібського храму
І сьогодні ікона Спаса Нерукотворного є свідком духовної краси нашого народу, його культурним надбанням. День 20 липня 1997 року став знаменним днем у житті Свято-Борисо-Глібської обителі. Зараз монастирське життя здається тихим і розміреним. Монастир будується, розвивається. Живе, здебільшого, за рахунок своєї праці. Чорниці не лише моляться, але й добре господарюють на невеличкій фермі, мають пасіку. Жіночі руки обробляють 22 гектарів землі. Напроти храму оселилися лелеки. Як стверджують мешканці с. Водяне, лелеки звили своє гніздо, коли Свято-Борисо-Глібський храм почав відновлюватися і зазвучали під його куполами перші Божественні літургії. 2007 року на в’їзді в село був встановлений «Хрест єдності та примирення».
Посилання на цю статтю:
Святині села Водяного // История Змиевского края. Змиев. 15.06.2021. URL: https://colovrat.at.ua/publ/1-1-0-431
Джерело:
Краєзнавчі шляхи Слобожанщини: Збірник інформаційно-методичних матеріалів. Х. 2019. Вип. ХІІ. С. 24–27.
Библиовебографическое описание (ДСТУ 8302:2015):
Святині села Водяного // История Змиевского края. 2021-06-15. URL: https://colovrat.org/publ/1-1-0-431 (дата обращения: 2024-04-20).
Похожие статьи: